18 травня 2022 року
м. Черкаси
Справа № 697/927/17
Провадження № 22-ц/821/218/22
Категорія: 307000000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Вініченка Б.Б., Новікова О.М.
за участю секретаря: Винник І.М.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_4
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу, подану представником ОСОБА_1 - адвокатом Потієнко Тетяною Миколаївною на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 квітня 2021 року (постановлену під головуванням судді Льон О.М. в приміщенні Канівського міськрайонного суду Черкаської області) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання заповітів недійсними та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про визнання заповітів недійсними, -
Короткий зміст позовних вимог
18 квітня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Канівського міськрайонного суду Черкаської області із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання заповітів недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_5 є рідним батьком позивача ОСОБА_3
ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ( ОСОБА_7 ) з 1950 року проживали однією сім'єю та 06 червня 2004 року між ними було укладено шлюб. ОСОБА_6 відносилась до позивача ОСОБА_3 як до сина, а до його родини як до своєї.
Після смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 продовжили підтримувати родинні відносини, вели спільне господарство, позивач здійснював ремонт та догляд домоволодіння, вів господарські роботи на подвір'ї та городі.
З 2010 року під час хвороби ОСОБА_6 , позивач здійснював догляд за нею, лікував за власні кошти.
Разом з ними також проживала сестра ОСОБА_6 - ОСОБА_8 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, її поховання було здійснено за коштиОСОБА_3 .
Після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 було відкрито спадкову справу.
Звернувшись за отриманням спадщини, вказує ОСОБА_3 , він отримав від нотаріуса відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 , оскільки не надав документи, що підтверджують родинні стосунки з померлою. Також з'ясувалося, що по спадковій справі після смерті ОСОБА_6 є заповіти, посвідчені 25 квітня 2016 року Келебердянською сільською радою з реєстровими № 9 та №10 на користь відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Крім того, ОСОБА_3 у своєму позові вказує, що з травня 2015 року він знаходився на амбулаторному лікуванні у відділенні нефрології та діалізу в м. Золотоноша. У квітні 2016 року значно погіршився стан його здоров'я, а тому позивач просив доглянути за матір'ю не тільки свою сім'ю, а й сім'ю брата, відповідача ОСОБА_3 . Саме в цей момент і було складено заповіти, про які позивач ОСОБА_3 дізнався вже після смерті ОСОБА_6 .
Також в позовній заяві зазначено, що ОСОБА_6 в 2010 році перенесла церебральний інсульт із грубим лівобічним геміпарезом, після якого постійно потребувала стороннього догляду та допомоги, дана хвороба спровокувала виражені психотичні розлади. Більше того ОСОБА_6 була дуже слаба, вона не могла тримати навіть ложку в руці, а тому харчувалася із сторонньою допомогою. Таким чином, зазначає ОСОБА_3 , в нього наявні сумніви стосовно того, чи дійсно вказані заповіти підписувала сама ОСОБА_6 ..
Виходячи із медичних даних про померлу ОСОБА_6 , ОСОБА_3 вважає, що наслідки хвороби вплинули на повноту думки заповідача щодо усвідомлення значення своїх дій, можливість керувати ними, на волевиявлення та відповідність її внутрішньої волі при вчиненні 25 квітня 2016 року заповітів на користь відповідачів.
Крім того, ОСОБА_3 вважає, що оскаржувані заповіти складені з порушенням вимоги щодо їх форми та посвідчення, а тому є нікчемними, оскільки посвідчені секретарем Келебердянської сільської ради Н.В. Голуб, яка перебуває у родинних відносинах із відповідачами, а саме є дружиною племінника дружини ОСОБА_3 та двоюрідного брата ОСОБА_2 .
У зв'язку з наведеним, з метою захисту своїх майнових прав, ОСОБА_3 звернувся до Канівського міськрайонного суду Черкаської області із відповідним позовом та просив постановити судове рішення, яким встановити факт його проживання зі спадкодавцем ОСОБА_6 однією сім'єю протягом 10 років в с. Келеберда, Канівського району Черкаської області, до дня відкриття спадщини. Визнати заповіт ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року на користь ОСОБА_2 , посвідчений секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району Черкаської області зареєстрований в реєстрі за № 9 недійсним. Визнати заповіт ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року на користь ОСОБА_3 , посвідчений секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району Черкаської області зареєстрований в реєстрі № 10 недійсним.
