Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
23 травня 2022 р. № 520/27623/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Спірідонова М.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної судової адміністрації України (вул. Липська, буд. 18/5,м. Київ,01601) Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області (майдан Героїв Небесної Сотні, буд. 36, корпус 2,м. Харків,61050), третя особа - Головне Управління Державної казначейської служби України у Харківській області (вул. Бакуліна, буд. 18,м. Харків,61166) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, в якому просить суд:
1. Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (код ЄДРПОУ 26281249, місцезнаходження: 61050, м. Харків, майдан Героїв Небесної Сотні, 36, корпус 2) щодо нарахування та виплати судді Жовтневого районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47 230 грн., згідно частини третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року.
2. Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (код ЄДРПОУ 26281249, місцезнаходження: 61050, м. Харків, майдан Героїв Небесної Сотні, 36, корпус 2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року в сумі 159 896,42 грн. (сто п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот дев'яносто шість гривень 42 копійки).
3. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць.
4. Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Харківській області як суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.
В обґрунтування позову зазначено, що розмір виплати суддівської винагороди не відповідає розміру, встановленому Законом України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402), у зв'язку з чим, не погоджується із сумою виплаченої суддівської винагороди та вважає, що відповідачем порушено право на належне матеріальне забезпечення як судді. Згідно зі статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Ухвалою суду від 24.12.2021 року відкрито спрощене провадження по справі та запропоновано відповідачам надати відзив на позов.
Ухвала суду та позовна заява з додатками доставлені до електронного кабінету відповідачів, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа до кабінету ЕС.
Від відповідача Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області засобами поштового зв'язку надійшов письмовий відзив на позов, в якому представник відповідача просив відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що відповідач під час спірних правовідносин діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством.
Від відповідача Державної судової адміністрації України відзиву до суду не надходило.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області - будь-яких пояснень та доказів до суду не надала.
Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України зазначено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З огляду на вищезазначені приписи Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.
Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вивчивши норми матеріального та процесуального права, якими врегульовані спірні правовідносини вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав та мотивів.
Судом встановлено, що позивачку - ОСОБА_1 , 14 жовтня 2002 року на підставі Указу Президента України № 926/2002 «Про призначення суддів» призначено строком на п'ять років на посаду судді Жовтневого районного суду міста Харкова.
12 листопада 2002 року наказом в.о. начальника Харківського обласного управління юстиції № 02-7/118 від 11 листопада 2002 року позивачку зараховано до штату місцевого Жовтневого районного суду м. Харкова на посаду судді.
Постановою Верховної Ради України від 30 жовтня 2008 року № 628-VI «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано на посаду судді Жовтневого районного суду м. Харкова безстроково.
Наказом голови Жовтневого районного суду м. Харкова № 06-09/76 від 18 листопада 2008 року ОСОБА_1 зараховано до штату суду на посаду судді безстроково, де позивачка обіймає посаду судді до теперішнього часу.
12 листопада 2019 року наказом голови Жовтневого районного суду м. Харкова № 06-05/163 встановлено судді Жовтневого районного суду м. Харкова ОСОБА_1 з 12 листопада 2019 року щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 50 % від посадового окладу, як такій, що має стаж роботи станом на 12 листопада 2019 року 20 років 00 місяців 00 днів.
У відповідності до ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивачці до 18.04.2020 року нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода, виходячи із базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що встановлений з 01.01.2020 року, із застосуванням регіонального коефіцієнту - 1,25, а також доплат за вислугу років.
У квітні-серпні 2020 року відповідач нараховував і сплачував позивачці щомісяця суддівську винагороду у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, з чим позивачка не погоджується та звернулася до суду за захистом порушеного права.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.
Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі з приводу виплати суддівської винагороди, врегульовані нормами Конституції України та Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Згідно зі статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Водночас, 13 квітня 2020 року Верховною Радою України прийнято Закон №553-ІХ (далі-Закон №553-ІХ), яким Закон України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” доповнено статтею 29, а саме: “Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)”.
Зазначений Закон №553-ІХ набрав чинності 18 квітня 2020 року, після опублікування його у газеті Голос України від 17.04.2020 - № 68.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується статтями 8 та 55, 124 Конституції України.
Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. (ст.126).
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Відповідно до статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Зокрема, 11 березня 2020 року Конституційним Судом України було розглянуто конституційне поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України “Про судоустрій і статус суддів” від 2 червня 2016 року №1402-VIII, “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування” від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, “Про Вищу раду правосуддя” від 21 грудня 2016 року №1798-VIII у п. 4.1. рішення в чергове зазначив, що:
“Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України:
- від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002,
- від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005,
- від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008,
- від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року №11-р/2018,
- від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020.
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія “За демократію через право” (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року №969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу”.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України: “Зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин.” (абзаци третій-сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); “Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України.” (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); “Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.” (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); “законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.” (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008); “словосполучення „держава прагне“, на думку Конституційного Суду України, означає намагання i обов'язок держави спрямовувати свою дiяльнiсть на виконання певного, визначеного Конституцiєю України завдання.
Аналіз термінів „баланс“, „збалансувати“, „бюджет збалансований“ свiдчить, що збалансованість бюджету (держави, регіону) передбачає рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і доходною частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не виключає при цьому можливостi прийняття бюджету з перевищенням видаткiв над доходами i навпаки (з дефiцитом або профiцитом). У той же час правова природа бюджету не може обмежуватися лише фiнансово-економiчною складовою. Бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсiв для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Закон про Державний бюджет України як правовий акт, що має особливий предмет регулювання (визначення доходiв та видаткiв на загальносуспiльнi потреби), створює належнi умови для реалізації законiв України, iнших нормативно-правових актiв, ухвалених до його прийняття, якi передбачають фінансові зобов'язання держави перед громадянами i територіальними громадами. Саме у виконаннi цих зобов'язань утверджується сутнiсть держави як соціальної i правової.” (абзаци другий, третій підпункту 3.2, абзац другий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 27 листопада 2008 року №26-рп/2008).
Отже, зазначений Закон України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” щодо зменшення розміру виплати суддівської винагороди не відповідає нормам Конституції України, а тому не може бути застосований до визначення розміру виплати суддівської винагороди.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, будь-яке порушення процедури, незалежно від того чи нанесло воно прямі збитки особи, є порушенням права особи на встановлений процес та забезпечення принципу визначеності права, який дозволяє особі передбачити наслідки існування та застосування певної норми.
Однак, відповідач, діючи всупереч приписів статей 19 та 130 Конституції України, порушив приписи діючого законодавства України та виплатив суддівську винагороду позивачу у розмірі, значно меншому, ніж це визначено спеціальним Законом України “Про судоустрій і статус суддів”, застосувавши при виплаті 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Отже, вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення ЕСПЛ у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення ЕСПЛ у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).
Словосполучення “відповідно до закону” вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (п. 55 рішення Суду у справі “Kopp проти Швейцарії” від 25.03.1998 р. (Reports of Judgments and Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (п. 39 рішення Суду у справі “C.G. and Others проти Болгарії” від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (п. 46 рішення Суду у справі “P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства” (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі “Олександр Волков проти України” (заява № 21722/11).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі “Скордіно проти Італії” (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Щокін проти України” (заяви №№23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Норми Закону України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” в аспекті з'ясування можливості їх застосування до спірних відносин, що розглядаються судом, не відповідають неодноразово описаному ЄСПЛ принципу якості закону.
Законом України № 553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” як і будь-яким іншим діючим нормативно-правовими актами не скасовані та не внесені зміни в чинні норми права, передбачені:
- ч.2 ст.135 Закону №1402 (визначає, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами);
- ст. 130 Конституції України (визначає, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій).
Норми права, які містяться у перелічених статтях є зрозумілими та доступними для зацікавлених осіб, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні, а також є спеціальними та мають найвищу юридичну силу і тому мають виконуватися.
Відтак, неможливо розглядати положення Закону України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.
Таким чином, вирішення питання щодо виплати суддівської винагороди судді є обов'язком відповідача і повинно вирішуватись у встановленому Законом порядку, оскільки є невід'ємним елементом гарантій незалежності суддів, які встановлені Конституцією України.
Право позивача на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету.
