23 лютого 2022 року Справа № 280/11834/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стрельнікової Н.В., розглянувши у місті Запоріжжі у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області
до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (далі-позивач) звернулася до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій (далі-відповідач1) області та до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі-ввідповідач2), в якому просить суд:
-скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 28.09.2021 року №083950010896, щодо відмови в призначені пенсії ОСОБА_1 за віком на пільгових умовах відповідно до п. 2 ст. 114 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з моменту звернення за призначенням пенсії, а саме з 21.09.2021;
-зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області призначити пенсію ОСОБА_1 за віком на пільгових умовах відповідно до п. 2 ст. 114 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з моменту звернення за призначенням пенсії, а саме з 21.09.2021;
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що відмова в призначені пенсії позивачу за віком на пільгових умовах відповідно до п. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» є протиправною. Зокрема позивачка зазначає, що відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років і 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах; виходячи з викладеного, позивачка має право на вихід на пенсію при досягненні 50 років при наявності 20 років стажу і з них не менше 10 років пільгової роботи; позивачка 04.03.1971 року народження і при зверненні за призначенням пенсії 21.09.2021 досягла 50-річного віку; загальний стаж позивачки становить 25 років 11 місяців та 17 днів, з них стаж роботи по списку № 2 складає 11 років 7 місяців 8 днів, відтак позивачка має право на призначення пільгової пенсії.
Ухвалою судді від 07.12.2021 позовну заяву залишено без рухуу з терміном 10 днів з моменту отримання цієї ухвали шляхом надання суду копії позовної заяви із підписом позивача та засвідчених належним чином копій документів (письмових доказів) доданих до позову в одному екземплярі.
Ухвалою судді від 07.12.2021 позовну заву було залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення недоліків.
14.12.2021 позивачем усунено недоліки позовної заяви.
Ухвалою судді від 20.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
18.01.2022 відповідочем 1 до суду подано відзив на адміністративний позов, у якому він заперечує проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що у позивачки відсутній пільговий стаж роботи, що дає право на пенсію за віком по Списку № 2 згідно із Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; основним документом, що підтверджує право на пільгове пенсійне забезпечення за результатами атестації робочих місць за умовами праці є наказ по підприємству, організації; своєчасне проведення атестації робочих місць дозволяє роботодавцям уникнути можливих конфліктів з працівниками щодо права на пільги і компенсації, а самим працівникам - захистити своє право на безпечні умови праці; результати атестацій використовуються при встановленні пенсій за віком на пільгових умовах; крім довідки додається копія (копії) наказу (наказів) підприємства про результати атестації робочих місць з додатком, у якому зазначено перелік робочих місць та їхнє право на пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 1 чи № 2; до того ж, позивачка звернулась до відповідача1 із заявою від 21.09.2021 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, на яку надано відповідь, що право на призначення пенсії за віком у позивача виникне у 2034 році відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; оскільки у позивачки відсутній необхідний відповідний вік, то у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 2 згідно заяви від 21.09.2021 позивачу відмовлено.
18.01.2022 до суду від відповідача 2 надійшли письмові пояснення, у яких викладена правова позиція аналогічна позиції відповідача1, вважають відмову в призначені пенсії за списком № 2 позивачу правомірною.
31.01.2022 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій зананчено, що не проведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємства не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Позивачка акцентувала увагу на тому, що при зверненні за призначенням пенсії вона досягла 50-річного віку, загальний стаж та пільговий у неї достатньо для призначення пенсії за віком на пільгових умовах.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
На підставі приписів ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Таким чином, суд визнав за доцільне вирішити справу за наявними в ній матеріалами, в порядку письмового провадження.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 згідно паспорту громадянина України народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.15).
21.09.2021 позивач звернулась до ГУ ПФУ в Запорізькій області із заявою, у якій просила призначити пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 2 відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням від 28.09.2021 № 083950010896 ГУ ПФУ в Житомирській області повідомило ОСОБА_1 , що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах; відповідно до п. 20 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток № 5); у довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до якого включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка; відтак, оскільки відсутній необхідний відповідний вік, у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за писком № 2 згідно заяви від 21.09.2021 ОСОБА_1 відмовлено (а.с.6).
Не погоджуючись із відмовою у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, позивачка звернулась до Запорізького окружного адміністративного суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у його постанові від 14.04.2021 у справі № 2340/3024/18 (адміністративне провадження № К/9901/2378/19).
Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25.01.2012, згідно з яким основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Водночас у пункті 5 рішення № 8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.
Підпунктами 4, 23 частини 1 Європейської соціальної хартії від 03.05.1996, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», визначено, що всі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей та кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам регламентуються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, які відповідно до цього Закону мають право на пенсію на пільгових умовах, здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди.
