печерський районний суд міста києва
Справа № 757/1567/21-ц
26 серпня 2021 року
Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Хайнацького Є.С.,
при секретарі судового засідання - Самолюк Ю.Ю.,
за участю:
позивача: не з'явився,
представника відповідача: не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування збитків та моральної шкоди, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (далі - відповідач, ДКСУ), у якому просить стягнути з Державного бюджету України на користь позивача: 2 310 грн. 07 коп. збитків, завданих йому ДКСУ тривалим невиконанням рішення суду, у тому числі: 390 грн. 97 коп. інфляційних втрат, 277 грн. - три проценти річних, 1 642 грн. 10 коп. пені; 52 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу ДКСУ тривалим невиконанням рішення суду.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що 04.11.2019 року він подав до ДКСУ заяву та виконавчий лист, виданий Дарницьким районним судом м. Києва у справі № 753/887/17 про стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 8 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. У подальшому позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням виконати рішення суду у вказаній справі, проте відповідач перерахував позивачу зазначені грошові кошти лише 30.12.2020 року.
Позивач вважає, що тривале невиконання судового рішення відповідачем завдало йому збитків, оскільки вказані грошові кошти за період з 04.11.2019 року по 30.12.2020 року в результаті інфляції втратили свою цінність, покупну здатність.
За таких обставин, на підставі ч. 1 ст. 22, ч. 3 ст. 549, ст. 611, ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» позивач просить стягнути з відповідача на свою користь за період з 04.11.2019 року по 30.12.2020 року 2 310 грн. 07 коп. збитків, у тому числі: 390 грн. 97 коп. інфляційних втрат, 277 грн. - три проценти річних та 1 642 грн. 10 коп. пені.
Крім того, позивач зазначає, що тривале невиконання судового рішення відповідачем завдало йому моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку з протиправною поведінкою відповідача щодо нього, зокрема, змінився звичайний ритм життя позивача; він був змушений протягом тривалого часу перебувати в чергах у казначейській службі, звертатися до суду; позивач не міг отримати присуджені йому судом грошові кошти та розпорядитися ними; оскільки позивач є непрацюючим пенсіонером, вказані кошти необхідні були йому для харчування, оплати комунальних послуг та ліків; тривале невиконання судового рішення викликало моральні страждання від неможливості добитись справедливості та задоволення вимог, які присуджені судом, у зв'язку з чим позивач відчуває себе ошуканим, що негативно позначилося на його психічному стані та змушує його нервувати і переживати.
З огляду на зазначене, на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 23, ст.ст. 1173, 1174 ЦК України позивач просить стягнути з відповідача на свою користь 52 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, завданої йому ДКСУ тривалим невиконанням рішення суду.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 19.01.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ДКСУ про відшкодування збитків та моральної шкоди залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05.04.2021 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ДКСУ про відшкодування збитків та моральної шкоди та призначено підготовче засідання у справі на 27.05.2021 року.
Протокольною ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 27.05.2021 року розгляд справи відкладено на 26.07.2021 року.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26.07.2021 року закрито підготовче провадження у даній цивільний справі та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні на 26.08.2021 року.
Позивач в судове засідання не з'явився; про день, час, місце розгляду справи повідомлений належним чином; подав клопотання про розгляд справи без його участі.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився; подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив розглядати справу за його відсутності.