Обмеження права на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі становить порушення вимог ст.19, 130 Конституції України , ст.135 Закону № 1402-VIII та ст.1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Як вбачається з відзиву відповідача, нарахування та виплата суддівської винагороди позивачу із застосуванням обмежень здійснювались у період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року, в подальшому виплати здійснювались у повному обсязі без обмежень та відповідно до вимог ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
З наданого до матеріалів справи розрахункового листа позивача за період з 18.04.2020 року по 28.08.2020 року судом встановлено, що недоплачені позивачеві суми складових суддівської винагороди та їх види відображено у відповідних розрахункових листах, що складені відповідачем, загальна сума недоплаченої позивачеві суддівської винагороди складає 159896,42 грн.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги про визнання протиправними дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застуванням щомісячного обмеження - обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
З вказаного приводу Верховним Судом в Постанові від 03.03.2021 у справі № 340/1919/20 було зроблено висновок, що «Зважаючи на вказане, колегія суддів констатує, що обмеження виплати позивачеві, починаючи з 18 квітня 2020 року, суддівської винагороди (розміром, що не перевищує десять прожиткових мінімумів) на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; тут ці закони - у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин) було неправомірним. Тому правильним є висновок судів попередніх інстанцій про обґрунтованість доводів позивача в цій частині.
Воднораз у вимірі обставин цієї справи не можемо заперечити існування ситуації, коли ДСА України виділила відповідачу достатньо коштів для виплати суддівської винагороди (зокрема й позивачу) з урахуванням вимог статті 135 Закону № 1402-VIII (затвердивши відповідний кошторис), але відповідач натомість розпорядився цими коштами з урахуванням обмежень, які встановлені статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ). Тоді є підстави стверджувати, що невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі, як наслідок виникнення заборгованості з її виплати (перед позивачем), є результатом дій/рішень відповідача, а тому спосіб захисту повинен співвідноситися/пов'язуватися з цими діями та їх наслідками».
Відповідно до ст.ст. 7,9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Державною судовою адміністрацією України до суду не надано доказів зменшення бюджетних призначень (фінансування) на виплату суддівської винагороди за спірний період.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що нарахування та виплата позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеженням її розміру є порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді, порушене право позивача підлягає поновленню шляхом стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (код ЄДРПОУ 26281249, місцезнаходження: 61050, м. Харків, майдан Героїв Небесної Сотні, 36, корпус 2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) суми недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року в сумі 159 896,42 грн. (сто п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот дев'яносто шість гривень 42 копійки), оскільки після винесення рішення Конституційним Судом України від 28 серпня 2020 року №10-/2020 у справі №1-14/2020 (230/20) взагалі припинено спір щодо застосування Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX, який доповнено статтею 29.
На підставі викладеного вище, суд приходить до висновку, що вимоги позивачки в цій частині є такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.371 КАС суд звертає рішення про присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць до негайного виконання.
Крім того, позивачка, звертаючись до суду із позовом, порушила питання, що стосується здійснення судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі.
Відповідно до ч.1ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Відповідно до положень даної статті, суд має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, проте це не є його обов'язком.
Підстав для встановлення судового контролю за виконанням відповідачем рішення Харківського окружного адміністративного суду в порядку частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України та надати до суду звіт про виконання судового рішення судом не встановлено. А тому, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні вимоги щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної судової адміністрації України (вул. Липська, буд. 18/5,м. Київ,01601) Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області (майдан Героїв Небесної Сотні, буд. 36, корпус 2,м. Харків,61050), третя особа - Головне Управління Державної казначейської служби України у Харківській області (вул. Бакуліна, буд. 18,м. Харків,61166) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (код ЄДРПОУ 26281249, місцезнаходження: 61050, м. Харків, майдан Героїв Небесної Сотні, 36, корпус 2) щодо нарахування та виплати судді Жовтневого районного суду м. Харкова ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47 230 грн., згідно частини третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» із змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 553-ІХ від 13.04.2020 року.
Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (код ЄДРПОУ 26281249, місцезнаходження: 61050, м. Харків, майдан Героїв Небесної Сотні, 36, корпус 2) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) суму недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року в сумі 159 896,42 грн. (сто п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот дев'яносто шість гривень 42 копійки).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Спірідонов М.О.