25 травня 2022 року
м. Київ
cправа № 914/1003/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Мачульський Г.М., Случ О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Фабрікс"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.11.2021
у справі № 914/1003/21
за позовом Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Фабрікс"
про стягнення штрафу в сумі 867 825 грн,
Державне підприємство "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - ДП "МТП "Чорноморськ") звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Фабрікс" (далі - ТОВ "Смарт Фабрікс") про стягнення 867 825,00 грн штрафу, посилаючись на невиконання відповідачем умов договору на закупівлю товару № 20/114-Т від 07.09.2020.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.07.2021 (суддя Петрашко М.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 (колегія суддів у складі: Кравчук Н.М. - головуючий, Кордюк Г.Т., Плотніцький Б.Д.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 867 825,00 грн штрафу.
Судами обох інстанцій встановлено, що між ДП "МТП "Чорноморськ" (покупцем) та ТОВ "Смарт Фабрікс" (постачальником) 07.09.2020 укладено договір на закупівлю товару №20/114-Т, згідно з умовами якого постачальник зобов'язується поставити покупцю товар за кодом ДК 021:2015-18110000-3 "Форменний одяг", а покупець прийняти і оплатити товар в порядку та на умовах, визначених цим договором.
Згідно з п. 1.2 договору найменування, асортимент, кількість та ціна товару, що поставляється згідно з цим договором, визначені у специфікації (додаток № 1 до цього договору), яка є його невід'ємною частиною.
Відповідно до п. 5.1 договору поставка товару здійснюється протягом строку дії цього договору окремими партіями на підставі заявки покупця. Постачальник протягом 10 (десяти) робочих днів з дня отримання заявки покупця на поставку товару, поставляє покупцю товар відповідно до заявки.
Поставка товару здійснюється окремими партіями відповідно до письмових заявок покупця з зазначенням необхідних найменувань та кількості товару в межах специфікації договору (пп. 5.3.1 п. 5.3 договору).
У п.п. 5.3.3 п. 5.3 договору зазначено, що письмова заявка складається у двох екземплярах, один з яких направляється покупцем на електронну адресу постачальника smfabrik@ukr.net, з подальшим направленням цінним листом з описом вкладення та повідомленням на поштову адресу постачальника: 79018, м. Львів, вул. Олени Степанівни, буд. 45А або надається особисто уповноваженій особі постачальника, а інший екземпляр заявки залишається у покупця.
Підпунктом 5.3.4 п. 5.3 договору визначено, що постачальник зобов'язаний підтвердити отримання письмової заявки від покупця. Підтвердженням отримання письмової заявки постачальником від покупця може бути оригінальний підпис уповноваженої особи постачальника на заявці, обмін листами між сторонами договору, поштове повідомлення з підписом уповноваженої особи постачальника.
Уповноваженою особою постачальника є директор Горбатюк Л.В. або особа, якій надано довіреність на отримання письмових заявок.
У випадку повернення цінного листа з описом вкладення та повідомленням об'єктом поштового зв'язку у разі письмової відмови постачальника від одержання чи закінчення встановленого строку зберігання такого листа, лист вважається відправленим покупцем належним чином, а неотримання постачальником такого листа буде вважатися його відмовою від виконання умов договору та постачальник несе відповідальність у порядку, передбаченому п. 8.6 договору.
Згідно з п.п. 5.3.5 п. 5.3 договору після підписання договору постачальник зобов'язаний письмово проінформувати покупця шляхом направлення листа на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 не пізніше 10-ти календарних днів про список уповноважених осіб на отримання письмових заявок від покупця та про зміни в цьому списку впродовж всього строку дії цього договору.
Відповідно до п.п. 5.3.6 п. 5.3 договору, постачальник зобов'язаний здійснити поставку (передачу) товару протягом строку, вказаного в п. 5.1 договору, з дати отримання письмової заявки від покупця.
У п. 8.6 договору зазначено, що за відмову від поставки товару частково або повністю, постачальник зобов'язаний сплатити покупцю штраф у розмірі 25% від ціни договору.
Відповідно до п. 3.1 договору ціна цього договору становить 2 892 750, 00 грн без ПДВ, крім того ПДВ 578 550, 00 грн, разом ціна цього договору становить 3 471 300, 00 грн з ПДВ.
На виконання умов договору ДП "МТП "Чорноморськ" на електронну адресу постачальника smfabrik@ukr.net та цінним листом з описом вкладення і повідомленням на поштову адресу постачальника: 79018, м. Львів, вул. Олени Степанівни, буд. 45 А, було надіслано письмові заявки №752/16-09 від 24.09.2020 та №743/16-09 від 17.09.2020 на поставку партії товару з зазначенням необхідних найменувань та кількості в межах специфікації договору.
