16.05.2022 року м.Дніпро Справа № 908/338/21
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Чередка А.Є., Кузнецова В.О.
секретар судового засідання Кандиба Н.В.
розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства “НІК” на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 (колегія суддів: Мірошниченко М.В. (головуючий), Горохов І.С., Дроздова С.С.)
у справі № 908/338/21
за позовом: Приватного підприємства “НІК”, м. Запоріжжя
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго”, м. Запоріжжя, пр. Соборний
про стягнення суми
за участю представників сторін:
від позивача: адвокат Плецька Ю.В.
від відповідача: не з'явився
До господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Приватного підприємства “НІК” до Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” про стягнення заборгованості за договором оренди № 03-06/19 від 03.06.2019 у сумі 404 785,61 грн., з яких: 126 744,00 грн. орендної плати, 253 488,00 грн. неустойки, 19 011,60 грн. штрафу, 5 542,01 грн. пені.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 по справі №908/338/21 в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.
Не погодившись з вказаним рішенням Приватним підприємством “НІК” подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Запорізької області від 05.10.2021 по справі №908/338/21 та ухвалити нове, яким стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” заборгованість за договором оренди № 03-06/19 від 03.06.2019 у сумі 404 785,61 грн., з яких: 126 744,00 грн. орендної плати, 253 488,00 грн. неустойки, 19 011,60 грн. штрафу, 5 542,01 грн. пені.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
За твердженням скаржника, судом не враховано, що строк дії договору оренди № 03-06/19 нежитлових кімнат від 03.06.2019 сплинув 31.08.2020, а відповідачем було порушено п. 8.6 Договору та не повернуто майно Орендодавцю своєчасно, тобто протягом трьох робочих днів після припинення строку дії Договору.
Зауважує, що орендоване приміщення не було повернуто саме з винних дій Орендаря та знаходилось у користуванні відповідача з 31.08.2020 до 30.09.2020, що дає підстави для нарахування йому орендної плати за вказаний період в розмірі 126 744,00 та його обов'язок оплатити її у відповідності до п. 2.5 Договору до 10.09.2020, а також настання правових наслідків за порушення своїх зобов'язань з повернення майна у вигляді застосування до нього неустойки згідно ч. 2 ст. 785 ЦК України.
Апелянт наголошує, що звільнення об'єкту оренди Орендарем не є тотожним його поверненню Орендодавцю, й останнє не може підтверджуватися внутрішнім розпорядженням директора ТОВ «ВЕК «Палівенерго» № 1-07 від 27.07.2020 щодо звільнення орендованих приміщень та організації переїзду, позаяк інших доказів на підтвердження факту своєчасного повернення орендованих приміщень матеріали справи не містять. Натомість, на спростування вказаних обставин позивач надав заяву свідка в порядку ст. 88 ГПК України, а саме заяву ОСОБА_1 , який є директором ТОВ «Манкі Бразерс», яке почало орендувати спірні приміщення у позивача на підставі договору оренди № 01/10/2020 від 01.10.2020, тобто після їх звільнення колишнім Орендарем (відповідачем).
Зазначає, що з урахуванням суперечливості наведених сторонами обставин щодо дійсної дати звільнення та повернення орендованих приміщень, суд повинен був вирішити питання щодо виклику свідка для допиту, чого зроблено не було.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду апеляційної скарги визначена колегія суддів у складі: головуючий суддя Мороз В.Ф. (доповідач), суддів Чередка А.Є., Кузнецова В.О.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.11.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства “НІК” на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 по справі № 908/338/21, розгляд апеляційної скарги призначено у судовому засіданні з викликом сторін на 10.01.2022 о 15 год. 00 хв.
20.12.2021 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Від представника Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у справі.
На підставі розпорядження керівника апарату суду щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв'язку із перебуванням у відпустці головуючого судді Мороза В.Ф., згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.12.2021, для вирішення питання про призначення судового засідання в режимі відеоконференції тощо, визначено колегію суддів у складі головуючого судді - Паруснікова Ю.Б., суддів: Верхогляд Т.А., Чус О.В..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 29.12.2021 ухвалено судове засідання у справі, призначене на 10.01.2022 о 15:00 год. провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із забезпеченням її проведення для Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).
