Справа № 640/23723/21 Суддя (судді) першої інстанції: Клочкова Н.В.
20 травня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т., суддів: Пилипенко О.Є., Собківа Я.М., за участю секретаря: Висоцького А.М. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "08" листопада 2021 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити ді,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, які полягають у застосуванні при встановленні та виплаті пенсії позивачу визнаної неконституційною та не чинною з 21 грудня 2016 року норми частини 7 статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262- XII (зі змінами), а саме: обмеження максимального розміру пенсії в десять прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві виплатити позивачу різницю між нарахованою та виплаченою пенсією за період часу з дати призначення по дату набрання чинності рішення суду по цій справі;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у місті Києві виплачувати пенсію позивачу з дати набрання чинності рішення суду по цій справі й довічно - без обмежень максимального розміру пенсії.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на незгоду з діями відповідача щодо виплати йому пенсії з урахуванням обмеження її максимального розміру десятьма прожитковими мінімумами для непрацездатних осіб. На думку позивача, вказане обмеження його пенсії максимальним розміром є протиправним, не відповідає нормам Конституції України та порушує право позивача на належний рівень пенсійного забезпечення. Також позивач звертає увагу, що норма законодавства, яка передбачала можливість обмеження пенсії відповідача максимальним розміром, була визнана неконституційною, у зв'язку з чим у відповідача були відсутні законні підстави для зменшення позивачу розміру пенсії.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач обґрунтовано застосував до позивача обмеження максимального розміру пенсії, оскільки вказані обмеження передбачені Законом України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи».
Позивач, не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та недотримання норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвали нову постанову, якою позов задовольнити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник посилається на те, що положення Закону України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб від 09 квітня 1992 року № 2262-XII є спеціальними по відношенню до Закону України № 3668-VI від 08.07.2011 «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» (далі - Закон № 3668-VI), а тому в цьому випадку застосуванню підлягають саме приписи спеціального законодавства, які не встановлюють обмеження максимального розміру пенсії.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є пенсіонером та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві та отримує пенсію призначену відповідно до вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ.
Відповідно до набутого права на пенсійне забезпечення до відділу обслуговування військовослужбовців та деяких інших категорій громадян Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві позивачем було подано заяву про призначення пенсії.
У свою чергу, розмір пенсії, у відповідності до статті 13 Закону України № 2262-ХІІ, був призначений позивачу у розмірі 70 % грошового забезпечення.
Проте, за твердженнями позивача, суми пенсійного забезпечення, які отримувались позивачем становили значно менший розмір ніж 70 % від грошового забезпечення позивача станом на момент звільнення.
На підставі викладених вище обставин, позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з адвокатським запитом щодо належного пенсійного забезпечення.
Листом від 08 липня 2021 року № 2600-0202-8/111111 Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві позивачу повідомлено, що станом на день підготовки відповіді розмір пенсії відповідно до діючого законодавства не може перевищувати 18 540 грн.
У зв'язку з викладеним і вважаючи дії пенсійного органу протиправними, які полягають у виплаті позивачу пенсії у не повному розмірі та обмеженні розміру суми пенсії, останній звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає таке.
Предметом спору у цій справі є правомірність обмеження максимальним розміром пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII.
Законом України Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб від 09 квітня 1992 року № 2262-XII (далі Закон № 2262-XII) визначено, що цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які, зокрема, перебували на військовій службі.
Стаття 10 Закону № 2262-XII передбачає, що призначення і виплата пенсій, зокрема, особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом здійснюються органами Пенсійного фонду України.
Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII, десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, вперше введено в дію Законом № 3668-VI, який набрав законної сили 01.10.2011.
Відповідно до положень статті 2 Закону № 3668-VI максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до Митного кодексу України, законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про статус народного депутата України», «Про Національний банк України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про дипломатичну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про судову експертизу», «Про статус і соціальний захист громадян, як постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про пенсійне забезпечення», «Про судоустрій і статус суддів», Постанови Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року «Про затвердження Положення про помічника-консультанта народного депутата України», не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Водночас Законом № 3668-VI внесено зміни у статтю 43 Закону № 2262-XII, яку викладено в редакції Закону № 3668-VI, а саме: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Рішенням Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII.
Згідно з пунктом 2 резолютивної частини вказаного Рішення положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 20.12.2016.