Однак, заявки, які були відправлені поштовою кореспонденцією, повернулися на адресу позивача з поштовою відміткою "за закінченням терміну зберігання".
Позивач стверджує, що замовлення товару відбулося відповідно до п.п. 5.3.3-п.п. 5.3.5 п. 5.3 договору, про що постачальник був належним чином проінформованим.
ТОВ "Смарт Фабрікс" свої зобов'язання щодо поставки товару згідно з умовами договору на закупівлю товару №20/114-Т від 07.09.2020 не виконало, внаслідок чого позивач нарахував відповідачу штраф, обумовлений у п. 8.6 договору, у розмірі 25% від ціни договору, що становить 867 825,00 грн.
При цьому відповідач щодо позовних вимог заперечував та зазначав, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про надсилання позивачем на адресу відповідача письмової заявки покупця, що направлена цінним листом з описом вкладення у спосіб, встановлений в п. 5.3.3. договору, тобто шляхом направлення письмової заявки на поштову адресу постачальника: 79018. м. Львів, вул. Олени Степанівни, буд. 45А. Надані позивачем заявки №743/16-09 від 17.09.2020 та №752/16-09 від 24.09.2020 не можуть бути прийняті як такі, що надсилались на адресу відповідача, оскільки з поданих позивачем доказів надіслання таких заявок на адресу відповідача вбачається, що останні не відповідають вимогам пункту 61 та пункту 73 Правил надання послуг поштового зв'язку, тому не можуть вважатися належними доказами, що підтверджують обставини, на які посилається позивач.
Протягом листопада-грудня 2020 року позивач направляв на адресу позивача листи-претензії щодо сплати штрафу за неналежне виконання умов договору, проте дані листи були залишені без відповіді та задоволення, що стало підставою звернення до суду з позовом у даній спаві.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів належного відправлення позивачем заявок №743/16-09 від 17.09.2020 та №752/16-09 від 24.09.2020 відповідачу відповідно до умов договору, в тому числі надання відповідачем відповіді (підтвердження) про отримання ним відповідних заявок. Відтак, неотримання постачальником вказаних заявок не може вважатись його відмовою від виконання умов договору. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для застосування п. 8.6 спірного договору щодо зобов'язання сплатити покупцю штраф у розмірі 25% від ціни договору, та, як результат - про відмову позову.
В свою чергу, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що позивачем були належним чином надіслані заявки №743/16-09 від 17.09.2020 та №752/16-09 від 24.09.2020 на поставку товару на електронну адресу постачальника smfabrik@ukr.net та на поштову адресу ТзОВ "Смарт Фабрікс", що зазначена у договорі, а саме: 79018, м. Львів, вул. Олени Степанівни, буд. 45А. При цьому матеріали справи не містять доказів поставки товару, а будь-яких пояснень, мотивів щодо невиконання відповідачем умов договору поставки товару не надано. Натомість позиція відповідача зводиться до заперечення самого факту належного надіслання та отримання заявок на замовлення товару. Проте, з огляду на встановлені обставини, такі заперечення відповідача щодо неналежного повідомлення апеляційною інстанцією оцінені судом критично, а саму поведінку відповідача суд розцінив як недобросовісну. Відтак, враховуючи умови договору та беручи до уваги встановлені обставини справи, апеляційний господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду - залишити в силі.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано приписи норми матеріального права - ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", якими регламентовано головні реквізити подання електронного документа (ЕЦП), відсутність якого виключає можливість вважати електронний документ оригінальним, без урахування висновків щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20 та ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 9901/43/19. Крім цього скаржник вказує на наявність іншої судової практики, а саме постанов Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 914/2505/17 та від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20, у яких, на його думку, Суд дійшов протилежного висновку. Також заявник касаційної скарги вказує на те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про надсилання позивачем на адресу відповідача письмової заявки покупця, що направлена цінним листом з описом вкладення у спосіб, встановлений в пункті 5.3.3. договору, тобто шляхом направлення письмової заявки на поштову адресу постачальника: 79018. м. Львів, вул. Олени Степанівни, буд. 45А. Надані позивачем заявки №743/16-09 від 17.09.2020 та №752/16-09 від 24.09.2020 не можуть бути прийняті як такі, що надсилались на адресу відповідача, оскільки з поданих позивачем доказів надіслання таких заявок на адресу відповідача вбачається, що останні не відповідають вимогам пункту 61 та пункту 73 Правил надання послуг поштового зв'язку, тому не можуть вважатися належними доказами, що підтверджують обставини, на які посилається позивач.
