Постанова
Іменем України
23 травня 2022 року
м. Київ
справа № 755/933/19
провадження № 61-5490св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» на постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій
У січні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» (далі - ТОВ «ФК «Фінмарк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості (інфляційних втрат).
Позов обґрунтований тим, що 02 квітня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Златобанк» (далі - ПАТ «Златобанк») та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 044/10/Z, згідно з яким відповідачу наданий споживчий кредит у сумі 1 350 000,00 грн.
Відповідно до підпункту 1.2 кредитного договору, у редакції від 02 квітня 2010 року, кредитні кошти надаються строком не пізніше 05 травня 2010 року, а згідно з підпунктом 1.3 кредитного договору, у редакції від 02 квітня 2010 року за користування кредитними коштами встановляється плата у розмірів 28 процентів річних.
Враховуючи наступні зміни та доповнення, які вносились до кредитного договору та укладені додаткові угоди, зокрема: договір про внесення змін до кредитного договору від 28 лютого 2014 року, згідно з яким сторони вирішили кредитний договір у частині суми кредиту та строку повернення кредитної заборгованості викласти у новій редакції, а саме: сума кредиту становить - 1 557 551,28 грн; кінцева дата повернення кредиту - не пізніше 30 червня 2014 року включно; зменшення суми кредиту встановлюється за наступним графіком: від 31 березня 2014 року - 1 057 551,00 грн; від 30 квітня 2014 року - 657 000,00 грн; від 31 травня 2014 року - 257 000,00 грн;
від 30 червня 2014 року - 00,00 грн; за користування кредитними коштами позичальник сплачує 30 % річних; проценти, нараховані за період із 01 грудня
2013 року до 28 лютого 2014 року позичальник самостійно сплачує на рахунок для оплати боргових зобов'язань та процентів не пізніше 31 травня 2014 року.
На забезпечення виконання кредитного договору від 02 квітня 2010 року № 044/10/Z між ПАТ «Златобанк» та ОСОБА_1 02 квітня 2010 року укладений договір іпотеки.
Згідно з пунктом 1.2 договору іпотеки предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 208,80 кв. м. Зазначав, що банк свої зобов'язання відповідно до умов кредитного договору та внесених змін і доповнень до нього виконав у повному обсязі.
У порушення умов кредитного договору, вимог статей 526, 530, 625, 1054 ЦК України, позичальник не виконував зобов'язання з своєчасної сплати платежів за кредитом, процентів за користування коштами за кредитним договором, у зв'язку з чим у позичальника виникла заборгованість, яка станом на 18 серпня 2017 року становила 6 471 260,38 грн.
Враховуючи, що ПАТ «Златобанк» перебуває на стадії ліквідації і діє відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та у зв'язку з неповерненням кредитної заборгованості, ПАТ «Златобанк» та ТОВ «ФК «Фінмарк» укладений договір відступлення права вимоги від 31 серпня 2016 року № У-044/10/Z, за умовами якого ТОВ «ФК «Фінмарк» набуло права вимоги за кредитним договором та внесеними змінами і доповненнями до нього.
Також, 31 серпня 2016 року між ПАТ «Златобанк» та ТОВ «ФК «Фінмарк» на підставі статті 24 Закону України «Про іпотеку» укладений договір відступлення права вимоги за договором іпотеки з наступними змінами і доповненнями, за умовами якого до нового іпотекодержателя перейшли усі права первісного іпотекодержателя за договором іпотеки, який забезпечує вимоги за основним договором.
За підпунктом 2.2 договору відступлення права вимоги за іпотечним договором до нового іпотекодержателя переходять усі права та обов'язки без винятку первісного іпотекодержателя, передбачені чинним законодавством України та договором іпотеки, у тому числі, але не виключно: «…звернути стягнення на предмет іпотеки у випадках передбачених договором іпотеки та/або основним договором…».
Враховуючи, що ТОВ «ФК «Фінмарк» став новим іпотекодержателем, а боржником не погашена кредитна заборгованість за основним договором, ТОВ «ФК «Фінмарк» вирішив скористатися правом щодо позасудового врегулювання погашення заборгованості на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться у підпункті 5.1 договору іпотеки, а саме: іпотекодержатель набуває права задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадках невиконання основного зобов'язання, або порушення порядку його виконання, та інших випадках, передбачених основним зобов'язанням, цим договором та чинним законодавством України.