У відзиві на позовну заяву, який надійшов до суду 02.06.2021 року, відповідач просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі у зв'язку з їх безпідставністю. Відзив обґрунтований тим, що відповідно до Бюджетного кодексу України та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845 (далі - Порядок № 845), безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Згідно з нормами законодавства та в межах суми, передбаченої законом про Державний бюджет України на відповідний рік, 30.12.2020 року ДКСУ перерахувало позивачу 8 тис. грн. згідно з виконавчим листом, виданим у справі № 753/887/17, у порядку черговості надходження виконавчого документа за рахунок програми КПКВК 3504030. Отже, ДКСУ виконало свої зобов'язання перед позивачем у повному обсязі. Крім того, Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на виконавчий документ, поданий позивачем на виконання, адже у цьому випадку боржником є не державний орган, а саме держава. Порядок № 845 не передбачає строку для виконання рішень суду про стягнення на відшкодування шкоди з державного бюджету та нарахування трьох процентів річних, інфляційних втрат та пені за несвоєчасне виконання рішення, тому підстави для таких стягнень з відповідача відсутні. До спірних правовідносин також не підлягає застосуванню ст. 625 ЦК України, оскільки існують спеціальні норми, крім того, відповідач не є боржником (суб'єктом, що прострочив виконання грошового зобов'язання) у розумінні цієї норми. Крім зазначеного, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, оскільки не існує рішення суду про визнання протиправною бездіяльності ДКСУ, яка спричинила порушення права позивача. ДКСУ направляло до Міністерства фінансів України листи щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України у частині збільшення видатків на виконання бюджетної програми КПКВК 3504030, на які отримувало відповіді, що питання збільшення бюджетних призначень казначейству для виконання судових рішень може бути розглянуто у разі внесення змін до закону України про Державний бюджет України на відповідний рік та виходячи з можливостей дохідної частини бюджету. Зазначені дії свідчать про використання ДКСУ наданих йому повноважень з метою виконання судового рішення. Щодо позовної вимоги про відшкодування відповідачем моральної шкоди, то вона є безпідставною, оскільки позивач не вказав у позові, у чому конкретно полягали його страждання, не послався на стан здоров'я, не зазначив, чи зазнавав він вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, чи потрібен йому час та зусилля для відновлення попереднього стану, а також не довів протиправність дій чи бездіяльності відповідача та причинно-наслідковий зв'язок.
У відповіді на відзив, яка надійшла до суду 31.05.2021 року, позивач зазначає, що відповідно до Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» компенсацію в розмірі трьох процентів річних у разі неперерахування коштів за рішенням суду протягом трьох місяців має сплатити сам відповідач, тому він безпідставно вважає, що у позивача відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, інфляційних втрат і пені за несвоєчасне виконання судового рішення. Крім того, відповідно до чинного законодавства та судової практики Європейського Суду з прав людини та Верховного Суду тривале невиконання рішення суду є підставою для відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України), фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13.11.2017 року у справі № 753/887/17 позов ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного Управління пенсійного фонду України, Головного управління пенсійного фонду України у м. Києві, Головного управління ДКСУ у м. Києві про відшкодування моральної шкоди задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди, в решті позову відмовлено.
04.11.2019 року позивач подав до ДКСУ заяву про виконання вказаного судового рішення та виконавчий лист, виданий Дарницьким районним судом м. Києва 30.10.2019 року у справі № 753/887/17, а в подальшому неодноразово звертався із заявами до ДКСУ щодо виконання рішення суду.
30.12.2020 року ДКСУ на виконання зазначеного виконавчого листа перерахувало позивачу 8 тис. грн., що підтверджується доданою позивачем до матеріалів позовної заяви випискою за картковим рахунком від 01.01.2021 року.
У зв'язку з простроченням виконання вказаного судового рішення позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з ДКСУ трьох процентів річних, інфляційних втрат, пені та відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження»).
За положеннями п. 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Міністерства фінансів України, про стягнення коштів боржників у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст. 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох процентів річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Статтею 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й інші юридичні факти.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов'язанням.
Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 цього Кодексу).
Згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
У даному випадку між сторонами виникло грошове зобов'язання, оскільки одна сторона зобов'язана сплатити певну, визначену судовим рішенням, грошову суму стягувачу.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 цього Кодексу, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 ЦК України).
Таким чином, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01.10.2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), у якій зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань».
Спеціальним законом не передбачено, що положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо зобов'язання боржника, який прострочив виконання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, не поширюється на спірні правовідносини.
Зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін у цій справі як грошових зобов'язань, до прострочення відповідача застосовується ч. 2 ст. 625 ЦК України. Основою для розрахунків трьох процентів річних та інфляційних втрат є сума несвоєчасно виплачених грошових коштів.
Встановивши, що ДКСУ прострочено грошове зобов'язання з виплати позивачу присуджених рішенням суду грошових коштів, суд вважає, що у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних.
Аналогічні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.07.2020 року у справі № 522/16531/17, від 27.01.2021 року у справі № 569/6045/17, від 10.04.2019 року у справі № 339/400/16-ц та від 05.02.2020 року у справі № 658/2739/17, які в силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд повинен врахувати під час розгляду цієї справи.
Доводи відповідача про відсутність його вини у несвоєчасному виконанні рішення суду, оскільки перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається у зв'язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів, та передбаченими у законах про Державний бюджет України обмеженими асигнуваннями для відшкодування шкоди за поданими судовими рішеннями, суд вважає необґрунтованими.