При цьому відповідач вказує на те, що дана касаційна скарга має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики стосовно питання застосування ст.ст. 5-8 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", ст.ст. 76, 77 ГПК України щодо належності та допустимості письмових копій електронних документів (електронної переписки сторін), які не засвідчено електронним цифровим підписом та підстав визнання неналежності та недопустимості таких доказів.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.04.2022 відкрито провадження за касаційною скаргою, вирішено здійснити перегляд постанови Західного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 у справі № 914/1003/21 в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, а також надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 14.05.2022. При цьому Суд зазначив, що посилання скаржника на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 9901/43/19 (П/9901/43/19) не приймаються до уваги, оскільки за змістом ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду, тоді як вказані судові рішення не є джерелом правозастосовчої практики у розумінні цієї правової норми.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з огляду на таке.
Як вбачається з оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у справі, при її винесенні суд керувався, зокрема, висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 27.11.2018 у справі №914/2505/17, відповідно до яких юридичний аналіз положень ст.ст. 6-7 ЦК України дозволяє зробити висновок про те, що цивільні відносини між сторонами договору можуть регулюватися звичаєм ділового обороту, яким є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Обмін сторонами інформацією при виконанні договірних зобов'язань шляхом надіслання електронних листів уже давно став частиною ділових звичаїв в Україні (вказана позиція також була підтримана Верховним Судом у постанові від 06.10.2021 у справі № 910/15804/20). При цьому апеляційний господарський встановив, що позивачем на виконання умов договору додатково скан-копії заявки були надіслані на електронну пошту відповідача smfabrik@ukr.net, що підтверджуються скріншотами електронного листування, матеріали справи не містять доказів про зміну поштової чи електронної адреси відповідача, а тому позивачем були належним чином надіслані заявки №743/16-09 від 17.09.2020 та №752/16-09 від 24.09.2020 на поставку товару на електронну адресу постачальника smfabrik@ukr.net.
При цьому у тексті оскаржуваної постанови відсутнє відображення обставин того, що відповідні електронні листи були підписані електронним цифровим підписом (далі - ЕЦП), і відповідач вважає таке листування неналежним доказом в підтвердження виконання позивачем умов п. 5 договору щодо відправлення заявки на електронну адресу постачальника smfabrik@ukr.net, саме через відсутність ЕЦП, що, на його думку, є порушенням ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", якими регламентовано головні реквізити подання електронного документа (ЕЦП), відсутність якого виключає можливість вважати електронний документ оригінальним.
У постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20 викладено такі висновки щодо питання застосування статей Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", ст.ст. 76, 77 ГПК України щодо належності та допустимості письмових копій електронних документів (електронної переписки сторін), які не засвідчено електронним цифровим підписом та підстав визнання неналежності та недопустимості таких доказів:
- Роздруківки електронної переписки не можуть вважатись електронними документами (копіями електронних документів) в розумінні ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", відповідно до якої електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, яка використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершує створення електронного документа.
Врахувавши викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що надана позивачем роздруківка електронної переписки не може бути використана як доказ у справі, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, що унеможливлює ідентифікацію відправника повідомлення, зміст такого документу не захищений від внесення правок та викривлення (постанова Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18);
- Щодо належності і допустимості такого доказу як скрин-шот електронного листа від Зьорнишкіна С.Л. до Легенчука О.М. від 26.08.2013 суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що законодавством України передбачені спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють листування електронною поштою, а саме Закон України "Про електронні документи та електронний документообіг" та Закон України "Про електронний цифровий підпис" (в редакції на момент спірних правовідносин). Першим передбачено визначення електронного документа - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа, а також те, що електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора. Другий безпосередньо, визначає правовий статус електронного цифрового підпису (ЕЦП) та регулює відносини, що виникають при використанні ЕЦП. Наданий лист - це роздруківка з сайту відповідача, яка не містить вказаних реквізитів. При цьому умовами договору №15 від 28.05.2013 не визначено можливість використання електронного листування нарівні з паперовими носіями, а в реквізитах сторін договору не вказані електронні адреси, які для цього використовуються (постанова Верховного Суду від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18);
- Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що електронне листування між сторонами справи не може вважатись належним письмовим доказом.
Роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копіями електронних документів) в розумінні ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", відповідно до якої електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, яка використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершує створення електронного документа (постанова Верховного Суду від 28.12.2019 у справі № 922/788/19);
- Статтею 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" визначено, що електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.
Роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копіями електронних документів) в розумінні ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", відповідно до якої електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа, що використовується для ідентифікації автора та/або підписування електронного документа іншим суб'єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
На підставі зазначеного та з огляду на умови п. 5.2 договору щодо поставки товару за наявності заявки покупця, відправленої на електронну адресу постачальника, та вимоги до електронного документа, встановлені положеннями Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", є необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій, що матеріалами справи підтверджується відправлення позивачем відповідачу заявки на поставку товару в електронному вигляді (постанова від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20).
Таким чином, у вказаних постановах Верховний Суд доходить висновку, що для того, аби електронна переписка могла бути використана як доказ у справі, вона повинна відповідати вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", у зв'язку з чим електронні листи повинні містити електронний підпис, який є обов'язковим реквізитом електронного документа.
В той же час, у постанові від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20 Верховний Суд дійшов висновку (п. 103), що чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов'язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення.
При цьому Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копіями електронних документів) в розумінні ч. 1 ст. 5 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг" у зв'язку з відсутністю електронного підпису, та зазначив, що: "електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис (статті 5, 6 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг").
Відповідно до ч. 1 ст. 96 ГПК електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
На відміну від електронного документа, електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Таким чином, повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою, є електронним доказом.
Листування шляхом надіслання електронних листів уже давно стало частиною ділових звичаїв в Україні, а здійснення електронної переписки як усталеного звичаю ділового обороту в Україні, що не вимагає договірного врегулювання, визнається цивільним звичаєм за ст. 7 ЦК України (постанова Верховного Суду від 27.11.2018 у справі N 914/2505/17).
У ч. 2 ст. 96 ГПК передбачено, що електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону "Про електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. У ч. 3 зазначеної статті встановлено, що учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.
Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частини 5, 6 ст. 96 ГПК).
Сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо. У випадку, якщо позивач подає позов у паперовій формі, то електронний лист може бути наданий суду у вигляді відповідної роздруківки.
Така роздруківка електронного листа та додатків до нього є паперовою копією електронного доказу.
У справі учасники справи не заперечували факту відправлення відповідних повідомлень з електронної пошти адвоката Оганяна Г.В., відповідач заперечував факт відправлення таких повідомлень самим Оганяном Г.В., посилаючись на відсутність електронного підпису. У разі існування сумнівів щодо наявності оригіналів цих відправлень суд мав можливість витребувати у відповідача або третьої особи - Оганяна Г.В. оригінал електронного доказу.
Обмін сторонами інформацією при виконанні договірних зобов'язань шляхом надіслання електронних листів уже давно став частиною ділових звичаїв в Україні. Відповідно до статей 3, 5, 8 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг", електронні документи вже давно стали частиною ділового обороту та юридична сила електронного документа, як доказу, не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму. Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму.
Як вбачається з матеріалів справи, суди визнали неналежними докази електронної переписки між сторонами договору щодо передачі результату надіслання проектно-вишукувальних робіт, які надавалися позивачем у справі як відображення у паперовій формі електронних доказів з посиланням на те, що паперові копії документів електронної переписки між сторонами є неналежними доказами у справі та не підтверджують листування сторін договору.
Отже, висновки судів з посиланням на те, що роздруківка електронного листування є неналежним та недопустимим доказом є такими, що не відповідають приписам статті 8 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг", оскільки сила електронного документа, як доказу, не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму та не підтверджується додатково показами свідків (учасників переписки) (відповідний висновок міститься також в постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №914/2505/17, на яку посилається скаржник як на підставу касаційного оскарження).
Колегія суддів Верховного Суду, розглядаючи справу № 914/1003/21 та з огляду на положення ст. 6 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", підтримує висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20 стосовно того, що роздруківка електронної переписки не може бути використана як доказ у справі, оскільки не відповідає вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, що унеможливлює ідентифікацію відправника повідомлення, зміст такого документу не захищений від внесення правок та викривлення.
Дійсно, як правильно зазначено у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20, відповідно до п.п. 1-3 ч. 1 ст.237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України його статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу (постанови Верховного Суду від 31.03.2021 у справі №923/875/19, від 16.07.2021 у справі №916/2620/20, від 16.09.2021 у справі №910/12930/18).
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 31.03.2021 у справі №923/875/19).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК України).