На підставі розпорядження керівника апарату суду, у зв'язку з усуненням обставин, що зумовили зміну складу судді-члена колегії, а саме виходом з лікарняного суддів Кузнецова В.О., здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 908/338/21 та визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Мороз В.Ф. (доповідач), суддів: Чередка А.Є., Кузнецова В.О.
У судовому засіданні 10.01.2022 колегією суддів оголошено перерву до 14.02.2022 на 15:00 год.
Від представника Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у справі.
На підставі розпорядження керівника апарату суду щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв'язку із лікарняним судді Чередка А.Є. - члена колегії суддів, згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.02.2022, для вирішення питання про призначення судового засідання в режимі відеоконференції тощо, визначено колегію суддів у складі головуючого судді - Мороз В.Ф. (доповідач), суддів: Коваль Л.А., Кузнецова В.О.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 07.02.2022 ухвалено судове засідання у справі, призначене на 14.02.2022 о 15:00 год. провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із забезпеченням її проведення для Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).
У зв'язку з перебуванням судді-доповідача Мороза В.Ф. на лікарняному, судове засідання, призначене на 14.02.2022 не відбулося.
На підставі розпорядження керівника апарату суду, у зв'язку з усуненням обставин, що зумовили зміну складу судді-члена колегії, а саме виходом з лікарняного судді Чередка А.Є., здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 908/338/21 та визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Мороз В.Ф. (доповідач), суддів Чередка А.Є., Кузнецова В.О.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.02.2022 розгляд справи №908/338/21 призначено на 21.03.2022 о 16:00 год.; ухвалено судове засідання у справі, призначене на 21.03.2022 о 16:00 год. провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із забезпеченням її проведення для Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).
Судове засідання 21.03.2022 не відбулося.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 20.04.2022 розгляд справи №908/338/21 призначено на 16.05.2022 о 14:30 год.
Від представника Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у справі.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.05.2022 ухвалено судове засідання у справі, призначене на 16.05.2022 о 14:30 год. провести в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із забезпеченням її проведення для Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/).
16.05.2021 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача (апелянта) надійшли письмові пояснення по справі № 908/338/21, в яких останній підтримав доводи своєї апеляційної скарги та наполягав на її повному задоволенні та скасуванні оскаржуваного рішення з прийняттям нового - про задоволення позовних вимог. До пояснень було додано заяву свідка ОСОБА_1 , посвідчену нотаріально 05.10.2021 за реєстр №7618.
Щодо вказаного доказу, колегія суддів звертає увагу, що основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Аналогічні приписи закріплено у ст.ст. 7, 11 ГПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов'язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення ЄСПЛ від 03.04.2008 у справі «Пономаренко проти України»).
Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.
При цьому, учасники справи зобов'язані: подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України).
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Наведені положення передбачаються наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14.
Слід зауважити, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області було прийняте 05.10.2021, а наданий позивачем (апелянтом) доказ датований 05.10.2021.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в постановах від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 06.03.2019 у справі № 916/4692/15, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, від 24.11.2021 у справі № 915/954/20, сформувалася стала судова практика при вирішенні подібних питань, відповідно до якої: «така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції.
В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак є неприйнятною ситуація, коли суд першої інстанції відмовив у позові, а заявник апеляційної скарги просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав його необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в нього доказів чи його суб'єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом й останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення.
Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.
До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.01.2019 року у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 року у справі № 925/1082/18).
Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не повідомляв суд про неможливість надання доказу, який останнім подано до апеляційного суду разом з письмовими поясненнями.
Згідно із частиною восьмою статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).
Колегія суддів зауважує, що ПП “НІК” не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказу, який він хоче долучити до справи на стадії апеляційного розгляду, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в наданні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.
Більше того, в матеріалах справи наявна заява свідка в порядку ст. 88 ГПК України, а саме заява Волкова В.П., який є директором ТОВ «Манкі Бразерс», датована ще 14.06.2021 (т.1 а.с. 203-204), яка хоч і не була нотаріально посвідчена, проте за змістом викладених обставин є досить схожою із заявою цього ж свідка, яка посвідчена нотаріально 05.10.2021 за реєстр №7618.
Враховуючи все вищевикладене, позивач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а отже не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки додатковим доказам (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 904/3582/18 та від 04.04.2019 у справі № 918/329/18).
Апеляційним судом було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та забезпечення процесуальної можливості для висловлення учасниками справи своєї позиції щодо вимог апеляційної скарги.