В свою чергу, 07 вересня 2017 року (третя особа) ОСОБА_4 звернувся до Канівського міськрайонного суду Черкаської області із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про визнання заповітів недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що дід ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 ( ОСОБА_7 ) з 1950 року проживали однією сім'єю та 06 червня 2004 року між ними було укладено шлюб. ОСОБА_6 відносилась до батька ОСОБА_4 - ОСОБА_3 як до сина, а до його родини як до своєї.
Після смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 продовжили підтримувати родинні відносини, вели спільне господарство.
ОСОБА_3 піклувався про ОСОБА_6 та доглядав її.
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 12 листопада 2016 року було відкрито спадкову справу.
Звернувшись за отриманням спадщини ОСОБА_4 отримав відмову від нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 .
Постанова нотаріуса була мотивована тим, що після смерті ОСОБА_6 є заповіти, посвідчені 25 квітня 2016 року Келебердянською сільською радою з реєстровими № 9 та №10.
ОСОБА_4 в своєму позові вказує, що виходячи із медичних даних про померлу ОСОБА_6 , він вважає, що наслідки хвороби вплинули на повноту думки заповідача щодо усвідомлення значення своїх дій, можливість керувати ними, на волевиявлення та відповідність її внутрішньої волі при вчиненні 25 квітня 2016 року заповітів на користь відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_4 вважає, що оскаржувані заповіти складені з порушенням вимог закону щодо їх форми та посвідчення, а тому є нікчемними.
У зв'язку з наведеним, ОСОБА_4 як третя особа із самостійними вимогами звернувся до Канівського міськрайонного суду Черкаської області та просив постановити судове рішення, яким визнати заповіт ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року на користь ОСОБА_2 , посвідчений секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району Черкаської області зареєстрований в реєстрі за № 9 та заповіт ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року на користь ОСОБА_3 , посвідчений секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району Черкаської області зареєстрований в реєстрі № 10 - недійсними.
Ухвалою судді Канівського міськрайонного суду від 08 вересня 2017 року позов третьої особи ОСОБА_4 , який заявив самостійні вимоги щодо предмету спору, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про визнання заповітів недійсними об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання заповітів недійсними.
Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 27 січня 2022 року залучено у даній справі в якості сторони у справі ОСОБА_9 , як правонаступника після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 квітня 2021 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області, про встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , протягом десяти років до дня відкриття спадщини та визнання недійсними заповітів ОСОБА_6 від 25 квітня 2016, посвідчених секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району за реєстровим № 9 на користь ОСОБА_2 та №10 на користь ОСОБА_3 № 10, - залишено без задоволення.
Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про визнання недійсними заповітів ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року, посвідчених секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району за реєстровим № 9 на користь ОСОБА_2 та №10 на користь ОСОБА_3 № 10 - залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції, зокрема, мотивоване тим, що для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю необхідні належні та достатні докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї, наявності взаємних прав та обов'язків, тощо, а показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту. Крім того, після дослідження письмових доказів, суд прийшов до висновку, про їх суперечність та недостатність на підтвердження та доведення обґрунтованості заявлених позовних вимог в частині встановлення факту постійного проживання позивача з ОСОБА_6 однією сім'єю в с. Келеберда Канівського району протягом 10 років до дня відкриття спадщини, у зв'язку із чим суд прийшов до висновку про відсутність підстав для їх задоволення.
Щодо вимог про визнання заповітів недійсними, зазначено, що зі сторони позивача ОСОБА_3 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 не надано суду належних та допустимих доказів, які б засвідчували їх сумніви щодо дотримання процедури посвідчення заповітів від 25 квітня 2016 року №9, та №10 та наявності у правочинах особистих підписів померлої. Також судом не встановлено, що при складанні заповітів були порушені вимоги діючого законодавства. Відтак, судом установлено, що волевиявлення заповідача ОСОБА_6 було вільним і відповідало її волі, що виключає можливість визнання заповітів ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року за № 9 та № 10 недійсними.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі, поданій 27 травня 2021 року, представник ОСОБА_3 - адвокат Потієнко Т.М., вважаючи оскаржуване рішення необґрунтованим, таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права та при неправильному застосуванні норм матеріального права, при невідповідності висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду обставинам справи, просила суд апеляційної інстанції скасувати рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 квітня 2021 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції, на думку особи, що подала апеляційну скаргу, помилково не зараховано період перебування ОСОБА_3 на лікуванні до періоду проживання однією сім'єю, оскільки сам потребував сторонньої допомоги. Проте, починаючи з 2004 року по 2015 рік ОСОБА_3 проживав з померлою ОСОБА_10 , вказані особи вели спільне господарства, мали спільний бюджет. Крім того, ОСОБА_3 доглядав у будинку спадкодавця її рідну сестру ОСОБА_8 . І тільки на час лікування ОСОБА_3 з 27 травня 2015 року вони перестали проживати разом.