Європейський суд з прав людини допускає, що асигнування на виплату державних боргів може спричинити певні затримки у виконанні рішень з бюджету Уряду. Водночас, Суд вирішив, що не передбачивши таких асигнувань протягом трьох років підряд, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 6 параграфа 1 Конвенції (VOYTENKO v. UKRAINE, № 18966/02, § 42, ЄСПЛ, від 29.06.2004 року). Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (KECHKO v. UKRAINE, № 63134/00, § 26, ЄСПЛ, від 08.11.2005 року). Затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (BAKALOV v. UKRAINE, № 14201/02, § 33, ЄСПЛ, від 30.112004 року).
У справі VOYTENKO v. UKRAINE, № 18966/02 від 29.06.2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.
Отже, відсутність бюджетного фінансування не може виправдовувати невиконання судових рішень щодо стягнення грошових коштів і виключати необхідність захисту таких коштів від знецінення. Сама по собі відсутність коштів у боржника не є підставою для невиконання рішення суду, яке набрало законної сили.
У п. 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 915/533/15 (провадження № 12-51гс18) зазначено, що «та обставина, що грошові кошти за договором повинні надійти до обласного бюджету, не виключає необхідності захисту таких коштів від знецінення та обов'язку відповідача як боржника у спірних правовідносинах компенсувати наслідки інфляційних процесів, які відбулися за час його прострочення».
Відповідач не заперечував, що судове рішення не було ним виконано у встановлений строк. Також відсутні заперечення відповідача щодо правильності наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Суд погоджується з наданим позивачем розрахунком інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Так, оскільки у справі № 753/887/17 виконавчий лист видано Дарницьким районним судом м. Києва 30.10.2019 року та пред'явлено позивачем відповідачу до виконання 04.11.2019 року, тримісячний строк його виконання сплив 04.02.2020 року, при цьому фактичне виконання відбулося 30.12.2020 року, тобто через 422 дні.
Враховуючи несвоєчасне виконання рішення суду з листопада 2019 року по грудень 2020 року, нарахування інфляційних втрат на суму боргу - 8 тис. грн. становить 390 грн. 97 коп. (8 тис. грн. х 100,1% х 99,8% х 100,2% х 99,7% х 100,8% х 100,8 х 100,3% х 100,2% х 99,4% х 99,8% х 100,5% х 101% х 101,3% х 100,9 = 390 грн. 97 коп.), які відповідно до ст. 625 ЦК України підлягають стягненню на користь позивача.
Також згідно з указаною нормою на користь позивача підлягають стягненню три проценти річних за прострочення перерахування грошових коштів за судовим рішенням, що складає 277 грн. 48 коп. (8 тис. грн. х 3% / 365 днів х 422).
За таких обставин, встановивши, що виконання зазначеного у позові судового рішення було гарантовано державою, проте воно не було виконано своєчасно, суд приходить до висновку про наявність правових підстав, передбачених ст. 625 ЦК України, для стягнення з Державного бюджету України на користь позивача зазначених вище сум, зокрема, інфляційних втрат і трьох процентів річних за несвоєчасне виконання відповідачем грошового зобов'язання.
Разом з тим, позивач у позовній заяві просить стягнути з відповідача на свою користь пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого платежу, що становить 1 642 грн. 10 коп., на підставі положень ч. 3 ст. 549, ч. 1 ст. 611 ЦК України та ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Згідно з ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Преамбулою Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань.
З огляду на те, що правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем, є деліктними, а не договірними, можна стверджувати, що ці правовідносини Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» не регулюються.
Таким чином, аналіз положень ч. 1 ст. 611 ЦК України та норм Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», на які посилається позивач як на підставу для стягнення з відповідача пені, свідчить про відсутність правових підстав, передбачених цими нормами, для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача пені.
Суд також вважає за доцільне звернути увагу, що у позовній заяві позивач вказує, що тривале невиконання відповідачем рішення суду завдало позивачу збитків, оскільки присуджені йому цим судовим рішенням грошові кошти в результаті інфляції втратили свою цінність, покупну здатність.
Однак з таким твердженням позивача суд не погоджується з наступних підстав.
За змістом ст. 16 ЦК України, способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно зі ст. 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
У свою чергу, шкода - це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, тому її поділяють на майнову і немайнову. Поряд із поняттям «шкода» законодавець використовує поняття «збитки».
Отже, збитки це грошова оцінка шкоди, яка має місце у разі неможливості відшкодування шкоди в натурі.