В судове засідання 16.05.2022 року з'явився представник позивача (апелянта).
16.05.2022 о 14:30 представник відповідача, який заявив клопотання про проведення судового засідання у режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв'язку "EasyCon", не зміг зв'язатися з Центральним апеляційним господарським судом, що зафіксувала комісія у складі керівника апарату суду Нурулаєвої Г.Ю. (голова), членів комісії: головного спеціаліста відділу забезпечення судового процесу, інформаційних технологій та технічного захисту Гусєва С.В., секретаря судового засідання Кандиби Н.В. у відповідному Акті «Щодо відсутності можливості проведення судового засідання в режимі відеоконференції» від 16.05.2022.
Колегія суддів зауважує, що частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в свої постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Відповідно до ч. 11 ст. 270 ГПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.
Як відзначив Верховний Суд у постанові від 12.03.2019 року у справі № 910/12842/17 Відповідач, як учасник судового процесу, не позбавлений права і можливості забезпечити участь у судовому засіданні будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 01.10.2020 року у справі № 361/8331/18 зробив правовий висновок, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення; при цьому не повинні створюватися в зайвий раз передумови для порушення процесуальних строків розгляду справи.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази належного їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та поданні процесуальних документів, забезпечення їх права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, яке здійснюється ними на їх власний розсуд і яким відповідач не скористався, проте його уповноважений представник був присутнім у судовому засіданні 10.01.2022, де надав свої пояснення щодо апеляційної скарги, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника відповідача.
Представник позивача (апелянта) в судовому засіданні 16.05.2022 підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про повне задоволення позовних вимог.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника скаржника, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 03.06.2019 Товариством з обмеженою відповідальністю «Вільна енергетична компанія ПАЛІВЕНЕРГО» (далі - орендар) та Приватним підприємством «НІК» (далі - орендодавець) укладено договір оренди № 03-06/19 нежитлових кімнат (далі - договір), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення № 7 літ Л1-12, інв. № 1000075 п'ятого поверху, загальною площею 528,1 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Запоріжжя, проспект Маяковського, будинок 11 (далі - майно) (т. 1 а.с. 12-16).
У відповідності до п. 1.3. договору орендар вступає в строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору і акту приймання-передавання майна.
Після підписання акту приймання-передавання майна від 03.06.2019 орендар вступив у користування майном згідно до положень п. 1.3. договору. Приміщення було передано в належному технічному стані (т. 1 а.с. 17).
Відповідно до п. 2.1. договору за користування майном щомісяця орендар сплачує орендодавцю орендну плату з розрахунку 240,00 грн. за 1 кв.м. в сумі 105 620,00 грн. без ПДВ, разом з ПДВ 20% - 126 744, 00 грн. Орендна плата за перший та останній місяці сплачується орендарем у повному обсязі протягом 5 днів з моменту підписання цього договору на підставі договору. Орендна плата за кожний наступний місяць сплачується орендарем до 10 числа поточного місяця шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок орендодавця на підставі цього договору згідно рахунку.
Згідно з п. 2.5. договору, у разі припинення (розірвання) договору оренди, орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передачі включно.
Закінчення строку дії договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі.
Пунктом 2.11. договору передбачено, що орендодавець щомісячно надає орендареві акт приймання-передачі послуг, який підписується обома сторонами.
Відповідно до п. 3.3. договору орендар зобов'язується своєчасно і у повному обсязі сплачувати орендну плату орендодавцю.
Протягом дії договору оренди орендар регулярно вносив орендну плату в розмірі, передбаченому договором оренди, що підтверджується наступними платіжними дорученнями: № 124 від 10.06.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 125 від 10.06.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 272 від 15.07.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 324 від 20.08.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 365 від 12.09.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 165 від 11.10.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 396 від 08.11.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 458 від 11.12.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 526 від 27.12.2019 на суму 126 744,00 грн.; № 487 від 10.02.2020 на суму 57 500,00 грн.; № 508 від 13.02.2020 на суму 69 244,00 грн.; № 610 від 12.03.2020 на суму 63 372,00 грн.; № 638 від 18.03.2020 на суму 63 372,00 грн.; № 630 від 13.04.2020 на суму 63 000,00 грн.; № 648 від 14.04.2020 на суму 63 744,00 грн.; № 785 від 13.05.2020 на суму 65 000,00 грн.; № 796 від 14.05.2020 на суму 61 744,00 грн.; № 694 від 09.06.2020 на суму 126 744,00 грн.; № 576 від 23.07.2020 на суму 126 744,00 грн. (т. 1 а.с. 19-37).