Відповідно до підпункту 5.4 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, або відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Застереження про позасудове задоволення вимог іпотекодержателя відображено у пункті 6 договору іпотеки, зокрема у підпункті 6.3 зазначено, що сторони дійшли згоди, що задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватися шляхом, зокрема, передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
18 серпня 2017 року ТОВ «ФК «Фінмарк» на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» зареєструвало за собою право власності на квартири за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності № 21973327.
Кредитна заборгованість станом на дату оформлення права власності становила: 6 471 260,38 грн, а саме: сума кредиту, що має бути сплачена - 1 557 551,28 грн; сума не сплачених відсотків за користування кредитом - 1 270 665,89 грн; сума пені - 2 366 884,30 грн; 3 % річних - 108 719,07 грн; штрафні санкції - 5 000,00 грн; інфляційні втрати - 1 162 439,84 грн.
У рахунок погашення кредитної заборгованості оформлено право власності на вищезазначену квартиру з частковим задоволенням інфляційних втрат. Тобто, станом на дату реєстрації права власності залишилась заборгованість зі сплати інфляційних втрат на суму 534 376,08 грн.
Оскільки відповідач відмовляється погасити зазначену суму заборгованості, то
ТОВ «ФК «Фінмарк» змушено звернутися за захистом своїх прав до суду з вибраним способом захисту відповідно до вимог статті 16 ЦК України.
Посилаючись на положення статей 526, 530, 599, 610, 611, 627, 628, 1054, 1055
ЦК України, а також положення статті 625 ЦК України позивач зазначав, що за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та
3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення. Така позиція відображена у рішеннях Верховного Суду від 26 квітня 2017 року у справі
№ 3-1522/16, від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11.
Посилаючись на вказані обставини, ТОВ «ФК «Фінмарк» просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість з інфляційних втрат у сумі
534 376,08 грн.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2020 року позов
ТОВ «ФК «Фінмарк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Фінмарк» заборгованість за договором кредиту у формі інфляційних втрат у розмірі
534 376,08 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення мотивоване тим, що оскільки позивач є кредитором відповідача і кредиторська заборгованість не погашена у повному обсязі, а звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права стягнути непогашену заборгованість, тому вимоги позивача про стягнення заборгованості підлягають задоволенню.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва
від 11 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ТОВ «ФК «Фінмарк» відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що оскільки мало місце позасудове врегулювання погашення кредитної заборгованості, то будь-які наступні вимоги іпотекодержателя є недійсними.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У квітні 2021 року ТОВ «ФК «Фінмарк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16, від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17. Крім того, зазначає про те, що Верховним Судом у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16, від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15, від 15 березня 2018 року у справі № 927/84/16, від 12 серпня 2019 року у справі № 643/12799/16,
від 27 лютого 2019 року у справі № 263/380/17, від 14 січня 2020 року у справі
№ 908/1506/17 зроблено різні правові висновки щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».
Відповідач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано справу.
05 травня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження в указаній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/36873/18.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року поновлено касаційне провадження в указаній справі.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Встановлені судами обставини
02 квітня 2010 року між ПАТ «Златобанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 044/10/Z на суму 1 350 000,00 грн зі строком повернення коштів
до 05 травня 2010 року та сплатою 28 % річних за користування кредитними коштами.