Також в апеляційній скарзі зазначено, що судом першої інстанції не в повній мірі надано оцінку тім обставинам, що ОСОБА_6 , після перенесеного церебрального інсульту постійно потребувала стороннього догляду та допомоги, мала виражені психотичні розлади. Окрім того паралізована людина не може підписувати документи.
Крім того, суд першої інстанції не надав належної уваги тому, що під час складання заповітів не було дотримано необхідних вимог для його посвідчення, зокрема, сама ОСОБА_6 заповіт не читала.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку щодо відсутності підстав для визнання заповітів недійсними.
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив
Фактичні обставини справи
З наявних матеріалів справи вбачається, що 06 червня 2004 між ОСОБА_5 та ОСОБА_11 було укладено шлюб (т.1, а.с. 7).
Як вбачається з копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 , його батьками є ОСОБА_5 та ОСОБА_12 (т.1, а.с. 8).
Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_5 (т.1 а.с.102).
З виписки з історії хвороби № 4909 ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , Канівської ЦРЛ вбачається, що ОСОБА_6 перебувала на стаціонарному лікуванні в неврологічному відділенні Канівськоїт ЦРЛ з 02 листопада 2010 року по 22 листопада 2010 року. Діагноз: гострий церебральний ішемічний інсульт з лівим геміпарезом та грубими вестибуло-атактичними порушеннями. (т.1 а.с.13) .
З відповіді на адвокатський запит, наданої Територіальним центром соціального обслуговування(надання соціальних послуг) Канівського району вбачається, що у період з січня 2015 року по 28 вересня 2016 року обслуговування підопічної відділення соціальної допомоги вдома територіального центру ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , жительки с. Келеберда, Канівського району Черкаської області здійснювалось відповідно до Договору про соціальне обслуговування відділення соціальної допомоги вдома, який припинений 28 вересня 2016 року відповідно до наказу від 28 вересня 2016 року № 64 «Про зняття з обслуговування», у зв'язку зі смертю підопічної ОСОБА_6 (т.1 а.с.85-101).
Згідно заповіту, посвідченого 25 квітня 2016 року секретарем Келебердянської сільської ради Голуб Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №9 вбачається, що ОСОБА_6 заповіла житловий будинок з надвірними спорудами та прилеглу до нього земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), які знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 2,30 га, яка надана їй для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Келебердянської сільської ради Канівського району Черкаської області - ОСОБА_2 ,1972 року народження (т.1 а.с.66).
Згідно заповіту, посвідченого 25 квітня 2016 року секретарем Келебердянської сільської ради Голуб Н.В. , зареєстрованого в реєстрі за №10 вбачається, що ОСОБА_6 заповіла земельні ділянки розмірами 2,30 га і 0,1267 га, які надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Келебердянської сільської ради, Канівського району Черкаської області -- ОСОБА_3 1952 року народження (т.1 а.с.68).
Згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 (т.1, а.с. 9).
З копії спадкової справи № 492-2016 щодо майна померлої ОСОБА_6 (т.1, а.с.59-70) вбачається, що 12 листопада 2016 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_4 (т.1, а.с. 60), 12 листопада 2016 року - ОСОБА_1 (т.1, а.с.61), 29 листопада 2016 року - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 - ОСОБА_3 .
З постанови державного нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину від 01 квітня 2017 року вбачається, що ОСОБА_3 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 в зв'язку з тим, що він не надав документи, що підтверджують родинні стосунки з померлою (т.1 а.с.12-13).
Згідно інформації завідувача Канівської державної нотаріальної контори від 22 червня 2017 року № 1262/02-14 щодо спадкової справи, вбачається що після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадщину за заповітом прийняли ОСОБА_4 , що мешкає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 , що мешкає та зареєстрована в АДРЕСА_3 , ОСОБА_3 , що мешкає за адресою с. Келеберда, Канівського району, Черкаської області, спадщину за законом прийняв ОСОБА_3 , що мешкає та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (т.1 а.с.59).
