про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
м. Черкаси
23 травня 2022 року справа № 580/2229/22
Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Тимошенко В.П., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Черкаської обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення,
встановив:
18 травня 2022 року до Черкаського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Черкаської обласної ради, в якому просить визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Черкаської обласної ради Підгорного Анатолія Вікторовича від 19.10.2021 №431-р «Про продовження терміну дії контракту з ОСОБА_2 », на підставі якого з ОСОБА_2 , як директором Комунального закладу «Золотоніська спеціальна школа Черкаської обласної ради» продовжено термін дії контракту з 18.10.2021 строком на 4 роки без проведення конкурсного відбору та укладено додаткову угоду.
Обгрутновуючи свої позовні вимоги позивачка зазначила, що не зважаючи на допущені зі сторони директора КЗ «ЗСШ ЧОР» грубі порушення трудових прав працівників, не зважаючи на те, що її незаконними діями завдано бюджету Черкаської обласної ради шкоди на суму 333561,24 грн, ОСОБА_2 не тільки не було достроково звільнено з посади керівника вказаного закладу, а навпаки без конкурсу продовжено з нею контракт на наступний строк.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства.
У прийнятті позовної заяви слід відмовити з таких підстав.
Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.
За змістом статті 39-1 КЗпП України якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.
Тобто, питання укладення контракту з директором Комунального закладу «Золотоніська спеціальна школа Черкаської обласної ради» вирішується на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, що стосується питання трудових відносин між претендентом та органом призначення.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Індивідуальний правовий акт це індивідуальний правовий припис, що виступає способом реалізації нормативних актів уповноваженими органами у випадках конкретних індивідуальних правовідносин.
Виконавчо-розпорядчі акти мають на меті реалізацію правових приписів, спрямованих на правомірну поведінку суб'єктів правовідносин.
Індивідуальні акти стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.
З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються. Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом
інтереси яких такими актами порушені.
У даному випадку, оскаржуване розпорядження, є актом індивідуальної дії актом одноразового застосування норм права, дію яких поширено на конкретну особу (тобто є персоніфікованими) ОСОБА_2 ; містить виражений правозастосовний характер; містить чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права; спрямований на розв'язання за його допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; має визначеність адресата конкретну особу; спрямований на виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених особливостями призначення на посаду директора Комунального закладу «Золотоніська спеціальна школа Черкаської обласної ради», тобто стосуються трудових відносин між Черкаською обласною радою та ОСОБА_2 .
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 4 КАС України, позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункт 8 частини першої статті 4 КАС України).
Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).
За приписами частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Відповідно до частини другої статті 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі №800/301/16).
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Вирішуючи питання про визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, КАС встановлює такі правила відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів юрисдикцій:
понятійно-функціональне, тобто визначення адміністративної справи, що наведене у пункті 1 частини першої статті 4 КАС України;
визначення видів публічних правовідносин (управлінські правовідносини та правовідносини, пов'язані з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень), зазначених у частині першій статті 19 КАС України;
встановлення переліку публічно-правових спорів, що підпадають під юрисдикцію адміністративних судів (стаття 19 КАС України);
встановлення переліку публічно-правових справ, що не належать до предмета адміністративної юрисдикції.
Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 4 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій відносно позивача.
Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань. Таким чином, при визначенні питання до юрисдикції якого суду відноситься справа, суд має виходити із характеру спірних правовідносин, дослідивши природу прав та інтересів, на захист яких подано позов.
У рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 2836).
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви NN 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <...> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” 21.05.1997 №280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР) відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 1 Закону №280/97-ВР посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Згідно з частиною другою статті 2 Закону №280/97-ВР місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Відповідно до статті 17 Закону №280/97-ВР відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Сільський, селищний, міський голова призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім випадків, передбачених частиною другою статті 21 Закону України “Про культуру” (пункт десятий частини статті 42 Закону №280/97-ВР)
Статтею 1 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” від 07.06.2001 № 2493-III (далі - Закон № 2493-III) встановлено, що служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону №2493-III).
Згідно зі статтею 3 Закону №2493-III посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
Аналізуючи наведені положення законодавства України суддя дійшов висновку, що діяльність керівників та інших працівників державних чи комунальних підприємств, установ, навіть якщо вони наділені певними владними управлінськими повноваженнями, не є публічною службою у розумінні КАС України.
Суддя констатує, що у даному випадку позивачка звернулася до суду з позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Черкаської обласної ради Підгорного Анатолія Вікторовича від 19.10.2021 №431-р «Про продовження терміну дії контракту з ОСОБА_2 », на підставі якого з ОСОБА_2 , як директором Комунального закладу «Золотоніська спеціальна школа Черкаської обласної ради» продовжено термін дії контракту з 18.10.2021 строком на 4 роки без проведення конкурсного відбору та укладено додаткову угоду.
Заявлені позивачем позовні вимоги не можуть бути віднесені до юрисдикції адміністративного суду.
У спірних правовідносинах відповідач Черкаська обласна рада не приймала відносно позивача жодних управлінських рішень (актів індивідуальної дії), реалізовуючи свою владну функцію; жодних публічно-правових відносин з позивачем внаслідок прийняття оскаржуваного рішення не виникало взагалі.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Визначення у позовній заяві в якості відповідача орган місцевого самоврядування, не може свідчити про те, що даний спір є публічно-правовим.
Питання щодо укладення контракту з директором комунального закладу виходить за межі юрисдикції адміністративного суду, оскільки таке питання стосується трудових відносин між органом місцевого самоврядування та конкретною фізичною особою, щодо якої приймаються рішення про укладення контракту.
Черкаська обласна рада у спірних правовідносинах та при прийнятті оскаржуваних рішень діяла не як суб'єкт владних повноважень, а як засновник юридичної особи комунального закладу, та як роботодавець, а тому оспорювані рішення в цьому випадку не є рішеннями суб'єкта владних повноважень в розумінні КАС України, які можуть бути оскаржені саме позивачем в порядку адміністративного судочинства.
Суд зазначає, що даний спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства.
Керуючись статтями 170, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
ухвалив:
У відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Черкаської обласної ради про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Роз'яснити позивачеві, що розгляд даного спору віднесений до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Копію ухвали надіслати позивачеві, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити позивачеві, що повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання, однак може бути оскаржена в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду у строк, встановлений статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Валентина ТИМОШЕНКО