При цьому, позивач в порушення ст. 22 ЦК України матеріальні збитки розраховує, виходячи з індексу інфляції, трьох процентів річних та пені, проте вказані види відповідальності не є збитками в розумінні цієї статті, а є передбаченими за порушення грошового зобов'язання санкціями та не відносяться до матеріальної шкоди.
Про зазначене свідчать й положення ст.ст. 549, 624 ЦК України. Так, згідно з ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Водночас, нормами ст. 624 ЦК України передбачено можливість стягнення за вибором кредитора неустойки чи відшкодування збитків. Тобто, ці поняття не є тотожними.
Стосовно позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача 52 000 грн. у відшкодування моральної шкоди, завданої йому відповідачем тривалим невиконанням судового рішення, суд зазначає наступне.
Статтею 6 Конституції України визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) вказано, що згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.
Разом з тим, при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено, або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» установлено гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», а також особливості їх виконання.
Статтею 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником яких є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності в зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до пп. 2 п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, врегульований Порядком № 845 (п. 1 Порядку).
У п. 3 Порядку № 845 визначено, що рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
При цьому, боржники в контексті п. 2 Порядку № 845 - це визначені в рішенні про стягнення коштів розпорядники (бюджетні установи) та одержувачі бюджетних коштів, а також підприємства, установи та організації, рахунки яких відкриті в органах Казначейства.
У ч. 2 ст. 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (ст. 1173 ЦК України).
Тлумачення ст. 2, 11, 172, 1173 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі.
Зобов'язання з компенсації моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
Тобто боржником є відповідний орган державної влади, який бере участь у справі як відповідач.
Спір щодо визначення належного відповідача у справі про відшкодування моральної шкоди, завданої діями (бездіяльністю) органів державної влади, для забезпечення єдності судової практики розглядався Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 року у справі № 459/274/17 (провадження № 61-25576сво18) визначено, що ДКСУ є неналежним відповідачем, а належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування, що брав участь справі як відповідач.
У даній справі, обґрунтовуючи свої позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, позивач посилається на тривале невиконання ДКСУ рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13.11.2017 року у справі № 753/887/17, яким частково задоволено позов ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного Управління пенсійного фонду України, Головного управління пенсійного фонду України у м. Києві, Головного управління ДКСУ у м. Києві про відшкодування моральної шкоди та стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.
У зазначеному судовому рішенні судом було встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09.12.2015 року у справі № 753/8882/15-а адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва про визнання дій неправомірними, проведення перерахунку пенсії задоволено: визнано протиправними дії Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва щодо відмови в призначенні додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, та зобов'язано Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва здійснити нарахування та виплату позивачу недоотриманої суми додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до ст. 51 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі 15 % мінімальної пенсії за віком з 12.05.2015 року з урахуванням виплачених коштів.
Таким чином, у даній справі моральна шкода має бути відшкодована винною особою - боржником в контексті п. 2 Порядку № 845 (Управлінням пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва), а на ДКСУ покладається лише функція з виконання рішення суду щодо стягнення коштів з боржника - Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва, на підставі виконавчого документу (п. 3 Порядку № 845).
Отже, доводи позивача про наявність правових підстав, передбачених ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, для стягнення з ДКСУ моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням судового рішення, є необґрунтованими.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 року у справі № 459/274/17 (провадження № 61-25576сво18), постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.03.2020 року у справі № 751/6763/18 (провадження № 61-12171св19), від 25.03.2020 року у справі № 628/2318/19-ц (провадження № 61-2554св20).
Відповідно до п. 4 ч. 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
З огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 , пред'явлені до ДКСУ, про відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають.
Зазначене не перешкоджає позивачу звернутися до суду на загальних підставах до належного відповідача.
На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», ст.ст. 509, 526, 598, 612, 625 Цивільного кодексу України, ст.ст. 259, 263-265, 268, 272, 273, пп. 15.5 п. 15 Розділу XIII Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування збитків та моральної шкоди, - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 390 (триста дев'яносто) грн. 97 коп. інфляційних втрат та 277 (двісті сімдесят сім) грн. 48 коп. - три проценти річних шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Позивач - ОСОБА_1 : АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6; код ЄДРПОУ 37567646.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги на рішення подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд м. Києва, (а з початку функціонування Єдиної інформаційно-телекомунікаційної системи безпосередньо до апеляційного суду), а матеріали справи витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності Цивільним процесуальним кодексом України в редакції від 15.12.2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено та підписано 03.09.2021 року.
Суддя Є.С. Хайнацький