Згідно з довідкою № 406 від 04 жовтня 2016 року, виданої Келебердянською сільською радою на підставі погосподарської книги №2, особовий рахунок НОМЕР_3 , яка знаходиться в матеріалах спадкової справи, вбачається, що ОСОБА_6 була зареєстрована до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 за адресою АДРЕСА_1 . Разом з нею за цією адресою з 08 серпня 2016 року зареєстрований ОСОБА_13 , 1990 року народження (т.1 а.с. 62).
Як вбачається з довідки № 407 від 04 жовтня 2016 року виданої Келебердянською сільською радою, ОСОБА_3 , 1954 року народження постійно проживав з 1963 року по 1969 рік за адресою АДРЕСА_1 разом з своїм батьком ОСОБА_5 та його дружиною ОСОБА_6 (а.с. т. 1 ст.15).
З довідки № 120 від 21 квітня 2015 року виданої виконавчим комітетом Келебердянської сільської ради вбачається, що ОСОБА_3 постійно проживав разом (без реєстрації) і вів спільне господарство з померлою ОСОБА_8 за адресою АДРЕСА_1 ( т.1 а.с.16).
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга, подана представником ОСОБА_3 - адвокатом Потієнко Т.М. не підлягає до задоволення, а постановлене судом першої інстанції рішення підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Звертаючись до суду з позовною вимогою про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_6 протягом 10 років до часу відкриття спадщини позивач посилається на те, що встановлення такого факту необхідно для отримання ним спадщини, оскільки визнання факту проживання однією сім'єю протягом 10 років до дня відкриття спадщини призводить до визнання позивача спадкоємцем четвертої черги відповідно до ст. 1264 ЦК України.
На підтвердження даної вимоги позивач вказує, що він проживав разом з ОСОБА_6 , доглядав та піклувався за нею як за матір'ю, постійно допомагав у побуті, підтримував морально та матеріально, здійснював догляд за будинком, в якому вона проживала в с. Келеберда Канівського району.
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).
Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю.
У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення,
а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина четверта статі 3 СК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 (провадження № 61-17628св19).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року у справі № 554/14633/15-ц (провадження № 61-9952св18) вказано, що «при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо. Необхідною умовою для встановлення факту постійного проживання позивача разом зі спадкодавцем, і визнання позивача спадкоємцем четвертої черги за законом є доведеність факту спільного проживання осіб, які складали сім'ю, що передбачає їх пов'язаність спільним побутом, веденням спільного господарства, наявністю між ними взаємних прав і обов'язків у період, не менше ніж з 03 січня 2009 року по день смерті спадкодавця».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2019 року у справі № 133/525/17 (провадження № 61-47044 св 18) зазначено, що «для встановлення факту проживання однією сім'єю необхідні такі докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін побуту, проведення спільних витрат, взаємність прав і обов'язків, а тому покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків про відсутність обставин, які за диспозицією статті 1264 ЦК України дають підстави вважати ОСОБА_5 спадкоємцем четвертої черги, а тому висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. При цьому, доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2019 року у справі № 387/938/17 (провадження № 61-12091св18) вказано, що «обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).
Вирішуючи спір щодо встановлення факту проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 однією сім'єю, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що довідка виконавчого комітету Тишківської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області від 29 травня 2017 року № 1193 не є достатнім доказом на підтвердження того, що ОСОБА_4 і ОСОБА_6 проживали однією сім'єю, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки в розумі статті 3 СК України, а інші докази які б дали можливість зробити висновок, що вони дійсно проживали однією сім'єю на протязі останніх п'яти років до його смерті і були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, позивач до суду не надала. Тому, скасовуючи в цій частині рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_4 в порушення вимог законодавства не надала до суду належних
і достатніх доказів на підтвердження своїх вимог».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша статті 81 ЦПК України).
Для встановлення факту проживання однією сім'єю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, наявність взаємних прав та обов'язків та інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Таким чином, у зазначеній справі підлягали встановленню, як факт проживання позивача ОСОБА_3 однією сім'єю разом із спадкодавцем ОСОБА_6 на час відкриття спадщини, так і тривалість такого проживання - щонайменше п'ять років.
Саме по собі спілкування, відвідування, виконання певних доручень, надання допомоги, в тому числі й виконання обов'язків по відношенню до ОСОБА_6 за її життя, не свідчить про те, що ОСОБА_3 проживав з спадкодавцем ОСОБА_6 однією сім'єю та ще й на протязі не менш як п'ять років до її смерті.