Таким чином, суд зобов'язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Разом з тим, стосовно того, як зазначено у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20, та обставина, що сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо, і сила електронного документа, як доказу, не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму, не нівелює розповсюдження дії Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" на такий доказ, як електронний лист, який, як електронний доказ, повинен містити обов'язкові реквізити, зокрема, електронний цифровий підпис.
Подібні висновки щодо питання застосування статей Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" до електронної переписки сторін, яка не засвідчена електронним цифровим підписом, викладені у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20.
Відтак, оскільки у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20 (колегія суддів: Кібенко О.Р. - головуючий, Кондратова І.Д., Кролевець О.А.) (судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів) зазначено, що: 1) чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов'язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення; 2) відсутність кваліфікованого електронного підпису на повідомленні не свідчить про те що особу неможливо ідентифікувати з достатнім ступенем вірогідності як відправника такого повідомлення, направленого електронною поштою, тобто поширювача інформації, та, враховуючи викладене, викладено висновок, що суди дійшли помилкових висновків про неможливість встановлення особи відправника електронного листа без засвідчення відправленого таким листом документа електронним підписом, тобто вирішено питання необхідності застосування ЕЦП до електронного листа у спосіб, протилежний, ніж той, який викладено у висновках Верховного Суду у постановах від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20, колегія суддів вважає за необхідне відступити від нього, передавши справу № 914/1003/21 на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Враховуючи викладену позицію Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає про подібність правовідносин у справах № 914/1003/21 та № 923/1379/20 в частині визначення питання застосування статей Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", ст.ст. 76, 77 ГПК України щодо належності та допустимості письмових копій електронних документів (електронної переписки сторін), в контексті необхідності засвідчення їх електронним цифровим підписом та, як результат, підстав визнання неналежності та недопустимості таких доказів.
При цьому наявність протилежних висновків (викладених у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20), ніж тих, що викладені у постановах Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20, які підтримує і колегія суддів у справі № 914/1003/21 стосовно питання необхідності застосування ЕЦП до електронної переписки, свідчить про відсутність сталої судової практики стосовно вказаного питання серед різних судових палат Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, і унеможливлює вирішення Верховним Судом справи № 914/1003/21 без відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20, що належить до процесуальних повноважень об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Колегія суддів звертає увагу, що однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до ч. 2 ст. 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Частиною 3 ст. 303 ГПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції.
Відповідно до ч. 4 вказаної статті про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.
Ввраховуючи наведене вище, з огляду на фактичні обставини, які формують зміст спірних правовідносин та викладені Верховним Судом висновки стосовно необхідності підпису електронного листа електронним цифровим підписом для надання йому сили належного та допустимого доказу, колегія суддів вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 302 ГПК України відступити від висновків у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1379/20 (колегія суддів: Кібенко О.Р. - головуючий, Кондратова І.Д., Кролевець О.А.) (судова палата для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів), відповідно до яких: 1) чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов'язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення; 2) відсутність кваліфікованого електронного підпису на повідомленні не свідчить про те що особу неможливо ідентифікувати з достатнім ступенем вірогідності як відправника такого повідомлення, направленого електронною поштою, тобто поширювача інформації, та, враховуючи викладене, висновку, що суди дійшли помилкових висновків про неможливість встановлення особи відправника електронного листа без засвідчення відправленого таким листом документа електронним підписом, тобто щодо відсутності необхідності застосування ЕЦП до електронного листа при електронному листуванні в контексті вирішення питання належності та допустимості електронних доказів (електронної переписки сторін). Колегія суддів підтримує позицію, викладену у постановах від від 11.06.2019 у справі № 904/2882/18, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 15.04.2021 у справі № 910/8554/20, та вважає, що роздруківки електронної переписки, яка не містить електронного підпису, який є обов'язковим реквізитом електронного документа, не можуть бути використані як доказ у справі, оскільки не відповідають вимогам Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", тому що унеможливлюють ідентифікацію відправника повідомлення, зміст такого документу не захищений від внесення правок та викривлення.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи № 914/1003/21 з касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Фабрікс" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі ч. 2 ст. 302 ГПК України для забезпечення єдності судової практики.
Враховуючи викладене та керуючись ст. 234, ч. 2 ст. 302, ст. 303, ГПК України, Суд,
Справу № 914/1003/21 з касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Смарт Фабрікс" на постанову Західного апеляційного господарського суду від 30.11.2021 передати на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили негайно після її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Мачульський Г.М.
Случ О.В.