Згідно до п. 3.7. договору у разі припинення або розірвання договору орендар зобов'язується повернути орендодавцю орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати орендодавцю всі збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря.
Відповідно до п. 7.2. договору за прострочення виконання орендарем у встановлений термін грошових зобов'язань протягом 30 календарних днів за місяцем обов'язкової оплати за цим договором, орендар сплачує штраф у розмірі 15 % від простроченої суми, а також пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, від несвоєчасно сплаченої суми за весь період прострочення.
У відповідності до п. 8.1. договору, договір укладено строком на один рік: з 03.06.2019 до 03.06.2020.
Додатковою угодою №2 від 02.06.2020 про внесення змін до договору оренди, строк дії оренди продовжений по 31.08.2020 (т. 1 а.с. 18).
Отже, строк дії договору оренди сплив 31.08.2020.
Відповідно до п. 8.4. договору чинність цього договору припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
Пунктом 8.6. договору передбачено, що у разі припинення або розірвання договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем орендодавцю.
Однак у встановлений договором строк орендар не повернув майно орендодавцю.
Згідно з п. 8.8. договору майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами акту приймання-передавання. Обов'язок щодо складання акта приймання- передавання про повернення майна покладається на орендаря, орендодавець зобов'язаний надати повноважену особу для підписання акту приймання-передавання.
30.09.2020 позивачем - Приватним підприємством «НІК» засобами поштового зв'язку отримано акт приймання-передавання нежитлових приміщень від 31.08.2020 до договору оренди нежитлових приміщень від 03.06.2019 №03-06/19. Зазначений акт був направлений відповідачем 24.09.2020 листом з описом вкладення, номер поштового відправлення 6906504303390 (т. 1 а.с. 54-57).
Позивач зазначив, що орендоване приміщення не було повернуто та знаходилось у користуванні відповідача з 31.08.2020 до 30.09.2020. За таких обставин з врахуванням п. 2.5. договору орендодавець зобов'язаний був оплатити орендну плату за вказаний період в розмірі 126 744,00 грн. до 10.09.2020, що й стало причиною звернення до суду з цим позовом.
До позовної заяви позивачем додано рахунок на оплату № 63 від 01.09.2020 на суму 126 744,00 грн., який відповідач не оплатив (т. 1 а.с. 53).
Позивач просить суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати у розмірі 126 744,00 грн., штраф у розмірі 19 011,60 грн. та пеню у розмірі 5 542,01 грн. за період 10.09.2020 по 20.01.2021 на підставі п. 7.2. договору, неустойку у розмірі 253 488,00 грн., нараховану на підставі ст. 785 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що факт повернення орендованого майна позивачу підтверджується Актом приймання-передачі майна від 31.08.2020. Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
За приписами ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утримуватися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
У відповідності до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання на підставі господарських договорів є господарсько-договірними зобов'язаннями; при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (абзац другий ч. 4 ст. 179 ГК України): господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).
Суд першої інстанції встановив, що спір виник за Договором оренди № 03-06/19 від 03.06.2019 нежитлових кімнат стосовно платежів з орендної плати та неустойки, які підлягають сплаті Відповідачем як орендарем через несвоєчасне виконання ним обов'язку повернути орендоване Майно Позивачу як орендодавцю після припинення Договору оренди.
Колегія суддів зазначає, що за змістом пункту 3 частини першої статті 3 (свобода договору як засада цивільного законодавства), пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 509, частини першої статті 627 ЦК України укладення договору із погодженням сторонами його умов, що визначені на розсуд сторін з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та становлять зміст договору, зобов'язує сторони виконувати зобов'язання за цим договором належним чином відповідно до його умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526, частина перша статті 628, стаття 629 ЦК України).
Правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 "Найм (оренда)" розділу ІІІ "Окремі види зобов'язань" книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України та статей 283- 291 ГК України.
Згідно із частиною першою статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частинами першою та шостою статті 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У частині першій статті 284 ГК України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.
За частиною першою статті 773 ЦК України на наймача покладений обов'язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.
