Справа № 420/24603/21
19 травня 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Катаєвої Е.В., розглянувши у письмовому провадженні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДПС України в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044) про визнання протиправною та скасування вимоги, -
В провадженні суду знаходиться справа за адміністративним позовом (а.с.51-56) ОСОБА_1 до Головного управління ДПС України в Одеській області (далі - ГУ ДПС), в якому позивач просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 04.02.2021р №Ф-12741-53У про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного податку у розмірі 37788,74 грн.
Позивач зазначила, що 01.10.2021 року дізналась, що на її майно був накладений арешт. Звернувшись до Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) вона отримала копію оскаржуваної вимоги.
Позивач вказує, що ще 24.06.2008 року зареєструвалась як фізична особа-підприємець для здійснення підприємницької діяльності, про що отримала свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи підприємця серії НОМЕР_1 . Підприємницькою діяльністю займалась два роки та у 2010 році фактично припинила підприємництво. Пройшла перевірки та подала заяви про зняття з обліку, про що свідчить зокрема акт № 102/10 від 27.05.2010 року Іллічівського міського центру зайнятості про результати проведення позапланової перевірки. З того моменту, вона весь час вважала себе такою, що припинила підприємницьку діяльність.
Також позивач вказує, що у 2018 році вона працевлаштувалась продавцем в магазин, який належав ФОП ОСОБА_2 , про що свідчать записи у трудовій книжці серії НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_3 (довідка про реєстрацію шлюбу на ім'я ОСОБА_4 ), а також відомості з форми ОК-5 сформованої на ім'я ОСОБА_1 (свідоцтво про реєстрацію шлюбу серії НОМЕР_3 від 16.04.2011року), відповідно до якої роботодавець здійснювала відрахування єдиного соціального внеску за неї протягом 2018, 2019, 2020 років. Із-за введених обмежень в межах заходів щодо нерозповсюдження коронавірусу, магазин був закритий та вона була вимушена звільнитись.
Після отримання оскаржуваної вимоги вона 04.10.2021 року зареєструвала припинення підприємницької діяльності та 25.10.2021 року засобами поштового зв'язку направила Податкові декларації про майновий стан та доходи за 2017, 2018, 2019р та 2020 роки, в яких зазначено про відсутність доходів від підприємницької діяльності протягом відповідних років.
У зв'язку з тим, що на майно був накладений арешт 16.11.2021року старшим державним виконавцем, що мало призвести до вилучення майна позивача - транспортного засобу, та унеможливити користування ним, вона для збереження можливості вільно розпоряджатися своїм майном, вимушена була в рамках виконавчого провадження № 66880465 сплатити кошти у розмірі 41836,61 грн, про що свідчить квитанція № 17851595778-1637768467281 від 24.11.2021року.
Проте, вважаючи вимогу №Ф-12741-53У від 04.02.2021 року про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного податку у розмірі 37788,74грн протиправною, такою що порушує її права та підлягає скасуванню вона звернулась до суду з цим позовом з метою захисту своїх прав та інтересів.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона не здійснює підприємницьку діяльність з 2010 року, а з 03.02.2018 року до 05.08.2020 року була найманим працівником, за якого роботодавець сплачував єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, якій і був відповідно до положень ПКУ та Закону України «Про збір та облік единого внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі Закон України №2464-VІ) страхувальником та платником ЄСВ.
Оскільки відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом України №2464-VІ не врегульовано, позивач просила врахувати при вирішенні спірних правовідносин правову позицію Верховного Суду з цього питання, викладену у постановах постанові від 27.11.2019 року (справа №160/3114/19), від 04.12.2019 року (справа №440/2149/19), від 23.01.2020 року (справа №480/4656/18), від 18.03.2020 року (справа№140/1777/19), відповідно до якої особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником.
В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону України №2464-VІ, якого притримуються органи ДПС щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням того, що позивач, згідно відомостей, що міститься у її трудовій книжці та відомостей зазначених у Формі ОК-5 сформованої на ім'я ОСОБА_4 , була працевлаштована та єдиний внесок сплачувався за неї роботодавцем, що виключає обов'язок позивачки сплачувати у цей період єдиний внесок додатково як і за фізичну особу-підприємця, відповідно вимога ГУ ДПС, якою її зобов'язано сплатити заборгованість з єдиного внеску є протиправною та підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 13.12.2022 року позов залишений без руху та позивачу наданий строк на усунення недоліків позову.
Ухвалою суду від 14.01.2021 року позовна заява прийнята до розгляду, провадження по справі відкрите, вирішено справу розглянути за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Витребувані докази у відповідача.
Представник відповідача подав відзив на позов, у якому непогодився з доводами позиваки та просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Представник навів правові норми ПКУ, Закону України №2464-VІ та зазначив, що з 01.01.2017 до ст.7 Закону №2464 було внесено зміни, одна із яких стосується порядку нарахування єдиного соціального внеску фізичними особами - підприємцями та особами, які провадять незалежну професійну діяльність, у разі відсутності у них доходу у звітному році або окремому місяці звітного року.