Конституційний Суд України у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016, яким визнав таким, якими, що не відповідають статті 17 Конституції України, положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262, виходив із того, що норми-принципи частини п'ятої статті 17 Конституції України щодо забезпечення державою соціального захисту громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей є пріоритетними та мають безумовний характер. Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, зокрема у зв'язку з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені. При цьому Конституційний Суд України стверджує, що обмеження максимального розміру пенсії, призначеної особам, яким право на пенсійне забезпечення встановлене Законом № 2262-ХІІ, порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту осіб, передбачених частиною п'ятою статті 17 Конституції України, які зобов'язані захищати суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність України.
Обмеження граничного розміру пенсії, призначеної на підставі Закону № 2262-XII, десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність, введено в дію Законом № 3668-VI, яким внесено зміни у статтю 43 Закону № 2262-XII, шляхом викладення її в редакції Закону № 3668-VI.
Тобто, положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII та положення частини першої статті 2 Закону № 3668-VІ (у частині поширення її дії на Закон № 2262-ХІІ), прийняті одночасно для регулювання одних і тих самих правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-XII) та є однаковими за змістом.
Конституційним Судом України у Рішенні від 20.12.2016 № 7-рп/2016 надано оцінку правовому регулюванню спірних правовідносин (обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців) та визнано таким, що не відповідає статті 17 Конституції України положення частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII.
Водночас положення статті 2 Закону № 3668-VI (у частині поширення її дії на Закон № 2262-XII), які дублюють зміст частини сьомої статті 43 Закону № 2262-XII, тобто є однопредметними правовими нормами, які прийняті одночасно для регулювання спірних правовідносин - змін не зазнали та передбачали обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Тобто, на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між Законом № 2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 та Законом № 3668-VI - у частині обмеження максимальним розміром пенсії військовослужбовців.
Водночас суб'єктом владних повноважень у спірних правовідносинах надано перевагу найменш сприятливому для позивача підходу та застосовано положення статті 2 Закону № 3668-VI.
Оскільки норми вказаних законів неоднаково регулюють правовідносини щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців у частині обмеження їх пенсії максимальним розміром, колегія суддів доходить висновку, що вони явно суперечать один одному.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Водночас положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13.02.2019, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18 із посиланням на положення статей 1, 8, 92 Конституції України, а також на статтю 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Зважаючи на викладене, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону № 2262-XII з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016, а не норми Закону № 3668-VI.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом у постанові від 16 грудня 2021 року у справі №400/2085/19.
Отже, апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції, що відмова відповідача в проведенні перерахунку і виплаті пенсії позивачу без обмеженням граничного розміру пенсії є такою, яка ґрунтується на законі.
Зокрема, в цьому випадку така відмова за своєю суттю є звуженням обсягу прав позивача та позбавленням його права на соціальний захист у повному обсязі як то передбачено законодавством, яке регулює спірні правовідносини.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дії відповідача щодо обмеження максимальним розміром пенсії в десять прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність; зобов'язання відповідача виплатити позивачу різницю між нарахованою та виплаченою пенсією за період часу з дати призначення по дату набрання чинності рішення суду; зобов'язання відповідача виплачувати позивачу пенсію без обмежень максимального розміру пенсії з дати набрання чинності рішення суду.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача виплачувати пенсію довічно, колегія суддів зазначає, що така вимога не може будити задоволена, оскільки заявлена на майбутнє та на момент прийняття рішення судом немає підстав вважати, що права позивача на визначення розміру пенсії в подальшому будуть порушені відповідачем. Захисту підлягають лише порушені права позивача.
Стосовно позовних вимог щодо зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення по цій справі, суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 14 КАС України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
З аналізу викладених норм вбачається, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд.
За наслідками розгляду цієї справи суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, оскільки відсутні докази, які б підтверджували намір відповідача ухилення від виконання або неможливість належного виконання судового рішення.
Отже, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження частково.
Відповідно до п. 2 ч. 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ч.1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та дотриманні норм процесуального права, що в свою чергу, є підставою для його скасування й ухвалення нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог, відповідно апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від "08" листопада 2021 р. скасувати.
Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, які полягають у застосуванні при встановленні та виплаті пенсії ОСОБА_1 визнаної неконституційною та не чинною з 21 грудня 2016 року норми частини 7 статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262- XII (зі змінами), а саме: обмеження максимального розміру пенсії в десять прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві виплатити ОСОБА_1 різницю між нарахованою та виплаченою пенсією за період часу з дати призначення по дату набрання чинності рішення суду в цій справі.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у місті Києві виплачувати пенсію ОСОБА_1 з дати набрання чинності рішення суду в цій справі без обмежень максимального розміру пенсії.
У решті позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 20 травня 2022 року.
Головуючий суддя Судді:Л.Т. Черпіцька О.Є. Пилипенко Я.М. Собків