30 грудня 2013 року між сторонами кредитного договору укладений договір про внесення змін до кредитного договору № 044/10/Z, додаткової угоди № 1
від 05 травня 2010 року, додаткової угоди від 25 травня 2010 року № 2, додаткової угоди від 25 червня 2010 року № 3, додаткової угоди від 26 липня 2010 року № 4, додаткової угоди від 20 серпня 2010 року № 5, додаткової угоди від 23 вересня
2010 року № 6, додаткової угоди від 01 листопада 2010 року № 7, додаткової угоди
від 31 березня 2011 року № 8, додаткової угоди від 29 квітня 2011 року № 9, додаткової угоди від 05 липня 2011 року № 10, додаткової угоду від 30 листопада 2011 року № 11, додаткової угоди від 20 грудня 2011 року № 12, додаткової угоди
від 29 грудня 2011 року № 13, додаткової угоди від 04 січня 2012 року № 14, додаткової угоди від 29 лютого 2012 року № 15, додаткової угоди від 29 квітня
2012 року № 16, додаткової угоди від 01 жовтня 2012 року № 17, додаткової угоди
від 26 грудня 2012 року № 18, додаткової угоди від 27 червня 2013 року № 19.
28 лютого 2014 року між сторонами кредитного договору укладений договір про внесення змін до кредитного договору № 044/10/Z, додаткової угоди від 30 грудня 2013 року № 20, додаткової угоди від 31 січня 2014 року № 21.
02 квітня 2010 року між ПАТ «Златобанк» та ОСОБА_1 укладений та нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . За змістом пункту 1.1 договору іпотеки цей договір забезпечує виконання іпотекодавцем зобов'язань, що випливають з укладеного з іпотекодержателем кредитного договору від 02 квітня 2010 року № 044/10/Z.
У подальшому між кредитором та позичальником укладені та нотаріально посвідчені договори про внесення змін до договору іпотеки від 29 квітня 2011 року, договір про внесення змін до договору іпотеки від 05 липня 2011 року, договір про внесення змін до договору іпотеки від 26 грудня 2011 року, договір про внесення змін до договору іпотеки від 16 січня 2014 року, договір про внесення змін до договору іпотеки
від 05 березня 2014 року.
31 серпня 2016 року між ПАТ «Златобанк» та ТОВ «ФК «Фінмарк» укладений договір відступлення права вимоги № У-044/10/Z-S-1, у пунктах 1.1, 1.2 якого зазначено, що цей договір укладений у зв'язку з укладенням між новим кредитором та первісним кредитором договору про відступлення права вимоги від 31 серпня 2016 року
№ У-044/10/Z за основним договором. Предмет договору містить посилання на кредитний договір від 02 квітня 2010 року № 044/10/Z разом із всіма додатковими угодами, договорами про внесення змін до нього (надалі іменується як «Основний договір»), що укладений між первісним кредитором та ОСОБА_1
31 серпня 2016 року між ПАТ «Златобанк» та ТОВ «ФК «Фінмарк» укладений та нотаріально посвідчений договір відступлення права вимоги, за яким первісний іпотекодержатель відступив новому іпотекодержателю своє право вимоги за договором іпотеки, укладеним між первісним іпотекодержателем та іпотекодавцем ОСОБА_1 зі всіма наступними змінами та доповненнями до договору іпотеки, за предметом іпотеки: АДРЕСА_1 , який забезпечує виконання іпотекодавцем умов кредитного договору від 02 квітня 2010 року № 044/10/Z зі змінами та доповненнями.
Станом на 18 серпня 2017 року (на момент реалізації заставного майна) кредитором за позичальником ОСОБА_1 обраховувалась заборгованість у розмірі 6 471 260,38 грн.
ТОВ «ФК «Фінмарк» звернуло стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку», зареєструвавши за собою право власності квартири
АДРЕСА_1 за ціною 3 570 000,00 грн. Ринкова вартість квартири підтверджена звітом про оцінку нерухомого майна, проведеного станом на 18 серпня 2017 року.
Після звернення стягнення на предмет іпотеки кредитором обліковувалась заборгованість за позичальником ОСОБА_1 у розмірі 2 901 260,38 грн, яка складається із 2 366 884,30 грн - пені, 534 376,08 грн - інфляційних нарахувань.
У своєму позові ТОВ «ФК «Фінмарк» просило стягнути з позичальника ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 534 376,08 грн, яка складається з інфляційних втрат.
Відповідно до висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 05 березня 2020 року № 05-02/03-20 сума заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 02 квітня 2010 року № 044/10/Z станом на 18 серпня 2017 року (дата погашення частини боргу за рахунок заставного майна) з урахуванням висновку експерта від 26 лютого 2020 року № 2602 за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи становила 2 928 712,39 грн.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Згідно з частиною першою, другою та третьою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Одним зі способів припинення зобов'язання є його виконання (частина перша
статті 599 ЦК України).