Так, якщо раніше такі платники ЄСВ мали право самостійно визначати базу нарахування ЄСВ у разі відсутності доходу і сплатити суму єдиного соціального внеску з урахуванням встановленої максимальної величини бази нарахування ЄСВ та розміру мінімального страхового внеску, то з 01.01.2017 року самостійне визначення бази для нарахування ЄСВ стає їх обов'язком.
Згідно до вимог п.2 ч.1 ст. 7 та абз.3 ч.8 статті за платником ОСОБА_1 станом на 31.01.2021 року рахується заборгованість зі сплати єдиного соціального внеску, код платежу 71040000 - для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування у сумі 37788,74 грн, в тому числі: за 2017 рік нараховано по строку 09.02.2018 - у сумі 8448 грн; за 2018 та 2019 роки нараховано щоквартально по 2457,18грн, усього у сумі 19657,44грн (2754,18х8); за 2020 рік нараховано за 1 кв. -2078,12 грн, за 2 кв.- 1039,06 грн, за 3 кв. - 3178,12 грн, за 4 кв. - 2200,00 грн.
На підставі цих даних ГУ ДПС в Одеській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-12741-53 від 04.02.2021 року зі сплати єдиного соціального внеску у розмірі 37788,74 гривень, відповідно до вимог чинного законодавства, яка направлена позивачу, однак повернута до контролюючого органу у зв'язку із закінченням терміну зберігання.
Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені Законом України №2464-VІ є недоїмкою.
На думку представника відповідача особи, які є фізичними особами - підприємцями та одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати ЄСВ за себе, якщо вони зареєстровані як фізичні особи-підприємці.
Також позивач в позові вказує, що вона є найманим працівником з 03.02.2018 року до 05.08.2020 року, тоді як заборгованість по сплаті єдиного внеску рахується з 2017року по 2020 рік включно.
Державна реєстрація (реєстрація) припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізичної особи або внесення до Реєстру самозайнятих осіб запису про припинення такої діяльності фізичною особою не припиняє її зобов'язань, що виникли під час провадження підприємницької чи незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків виконання таких зобов'язань та застосування санкцій за їх невиконання.
Представник відповідача у відзиві зазначає, що 29.11.2021 року погашено недоїмку у розмірі 37788,74 грн в межах виконавчого провадження, а тому Вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-12741-53У від 04.02.2021 року на суму 37788,74 грн вважається відкликаною у зв'язку з погашенням боргу.
У відзиві на позов представник відповідача не погоджується із сумою визначеною позивачем як витрати на правничу допомогу у розмірі 4000грн, вважаючи таку суму неспівмірною складності справи.
Дослідивши заяви по суті учасників справи та надані ними докази суд дійшов висновку задоволення позову.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закону України №2464-VІ згідно з преамбулою до вказаного Закону.
Статтею 14 Закону встановлені обов'язки органів доходів і зборів, які зобов'язані, зокрема, здійснювати контроль за дотриманням платниками єдиного внеску вимог цього Закону.
Відповідно до ст.4 Закону платниками єдиного внеску є, зокрема, фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
База нарахування єдиного внеску визначається у відповідності до ст.7 Закону України № 2464-VІ.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.7 Закону (із змінами, внесеними згідно із Законами №1774- VІІІ від 06.12.2016 року, №2148-VІІІ від 03.10.2017 року) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у п.4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), п.5 та 5-1, ч.1 ст4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Згідно ч.4 ст.25 Закону України №2464-VІ, орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Вимога про сплату недоїмки з єдиного внеску, винесена за результатами документальної перевірки, надсилається (вручається) платнику в порядку, визначеному ст.42 ПКУ.
Відповідачем сформована податкова вимога №Ф-12741-53У від 04.02.2021 року зі сплати єдиного соціального внеску у розмірі 37788,74 гривень, оскільки згідно даних інтегрованої картки платника позивачці відповідачем нараховувалась щоквартально сума ЄСВ за перод з 2017 по 2020 рік.
Таким чином, вказана заборгованість виникла в результаті нарахування відповідачем - ГУ ДПС позивачці по картки платника податків - ОСОБА_4 - ЄСВ як фізичній особі - підприємцю.
Проте відповідачем ГУ ДПС не надано до суду жодного належного та допустимого доказу, що ОСОБА_4 у вказаний період займалась підприємницькою діяльністю та була зареєстрована як ФОП. Відповідачем не спростовано твердження позивачці, що вона з 2020 року не здійснює підприємницьку діяльність та не була зареєстрована як ФОП в ЄРЮО, ФОП та ГФ.
Судом встановлено, що позивачка отримала свідоцтво про державну реєстрцію ФОП 24.06.2008 року на прізвище ОСОБА_4 , яке у неї було станом на отримання вказаного свідоцтва (а.с.41).
У 2010 році позивачка прийнла рішення припинити свою діяльність як ФОП.
16.04.2011 року ОСОБА_4 зареєстровала шлюб зі ОСОБА_5 та її прізвище після реєстрації шлюбу - ОСОБА_6 (а.с.42).
