про відмову у відкритті провадження у справі
18 травня 2022 року м. Житомир справа №240/9077/22
категорія 105000000
Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Майстренко Н.М., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), за участю третіх осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання протиправними та скасування рішень,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати винесені державним виконавцем Дідківським А.С. Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області у виконавчому провадженні №48179140 постанову про арешт майна боржника від 24.02.2021 №48179140 та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №56794253 від 24.02.2021, номер запису про обтяження: 40716061 щодо накладення арешту на нерухоме майно: житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер нерухомого майна: 885716918101, що зареєстрований на праві власності за ОСОБА_1 .
Пунктом 4 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETS N005, ратифікованої Верховною Радою України 17.07.1997, проголошено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20.07.2006 у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України проголошено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ч. 5 ст. 125 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає та встановлює Кодекс адміністративного судочинства України.
Пунктом першим частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суд повинен виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернувся позивач, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби врегульовано статтею 74 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон України №1404-VIII).
Так, частиною першою вказаної статті Закону України №1404-VIII визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Звертаючись з позовом до адміністративного суду, позивач зазначає, що згідно договору дарування від 05.05.2016 йому було добровільно передано у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , на який накладено арешт відповідно до оскаржуваної постанови державного виконавця у порядку виконання судового рішення за борговими зобов'язаннями ОСОБА_2 , майно якого обтяжується. Позивач, у свою чергу, вказує на те, що право власності на арештоване майно належить саме йому.
Таким чином, у даному випадку, спірні правовідносини виникли щодо накладення держаним виконавцем арешту на майно, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого можуть бути розв'язані питання, пов'язані з правом власності, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.
З долучених до матеріалів позову додатків вбачається, що обтяження на будинок, право власності на який позивач вважає належить йому, зареєстроване також відповідно до ухвали Богунського районного суду районного суду м. Житомира від 24.04.2019 у справі №295/6177/19. З відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що розгляд даної справи закінчився, зокрема, визнанням недійсним договору дарування від 05.05.2016, зареєстрованим у реєстрі за №4993.
Ці обставини вочевидь передбачають встановлення належності речового права на згаданий будинок при оцінці правомірності оскаржуваної постанови державного виконавця, що не належить до компетенції адміністративного суду.
При цьому, позивач неправильно тлумачить зміст ст. 74 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII "Про виконавче провадження" стосовно того, що особа, яка не є стороною виконавчого провадження, має оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця в порядку адміністративного судочинства. Стаття 74 цього Закону такого правового регулювання не містить.
Натомість, частиною першою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
З аналізу наведених норм права слід дійти висновку, що для спорів про зняття арешту з майна, яке особа (не боржник у виконавчому провадженні) вважає своїм, встановлено певний порядок судового вирішення.
ЦПК України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 цього Кодексу).
Спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, та про зняття такого арешту розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа.
Згідно з частиною другою статті 30 ЦПК України позови про зняття арешту з майна пред'являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини.
Таким чином, спір, який виник між позивачем та органом державної виконавчої служби (у тому числі із її посадовими і службовими особами), не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судами загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.
Постановою пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" №6 від 27.08.1976 зазначено, що за правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №815/2969/16.
З огляду на заявлені вимоги позивача, наведені ним обґрунтування позову, слід дійти висновку, що дану позовну заяву не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства та з огляду на суб'єктний склад вона має розглядатись за правилами цивільного судочинства, а тому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі.
Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
На виконання приписів ч. 6 ст. 170 КАС України суд роз'яснює позивачу, що розгляд такої справи віднесено до компетенції суду загальної юрисдикції за правилами цивільного судочинства.
Керуючись статтями 170, 171, 243, 248, 256, 294, 295 КАС України, суд
ухвалив:
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження в адміністративній справі за його позовом до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), за участю третіх осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання протиправними та скасування рішень.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати особі, яка подала позовну заяву, не пізніше наступного дня після її постановлення, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.
Ухвала суду набирає законної сили негайно після її підписання суддею.
Ухвала суду може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Суддя Н.М. Майстренко