До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, пенсії призначаються за нормами цього Закону.
Відповідно до абз. 1 п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у редакції, яка діяла до 23.01.2020, на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Отже, за змістом вищенаведених норм пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
При цьому, п. «б» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» викладений у вищенаведеній редакції, зокрема в частині 55-річного віку, необхідного для призначення жінкам пенсії за віком на пільгових умовах, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII.
Цим Законом України № 213-VІІІ, який набрав чинності з 01.04.2015, збільшено раніше передбачений пунктом «б» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
Стосовно предмета цього спору, зміни стосуються збільшення пенсійного віку з 50 до 55 років в контексті можливості призначення пенсії за віком на пільгових умовах.
Поряд з цим, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» доповнено розділом XIV-1, який містить, зокрема, статтю 114, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII.
Таким чином, положення щодо пільгових пенсій до внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (03.10.2017) містила стаття 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
При цьому, стаття 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» була предметом конституційного контролю у справі Конституційного Суду України № 1-5/2018 (746/15).
За результатами розгляду згаданої справи Конституційним Судом України ухвалено рішення № 1-р/2020 від 23.01.2020, у якому серед іншого акцентовано увагу на наступному.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) на 86-му пленарному засіданні 25-26.03.2011 у Доповіді «Верховенство права» вказала, що основними критеріями розуміння верховенства права, зокрема, є: доступність закону (закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним), питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; рівність перед законом, влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб; елементами верховенства права є: законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права; юридична визначеність; заборона свавілля; рівність перед законом.
У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов'язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями.
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття «легітимні очікування»).
Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа залежно від обставин повинна мати можливість орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних юридичних наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
Конституційний Суд України у рішенні № 1-р/2020 від 23.01.2020 підкреслив, що згідно зі статтею 13, частиною другою статті 14, пунктами «б»-«г» статті 54 Закону № 1788 у редакції до внесення змін Законом № 213 у осіб, які належать до категорій працівників, вказаних у цих нормах, виникли легітимні очікування щодо реалізації права виходу на пенсію. Однак оспорюваними положеннями Закону № 213 змінено нормативне регулювання призначення пенсій таким особам.
Ці зміни вплинули на очікування осіб стосовно настання юридичних наслідків, пов'язаних із реалізацією права виходу на пенсію.
Отже, особи, що належать до певної категорії працівників, були учасниками правовідносин, у яких вони об'єктивно передбачали настання відповідних наслідків, а саме призначення пенсій, тобто їх легітимні очікування були пов'язані саме з положеннями Закону № 1788 у редакції до внесення змін Законом № 213. Отже, зміна умов призначення пенсій особам, які належать до певної категорії працівників, призвела до такого нормативного регулювання призначення пенсій, яке суттєво вплинуло на очікування вказаних осіб, погіршило їх юридичне становище стосовно права на призначення пенсій, що має реалізовуватися при зміні нормативного регулювання лише у разі справедливого поліпшення умов праці та впевненості у настанні відповідних юридичних наслідків, пов'язаних із реалізацією права виходу на пенсію.
Таким чином, стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), статтю 13, частину другу статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII.
Стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Застосуванню підлягають стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах.
Отже, з 23.01.2020 п. «б» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовується у наступній редакції: «На пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: б) працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, - за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 25 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах; жінки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.».
Резюмуючи викладене, станом на дату звернення позивачки із заявою про призначення пенсії (21.09.2021), Закон України «Про пенсійне забезпечення» містив положення про призначення пенсій за віком на пільгових умовах жінкам після досягнення 50 років, а Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 55 років.
За приписами ч. ч. 1, 3, 4 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У рішенні Конституційного Суду України не розглянуто питання конституційності ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зважаючи на тотожність її змісту ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», висновки, викладені в рішенні № 1-р/2020 від 23.01.2020 справедливо застосовуються за аналогією.
До того ж, Конституційний Суд України в рішенні від 08.06.2016 у справі № 4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України, пункт 7 рішення № 4-рп/2016).
З огляду на вищенаведене, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не підлягає застосуванню. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Отже, враховуючи висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні № 1-р/2020 від 23.01.2020, легітимні очікування тих самих осіб, щодо яких розглядалося конституційне подання, порушуються і ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», включеної Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII, натомість, такі норми не відповідають принципу верховенства права та здійснюють регулювання суспільних відносин всупереч ч. 1 ст. 8 Конституції України.