За загальним правилом статей 598, 599 ЦК України зобов'язання припиняється саме у зв'язку з належним його виконанням. Під належним виконанням зобов'язань необхідно розуміти здійснення кредитором і боржником дій щодо реалізації прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. За своїм характером це поняття включає належних кредитора і боржника, належні час, предмет, місце і спосіб виконання.
На забезпечення цих зобов'язань боржник або інша особа може надати, а банк прийняти забезпечення у вигляді застави, поручительства або в іншому вигляді.
Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку», у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Частиною першою статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.
Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду на підставі застереження в іпотечному договорі або в окремому договорі, укладеному сторонами в порядку досудового врегулювання.
Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає застосуванню.
Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це забороняє, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень
ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки. Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі
№ 761/36873/18.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що іпотекодержатель скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки та звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєструвавши за собою право власності на передану в іпотеку квартиру у рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а тому вважається, що вимоги кредитора є погашеними і будь-які наступні вимоги щодо виконання такого зобов'язання, після набуття права власності на предмет іпотеки, є недійсними, відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону №2478-VIII), що відповідає висновкам пункту 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, а судами не встановлено, що сторони у іпотечному договорі відступили від названих положень цивільного законодавства.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16, від 14 січня 2020 року у справі
№ 908/1506/17. Крім того, зазначає про те, що Верховним Судом у постановах
від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16, від 20 червня 2018 року у справі
№ 756/31271/15, від 15 березня 2018 року у справі № 927/84/16, від 12 серпня
2019 року у справі № 643/12799/16, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/380/17, від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17 зроблено різні правові висновки щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», у зв'язку з чим вважає, що існує виключна правова проблема, а тому просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі
№ 757/172/16 зазначила, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
Так, Великою Палатою Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» розглянуто справу № 761/36873/18 та викладено правові висновки про те, що оскільки кредитором звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, то відсутні підстави для стягнення суми заборгованості за кредитним договором, яка залишалася після реалізації предмета іпотеки, адже такі вимоги є недійсними.
Аналогічні висновки, з якими погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, викладені у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16 (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19).
Отже, відсутні підстави для задоволення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».
Також у касаційній скарзі заявник посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду викладених у постанові від 11 квітня 2018 року у справі
№ 761/17280/16, у якій суди за подібних правовідносин дійшли висновку про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум, оскільки вартості набутого в позасудовому порядку у власність позивачем предмета іпотеки не вистачило на погашення всієї заборгованості, яка виникла у зв'язку з порушенням основного зобов'язання, тому кредитор має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення цієї заборгованості.
Проте такі доводи відхиляються Верховним Судом, оскільки для правильного застосування положень частини четвертої статті 263 ЦПК України про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, потрібно враховувати останню позицію Верховного Суду.
Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду викладених у постанові від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17, у якій судами встановлено що, кредитні зобов'язання боржника забезпечені декількома договорами: два договори поруки, договір застави та договір іпотеки, а тому у разі перебування в іпотеці декількох об'єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об'єктів або їх усіх, у разі якщо їх сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця у повному обсязі. Отже, отримавши у власність один з предметів іпотеки кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов'язання за рахунок іншого виду забезпечення. Недійсними у розумінні частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» є наступні вимоги кредитора до боржника, які залишилися невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов'язання цим боржником.
Натомість у цій справі встановлено, що укладений один забезпечувальний договір - договір іпотеки, предметом якого є квартира, на яку в позасудовому порядку кредитором звернуто стягнення шляхом реєстрації права власності на підставі застереження, що міститься в договорі іпотеки. Отже, у розглядуваній справі
№ 755/933/19 та у справі № 908/1506/17 встановлені різні фактичні обставини, тому зазначений висновок Верховного Суду не може бути застосований до цієї справи.
Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушені норми матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення залишенню без змін.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотанняТовариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінмарк» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков
Г. І. Усик