Відповідач не надав належних та допустимих доказів, що на час нарахування позивачці ЄСВ вона - ОСОБА_1 була зареєстрована як ФОП. Відповідач нараховував їй ЄСВ як ФОП ОСОБА_4 та на вказане пррізивще сформував оскржувану вимогу.
Позивачка у 2018 році працевлаштувалась продавцем в магазин, який належав ФОП ОСОБА_2 , що підтверджується записами у трудовій книжці, а також відомосттями довідки форми ОК-5, відповідно до якої роботодавець здійснювала відрахування єдиного соціального внеску за неї протягом 2018, 2019, 2020 років.
Представник відповідача у відзиві не спростував вказаних обставин, а лише вказав, що позивач в позові вказує, що вона була найманим працівником з 03.02.2018 року до 05.08.2020 року, тоді як заборгованість по сплаті єдиного внеску рахується з 2017 року по 2020 рік включно.
Представником відповідача не спростовані доводи позивачки з посиланням на правові висновки Верховного Суду, що за період її роботи найманим працівником у будь-якому разі відсутні підстави для нарахування ЄСВ.
Між тим, відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд за приписами ч.2 ст.242 КАС України, згідно з якою при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд вважає необхідним врахувати правові висновки Верховного Суду з цього питання, викладені у постановах від 27.11.2019 року (справа №160/3114/19), від 04.12.2019 року (справа №440/2149/19), від 23.01.2020 року (справа №480/4656/18), від 18.03. 2020 року (справа№ 140/1777/19).
Зокрема, в постанові від 04.12.2019 року по справі №440/2149/19 Верховний Суд зазначив, що відповідно до абзацу1 п.1 та п.3 ч.1 ст.7 Закону №2464-VІ (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), ч.1 ст.4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у п.4 ч.1 ст.4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VІ не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правовое врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд касаційної інстанції вважає за необхідне сформулювати правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VІ щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Суд вважає також необхідним врахувати правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду викладену у постанові від 01.07.2020 року по справі № 260/81/19, в якій спірним було питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону №2464-VІ, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом №755-ІV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом №755-ІV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
У постанові вказано, що Велика Палата Верховного Суду вважає, що суб'єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
При цьому ВПВС вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.06.2019 року у справі №405/7/17, що з набранням чинності Законом №755 -ІV пов'язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (ч.2 ст.18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
Навівши аналіз правових норм Законів, що стосуються спірного питання, та внесених до них змін, ВПВС зазначила, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VІ та №1155-VІІ, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі "Серков проти України", оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов'язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що 03.06.2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13.05.2020 року №592-IX, відповідно до положень якого розділ VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15.
Так, згідно з абзацами 1 та 2 п.9-15 Закону №2464-VI (у редакції Закону №592-IX) підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом №592-IX з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом №592-IX, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-IX, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом №592-IX. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755 -ІV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Позивачка на час здійснення нарахування відповідачем їй сум ЄСВ не була зареєстрована як ФОП. Вказані дії по перенесенню реєстрації у ЄДР як ФОП позивачка здійснила після отримання оскаржуваною вимоги та з метою реєстрацї припинення діяльностіі як ФОП.
З урахуванням викладеного та не надання відповідачем ГУ ДПС, якій є суб'єктом владних повноважень, належних та допустімих доказів здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів суд дійшов висновку, що Вимога про сплату боргу (недоїмки) від 04.02.2021р №Ф-12741-53У в протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Статтею 76 КАС України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню.
Частиною 1 ст.132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Суд вважає, що з ГУ ДПС за рахунок бюджетних асигнувань підлягають стягненню на користь позивача судові витрати на сплату судового збору у сумі 908,00 грн.
Згідно з п.1 ч. 3 ст.132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.5-7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У той же час відповідно до ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд має враховувати складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову, заперечення відповідача щодо розміру витрат.
На підтвердження розміру витрат зі сплати професійної правничої допомоги у зв'язку з розглядом справи представником надані копія договору про надання правової допомоги з описом послуг адвоката, квітанція до прибуткового касового ордеру від 22.11.2021 року на суму 4000,00грн.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послу.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.
Суд вважає необґрунтованим розмір витрат на оплату правничої допомоги адвоката, оскільки сума витрат на складання позовної заяви у розмірі - 4000,00 грн не є обґрунтованою у контексті дослідження обсягу таких послуг із урахуванням складності справи, сталою судової практики щодо спірних правовідносин. Сама справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
У пункті 269 Рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
На підставі вищезазначеного, суд вважає, що співмірним розміром судових витрат пов'язаних з витратами на професійну правничу допомогу є 2500 грн, які необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2,3,6,7,9,12,13, 241-246 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до Головного управління ДПС України в Одеській області (вул. Семінарська, 5, м. Одеса, 65044 код ЄДРПОУ 44069166) про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 04.02.2021р. №Ф-12741-53У про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного податку у розмірі 37788,74 грн.
Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору у сумі 908,00 гривень та на праничу допомогу у розмірі 2500,00грн.
Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.
Суддя Е.В. Катаєва