Додатково суд акцентує увагу і на тому, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 року у справі № 520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Суд вважає, що відповідачі не застосували більш сприятливий закон, який передбачає право позивачки на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Резюмуючи викладене, зважаючи на те, що ОСОБА_1 на момент звернення до ГУ ПФУ в Запорізькій області із заявою про призначення пільгової пенсії (21.09.2021) виповнилося 50 років, то суд приходить до переконання, що позивач набувала право на отримання соціальної гарантії - пільгової пенсії як особа, яка досягла відповідного пенсійного віку.
Суд підкреслює, що легітимні очікування ОСОБА_1 справедливо полягали у тому, що після досягнення 50-річного віку, за умови набуття загального страхового стажу 20 років та спеціального - 10 років, вона матиме право на отримання пенсії за віком на пільгових умовах.
Таким чином, до спірних правовідносин суд застосовує п. «б» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-VIII, із застереженням про застосування п. 2 ч. 2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», як такого, що суперечить Конституції України.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 досягла 50-річного віку, тобто, на дату звернення із заявою до ГУ ПФУ в Запорізькій області про призначення пільгової пенсії (21.09.2021) відповідала вимозі щодо віку.
Щодо твердження відповідача1 та відповідача2 на відсутність пільгового стажу за списком № 2 у позивачки суд зазначає наступне:
При звернені за призначенням пенсії на пільгових умовах позивачка 21.09.2021 надала пільгову довідку від 19.05.2015 № 268 де було зазначено, що вона працювала на посаді фільтрувальник з 19.06.1995 по 18.09.2009 (що в сумі складає з простоєм та доглядом за дитиною до досягнення 3 річного віку 11 років 7 місяців), довідка була видана на прізвище ОСОБА_2 , однак до заяви про призначення пенсії також було додано свідоцтво про шлюб від 04.05.2018 Сері НОМЕР_1 де зазначено, що гр. ОСОБА_3 змінила прізвище на ОСОБА_1 , а тому суд відхиляє доводи відповідача1 та відповідача2 про неможливість зарахування пільгової довідки від 19.05.2015 № 268 для обрахунку пенсії.
Щодо проведення атестації робочого місця суд зазначає наступне:
Атестація робочих місць здійснюється на підприємствах, в організаціях та установах незалежно від форм власності і господарювання згідно з Порядком проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.1992 № 442 та розробленими на виконання вказаної Постанови Методичними рекомендаціями для проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженими Постановою Міністерства праці України від 01.09.1992 № 41.
Основна мета атестації полягає у регулюванні відносин між роботодавцем і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.
Однак відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 справа № 520/15025/16-а суд зазначив, що не проведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємства не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Відповідальність за не проведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць покладається на власника підприємства, а не працівника. При цьому контролюючу функцію у відносинах щодо проведення атестації робочих місць на підприємстві виконує держава в особі відповідних контролюючих органів, а не працівник.
На підставі вищевикладеного, суд зананчає, що відсутність атестації робочого місця не позбавляє права особи на призначення пільгової пенсії.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За приписами ч. 3 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, зокрема, пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Позивачка досягнула пенсійного віку 50 років - 04.03.2021, але звернулась за призначенням пенсії 21.09.2021, тобто зі спливом 3-місячного строку, тому з 21.09.2021 їй має бути призначена пенсія за віком на пільгових умовах.
При вирішенні справи та обранні способу захисту порушеного права позивачки суд враховує правові висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 360/3611/20 (адміністративне провадження № Пз/9901/32/20).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України» (заява № 10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява № 68385/10 та № 71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13.12.1984 щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).
Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Також практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania, заява № 28342/95). У пункті 109 справи «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови» Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova, заява № 45701/99).
Отже, неправомірне позбавлення особи пенсії не узгоджується з принципом правової визначеності.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається із квитанції № 0.0.2326195821.1 від 03.11.2021, позивачем за подачу позову до суду сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн.
За таких обставин, судовий збір сплачений позивачем в розмірі 908, 00 грн., стягується відповідно до статті 139 КАС України, на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, яким прийнято протиправне рішення, а саме ГУ ДПС у Запорізькій області.
З огляду на те, що суд дійшов до висновку про задоволення позову, то відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача1 підлягає судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -
Позовні вимоги задовольнити повністю.
Скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 28.09.2021 №083950010896 (10003, м. Житомир, вул. О. Ольжича, буд. 7, код ЄДРПОУ 13559341) щодо відмови в призначені ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п. 2 ст. 114 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з моменту звернення за призначенням пенсії, а саме з 21.09.2021.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр. Соборний, буд.158-Б, код ЄДРПОУ 20490012) призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до п. 2 ст. 114 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з моменту звернення за призначенням пенсії, а саме з 21.09.2021.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Стрельнікова