Частиною першою статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Аналогічні за змістом положення містить частина четверта статті 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина четверта статті 291 ГК України).
Виняток з наведеного правила передбачено частиною першою статті 764 ЦК України, відповідно до якої в разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.
Частиною першою статті 785 ЦК України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди) (далі - Договір), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, Договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії Договору є невиконанням зобов'язання за цим Договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) Договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).
Частиною першою статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до частини першої статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Таким чином, аналіз вищезгаданих положень законодавства свідчить про те, що Договір є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку дії Договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами Договору; а припинення Договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в Договорі.
Апеляційний суд зауважує, що користування майном за Договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного Договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами Договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за Договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії Договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
З урахуванням викладеного колегія суддів доходить висновку, що користування майном після припинення Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 ЦК України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 ЦК України ("Обов'язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.
Отже, положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 ЦК України).
Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії Договору не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Такий підхід у регулюванні орендних правовідносин вочевидь не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Апеляційний суд зазначає, що позовні вимоги були обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором оренди № 03-06/19 нежитлових кімнат щодо своєчасного повернення об'єкта оренди (нежитлове приміщення № 7 літ Л1-12, інв. № 1000075 п'ятого поверху, загальною площею 528,1 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Запоріжжя, проспект Маяковського, будинок 11) за відповідним актом після закінчення строку дії договору з 31.08.2020, у зв'язку з чим позивач нарахував до стягнення з відповідача заборгованість у загальній сумі 404 785,61 грн, з яких: заборгованість з орендної плати у розмірі 126744,00 грн., штраф у розмірі 19 011,60 грн., пеню у розмірі 5 542,01 грн. за період 10.09.2020 по 20.01.2021, неустойку у розмірі 253 488,00 грн., нараховану на підставі ст. 785 ЦК України.
Так, з матеріалів справи вбачається, що протягом строку дії договору, на виконання умов п. 2.1. позивачем виставлялися відповідачу рахунки на оплату (т. 1 а.с. 38-52), які оплачувалися останнім, про що свідчать відповідні платіжні доручення (т. 1 а.с. 19-37) та не спростовується сторонами.
З урахуванням внесених Додатковою угодою №2 від 02.06.2020 до договору оренди змін, строк дії договору оренди закінчився 31.08.2020.
Пунктом 8.6. договору сторонами було обумовлено що у разі припинення або розірвання договору, майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем орендодавцю.
Однак у встановлений договором строк орендар не повернув майно орендодавцю і матеріали справи таких доказів не містять.
Згідно з п. 8.8. договору майно вважається поверненим орендодавцю з моменту підписання сторонами акту приймання-передавання. Обов'язок щодо складання акта приймання- передавання про повернення майна покладається на орендаря, орендодавець зобов'язаний надати повноважену особу для підписання акту приймання-передавання.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 30.09.2020 позивачем - Приватним підприємством «НІК» засобами поштового зв'язку отримано акт приймання-передавання нежитлових приміщень від 31.08.2020 до договору оренди нежитлових приміщень від 03.06.2019 №03-06/19. Зазначений акт був направлений відповідачем 24.09.2020 листом з описом вкладення, номер поштового відправлення 6906504303390 (т. 1 а.с. 54-57).
Отже, орендоване приміщення не було повернуто та знаходилось у користуванні відповідача з 31.08.2020 до 30.09.2020.
Згідно з п. 2.5. договору, у разі припинення (розірвання) договору оренди, орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передачі включно.
Керуючись зазначеним пунктом Договору позивач нарахував відповідачу орендну плату за вказаний період в розмірі 126 744,00 грн, яка останній не була сплачена, а тому ПП «НІК» звернулося до суду з вимогою про її стягнення.
Надаючи оцінку даним вимогам, апеляційний суд наголошує, що врегулювання сторонами орендних правовідносин в частині умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, а сама вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено, суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України, з огляду на заявлену позивачем вимогу і про стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За змістом статей 610, 611, 612 ЦК України невиконання зобов'язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов'язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.
Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового обов'язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України та статті 216 ГК України.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Законодавець у частині першій статті 614 ЦК України визначив, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Правові наслідки порушення умов договору оренди визначені відповідними нормами ЦК України та ГК України.
Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 ЦК України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов Договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, відповідно до статті 614 ЦК України, для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 цього Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання. Тобто судам потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав.