Матеріали справи не містять належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження обставин, які свідчать про проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 однією сім'єю щонайменше п'ять років, що давало б підстави для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги після смерті спадкодавця.
На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім'єю, оскільки позивачем ОСОБА_3 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що між ним та ОСОБА_6 протягом останніх п'яти років до часу відкриття спадщини склалися відносини, що притаманні сім'ї, не доведено наявності усіх наведених вище фактів у їх сукупності, а отже, відсутні передбачені статтею 1264 ЦК України підстави для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги після смерті ОСОБА_6 .
Колегія суддів також звертає увагу на той факт, що сам позивач ОСОБА_3 отримавши 14 січня 2014 року І групу інвалідності, неодноразово, починаючи з травня 2015 року перебував на довготривалому лікуванні та сам потребував постійної сторонньої допомоги.
Крім того, як вбачається з наявних матеріалів справи, а саме з відповіді на адвокатський запит, наданої Територіальним центром соціального обслуговування(надання соціальних послуг) Канівського району, в період з січня 2015 року по 28 вересня 2016 року обслуговування підопічної відділення соціальної допомоги вдома територіального центру ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , жительки с. Келеберда, Канівського району Черкаської області здійснювалось відповідно до умов Договору про соціальне обслуговування відділення соціальної допомоги вдома, який припинений 28 вересня 2016 року відповідно до наказу від 28 вересня 2016 року № 64 «Про зняття з обслуговування», у зв'язку зі смертю підопічної ОСОБА_6 (т.1 а.с.85-87).
Також не заперечувався зі сторона самого позивача той факт, що ОСОБА_6 останній рік життя проживала та була під наглядом відповідача ОСОБА_3 .
При цьому, суд першої інстанції вмотивовано відхилив показання допитаних в суді свідків, оскільки такі не є достатніми доказами для висновку про наявність обставин, які входять до предмета доказування.
Обставини щодо надання допомоги та піклування позивачем про
ОСОБА_6 не підтверджують факт наявності між ними відносин, притаманних сім'ї.
З огляду на вказане, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюване право ОСОБА_3 , за захистом якого він звернувся до суду, не доведено, правові підстави для встановлення факту проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_6 як зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини відсутні.
Стосовно позовних вимог щодо визнання заповітів, складених ОСОБА_6 від 25 квітня 2016 року за № 9 та № 10 на користь відповідачів недійсними, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Статтею 1234 ЦК України визначено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Стаття 1257 ЦК України передбачає, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 272/1197/18 (провадження № 61-15998св20).
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити юридичну долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 703/4689/18 (провадження № 61-14976св21).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до норм процесуального закону зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на час вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи на час вчинення правочину.
Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним з доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа у конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Сам по собі факт наявності у заповідача захворювань не є достатнім доказом його неспроможності розуміти значення своїх дій та/або керувати ними при складанні заповіту і не спростовує презумпцію психічного здоров'я.
Разом з тим, висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях. Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).
Відповідно до вимог статей 110, 113 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Якщо висновок експерта буде визнано неповним або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
В наявних матеріалах справи містяться два висновки судово-психіатричної експертизи, а саме висновок №111 доповідача ОСОБА_14 та члена комісії ОСОБА_15 (т.2 а.с.139-145) та висновок №121 у складі голови комісії Кухара А.К., члена комісії ОСОБА_15 та доповідача ОСОБА_16 (т.2 а.с.146-151), результати яких є протилежними за своїм змістом.
Проте, судом першої інстанції було прийнято комісійний висновок судово-психіатричного експерта КЗ «Черкаська обласна психіатрична лікарня» №121 від 12 березня 2019 року, складеного комісією з двох судово-психіатричних експертів та психолога, як доказу про стан здоров'я ОСОБА_6 , яка на час складання заповітів від 25 квітня 2016 року, що посвідчені секретарем Келебердянської сільської ради Канівського району, Черкаської області та зареєстровані в реєстрі за №9 та за № 10, повною мірою усвідомлювала значення своїх дій, надавала їм належну оцінку та керувала ними, оскільки він є обгрунтований, не викликає сумнівів та повністю узгоджується з іншими матеріалами даної справи. (т.2 а.с.146-151)
Будь-яких об'єктивних підстав, передбачених законом, ставити під сумнів зазначений висновок експерта, позивачем ОСОБА_3 та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 на адресу суду надано не було. Про проведення повторноїсудово-психіатричної експертизи клопотанняне заявлялися.