У цьому висновку апеляційний суд звертається до правової позиції Верховного Суду України у постанові від 02.09.2014 у справі № 3-85гс14, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17 та від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18 (пункт 51), від якої Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду не відступив при розгляді справи № 910/20370/17 (пункт 24 постанови від 13.12.2019).
Положеннями статті 549 ЦК України та статті 230 ГК України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов'язання.
За приписами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Частиною першою статті 230 ГК України визначено поняття штрафних санкцій. Ними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина перша статті 548 ЦК України).
Тобто неустойка згідно із частиною другої статті 785 ЦК України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).
Водночас неустойка за частиною другою статті 785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії Договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення Договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії Договору, зокрема у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), апеляційний суд, встановлюючи відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою частиною другою статті 785 ЦК України, зазначає про таке.
Обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення Договору (до спливу строку дії Договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі.
Неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України.
Отже, яким би способом в Договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення Договору, що відбулося у спірних правовідносинах (пункт 2.5 Договору), проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 ЦК України).
Звідси, здійснені Позивачем розрахунки позовних вимог: а саме сума неустойки у розмірі подвійної орендної плати за несвоєчасне повернення майна з оренди, сума заборгованості з орендної плати, а також нараховані на цю плату суми пені та штрафу, не відповідають наведеній позиції та правовому регулюванню, встановленому частиною другою статті 785 ЦК України.
Таким чином, встановивши, що після припинення Договору, орендар без поважних причин вимоги пункту 8.6 договору не виконав, об'єкт оренди станом на 01.09.2020 не повернув, правомірним є лише нарахування йому неустойки у розмірі подвійної орендної плати за несвоєчасне повернення майна з оренди.
При цьому не має значення, чи несвоєчасне повернення майна мало місце внаслідок винний дій орендаря чи це є наслідком допущеної ним необережності.
Так, у даній справі було встановлено, що договором оренди (в редакції додаткової угоди від 02.06.2020) сторонами було визначено строк дії договору з 03.06.2020 по 31.08.2020 включно.
В свою чергу, акт приймання-передавання нежитлових приміщень від 31.08.2020 до договору оренди нежитлових приміщень від 03.06.2019 №03-06/19 був направлений відповідачем 24.09.2020 листом з описом вкладення, номер поштового відправлення 6906504303390 та отриманий позивачем засобами поштового зв'язку 30.09.2020 (т. 1 а.с. 54-57), тобто є очевидним факт прострочення відповідачем свого зобов'язання зі своєчасного повернення орендованого майна.
Втім, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що 31.08.2020 відповідачем був складений, підписаний керівником, скріплений печаткою Акт приймання-передавання нежитлових кімнат до договору оренди нежитлових кімнат від 03.06.2019 № 03-06/19 та переданий представнику ПП «НІК, які протягом вересня 2020 обіцяли повернути підписаний з боку орендодавця Акт приймання-передавання нежитлових кімнат до договору оренди нежитлових кімнат від 03.06.2019 № 03-06/19, але не повертали, оскільки таких доказів матеріали справи не містять.
Колегія суддів зауважує, що згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Як передбачено ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У пунктах 1 - 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Приймаючи оскаржуване рішення, Господарський суд Запорізької області також вважав встановленими обставини того, що оскільки позивач не повертав підписаний зі свого боку Акт приймання-передавання нежитлових кімнат до договору оренди нежитлових кімнат від 03.06.2019 № 03-06/19 від 31.08.2020, 24.09.2020 відповідач повторно направив цінним листом з описом вкладення (номер поштового відправлення № 6906504333090) позивачу з листом № 1867 від 23.09.2020 оформлений, підписаний керівником і скріплений печаткою ТОВ «Вільна енергетична компанія «Палівенерго» Акт приймання-передавання нежитлових кімнат повернення з оренди від 31.08.2020 до договору в двох примірниках, який позивач отримав 30.09.2020.
Однак, дані твердження базуються виключно на поясненнях відповідача й не мають під собою документального підтвердження, належних доказів щодо дійсності вказаних обставин суду відповідачем надано не було.