З огляду на викладене, у суду немає підстав вважати вказаний висновок неповним чи неясним, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи чи викликає сумніви в його правильності та який оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України, тобто за внутрішнім переконанням суду, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Нездійснення цього права не є підставою для його припинення.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті.
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 558/520/17 (провадження № 61-3640св21).
Із змісту оспорюваних заповітів, посвідчених 25 квітня 2016 року секретарем Келебердянської сільської ради Голуб Н.В. вбачається наявний запис, «цей заповіт прочитаний вголос та підписаний мною особисто» та підпис ОСОБА_6 », а також зазначено, що «заповіт записаний мною ОСОБА_17 зі слів ОСОБА_6 ; «заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем ОСОБА_6 і власноручно підписаний нею у моїй присутності о 14.30 год. та 14.35 год., «особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено. (т.1 а.с. 66, 68)
Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Звертаючись до суду із вимогами про визнання заповіту недійсним, позивач, серед іншого, посилався на те, що заповідач не могла говорити, писати, читати вголос.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом та посадовою особою органу місцевого самоврядування (статті 1248, 1249, 1251, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1251, 1253 ЦК України.
Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту, як письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте, допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, в яких може опинитися особа, яка бажає реалізувати своє право на заповіт.
Встановлені законодавцем правові механізми посвідчення заповіту доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.
Форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.
Позивач ОСОБА_3 , доводячи неможливість заповідачки писати, заявляв клопотання про призначення в цій справі почеркознавчої експертизи з метою спростування обставин щодо належності підпису у спірних заповітах ОСОБА_6 . Проте, проведення експертизи стало неможливим у зв'язку із відсутністю її оплати. (т.3. а.с. 98-99, 205)
Також колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів на спростування тих обставин, що заповіт у відповідності до вимог Закону був прочитаний та підписаний ОСОБА_6 власноручно.
Водночас суд першої інстанції, з яким погоджується й апеляційний суд, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки, як свідчать матеріали справи, оспорювані заповіти складені у письмовій формі, містять місце та дату їх складення, прізвище, ім'я та по батькові спадкодавця, дату та місце її народження, а також прізвище, ім'я та по батькові спадкоємця, заповіти посвідчені секретарем Келебердянської сільської ради Голуб Н.В., у тексті заповіту вказано, що особу заповідача та її дієздатність перевірено.
При цьому, позивачем не доведено, що заповіти на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підписані не ОСОБА_6 або що вони не відповідають її внутрішній волі, чи порушено порядок їх складення або посвідчення.
Згідно із нормою частини третьої статті 1248 ЦК України нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, у цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Дослідивши зміст складених заповітів, судом установлено, що їх було записано посадовою особою Келебердянської сільської ради зі слів спадкодавця. Також заповіти містять посилання на те, що вони до підписання прочитані уголос заповідачем.
Водночас колегія суддів зазначає, що заповідач прочитує заповіт для себе, а не для інших осіб, тому техніка його читання має бути сприйнятною саме для нього, оскільки законодавство не встановлює обмеження осіб, які мають дефекти мовлення, в їх праві особистого прочитання вголос документів.
Тобто, секретарем Келебердянської сільської ради під час посвідчення заповіту було дотримано порядок його посвідчення.
Отже, матеріали справи не містять доказів, що волевиявлення ОСОБА_6 щодо складення заповітів на ім'я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не було вільним і не відповідало її волі, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог і в цій частині.
Отже, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних заповітів недійсними.
Таким чином, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до аргументованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позивачем ОСОБА_3 та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 позовних вимог.
У відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Наведені представником ОСОБА_3 - адвокатом Потієнко Т.М. в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження суду першої інстанції з наданням належної правової оцінки всім фактичним обставинам даної справи, яка грунтується на вимогах чинного законодавства, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку із чим колегія суддів не знаходить підстав для зміни або скасування постановленого судом першої інстанції рішення за наведених в апеляційній скарзі підстав.
Керуючись ст.ст. 258, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу, подану представником ОСОБА_1 - адвокатом Потієнко Тетяною Миколаївною - залишити без задоволення.
Рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 27 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання заповітів недійсними та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Ліплявська сільська рада об'єднаної територіальної громади Черкаської області про визнання заповітів недійсними - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді Б.Б. Вініченко
О.М. Новіков
/повний текст постанови суду виготовлено 19 травня 2022 року/