Так само судом помилково ототожнено процеси «звільнення об'єкту оренди» Орендарем із його «поверненням» Орендодавцю, й останнє не може підтверджуватися внутрішнім розпорядженням директора ТОВ «ВЕК «Палівенерго» № 1-07 від 27.07.2020 щодо звільнення орендованих приміщень та організації переїзду, позаяк інших доказів на підтвердження факту своєчасного повернення орендованих приміщень матеріали справи не містять.
При цьому слід зауважити, що обов'язок з повернення об'єкта оренди після припинення договору передбачений статтею 785 Цивільного кодексу України та п. 8.6. Договору та не ставиться в залежність від пред'явлення орендодавцем орендарю жодних претензій щодо порушення строку повернення предмета оренди після закінчення строку дії договору або вимог про звільнення приміщення, тим більше за умов небажання сторін продовжувати свої правовідносини.
Доказів про те, що відповідач повернув об'єкт оренди, вживав заходи з повернення об'єкта оренди позивачу, але незалежно від його бажання об'єкт оренди не був повернутий орендодавцю матеріали справи не містять, а суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про відсутність вини стосовно неповернення об'єкта оренди, оскільки дії, які здійснював відповідач, не свідчать саме про неможливість повернення спірного об'єкта нерухомості у зв'язку з припиненням договору оренди в обумовлений сторонами строк.
За таких умов, здійснивши перевірку суми нарахування неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення, яка склала 253 488,00 грн, розмір якої відповідачем не заперечується, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог в цій частині та наявності підстав для її задоволення.
Водночас, вимоги позивача про стягнення з відповідача разом із сумою неустойки за несвоєчасне повернення відповідачем майна з оренди спірної сум заборгованості з орендної плати в розмірі 126 744,00 грн, а також нарахованих на цю плату сум пені в розмірі 5 542,01 грн та штрафу в розмірі 19 011,60 грн, зроблені без врахування встановленого законом способу захисту порушеного права орендодавця, якщо після припинення договору найму наймач не виконує передбаченого диспозицією частини другої статті 785 ЦК України обов'язку щодо повернення речі.
Таким чином, апеляційний суд доходить висновку про відмову у стягненні орендної плати та нарахованих на цю плату інших сум, оскільки відсутність підстав для стягнення з відповідача орендної плати, а також нарахованих на цю плату сум пені та штрафу, зумовлено правовим регулюванням, за якого з орендаря, що не повертає майно після припинення строку дії Договору, стягується неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 ЦК України), але не допускається стягнення за той самий період орендної плати за користування річчю.
Згідно з ч.ч. 1,2,5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України: судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 у справі № 908/338/21 цим вимогам в повній мірі не відповідає.
Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
А частиною 4 цієї статті передбачено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.
Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).
Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 3 липня 2014 року, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки судом першої інстанції було зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи, не було враховано та досліджено всі обставини та докази, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, колегія суддів вбачає підстави для часткового скасування оскаржуваного рішення, а саме в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” на користь Приватного підприємства “НІК” 253 488,00 грн. неустойки за неповернення об'єкту оренди, з прийняттям в цій частині нового - про задоволення позовних вимог.
При цьому зважаючи на правильність висновків суду першої інстанції у рішенні про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача орендної плати, а також нарахованих на цю плату сум пені та штрафу, апеляційний суд вважає необхідним в решті оскаржуване рішення залишити в силі, з підстав та мотивування, викладених в цій постанові.
Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Так як апеляційну скаргу частково задоволено, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд відповідно змінює розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
На підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат наступним чином: 3 802,32 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви та 5 703,48 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Керуючись статтями 269, 270, 275-279, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Приватного підприємства “НІК” на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 у справі № 908/338/21 задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 у справі № 908/338/21 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” на користь Приватного підприємства “НІК” 253 488,00 грн. неустойки за неповернення об'єкту оренди - скасувати.
Прийняти в цій частині нове рішення, про задоволення позовних вимог.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Вільна енергетична компанія “Палівенерго” (69035, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 180, код ЄДРПОУ 38563752) на користь Приватного підприємства “НІК” (69093, м. Запоріжжя, вул. Узбекистанська, буд. 15, код ЄДРПОУ 32040369) 253 488,00 грн. неустойки за неповернення об'єкту оренди, 3 802,32 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, 5 703,48 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, про що видати наказ.
Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду Запорізької області.
В решті рішення Господарського суду Запорізької області від 05.10.2021 у справі №908/338/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 24.05.2022
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя А.Є. Чередко
Суддя В.О. Кузнецов