"09" травня 2022 р. Справа № 608/2136/21
Номер провадження2/608/166/2022
Чортківський районний суд Тернопільської області в складі:
головуючого суду судді Парфенюка В. І.
з участю секретаря Южди Л. С.
позивачки ОСОБА_1 та її представника - адвоката Манорик Г. Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Чорткові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє як законний представник в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача органу опіки та піклування Білобожницької сільської територіальної громади про втрату права на користування житловим приміщенням, -
В жовтні 2021 року позивачка ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , яка діє як законний представник в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача органу опіки та піклування Білобожницької сільської територіальної громади, про втрату права на користування житловим приміщенням.
В позовній заяві позивачка вказала, що є власником житлової квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_3 . Згідно рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2012 року розірвано шлюб між сином позивачки ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , дитину ОСОБА_3 залишено проживати з матір'ю. Дитина на даний час проживає з матір'ю без реєстрації в с. Ридодуби Чортківського району Тернопільської області, проте готується виїхати на проживання в Республіку Польща. Згідно рішення Чортківського районного суду від 02 серпня 2021 року ОСОБА_2 надано дозвіл на багаторазові тимчасові виїзди на навчання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 а кордон у Республіку Польщу без згоди та супроводу батька ОСОБА_4 у супроводі матері до досягнення дитиною 16 років. В добровільному порядку дати згоду на зняття з місця реєстрації мати дитини не абажає, дійти згоди стронам так і не вдалося. Факт реєстрації дитини у квартирі ОСОБА_1 створює їй зайві клопоти з комунальними платежами, можливістю оформити субсидію та обмежує її права як власника нерухомого майна. У зв'язку з наведеним позивачка просить визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право на користування житловою квартирою, яка знаходиться по АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Манорик Г. Г. в судовому засіданні позовні вимоги підтримують, просять задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, від неї надійшла заява про слухання справи без її участі та участі представника, щодо позовних вимог покладає вирішення справи на розсуд суду.
Представник третьої особи - органу опіки та піклування Білобожницької сільської територіальної громади також не з'явився для розгляду справи, від третьої особи надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника.
Суд, вислухавши пояснення позивачки, її представника, свідків, дослідивши письмові докази в справі, приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних мотивів.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 28 липня 2017 року, Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 93152057 від 28.07.2017 року.
В квартирі позивачки ОСОБА_1 значиться зареєстрованою малолітня дитина ОСОБА_3 , яка є дочкою сина позивачки ОСОБА_4 , що підтверджується копією будинкової книги.
Актом про встановлення факту непроживання від 18.08.2021 року встановлено, що ОСОБА_3 по місцю прописки не проживає, комунальними послугами не користується, особистих речей не утримує з листопада 2011 року, на даний час проживає в с. Ридодуби Чортківського району Тернопільської області.
Комісія з питань захисту прав дітей Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області своїм рішенням від 03 березня 2022 року, яке затверджено рішенням виконавчого комітету Білобожницької сільської ради Чортківського району Тернопільської області № 19 від 08 березня 2022 року, вирішила, виходячи з інтересів малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вважати недоцільним позбавляти її права на користування житловою квартирою, яка знаходиться по АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_1 .
При вирішенні позовних вимог позивачки суд приймає до уваги такі вимоги закону.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК України.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
Судом встановлено, що малолітня дитина ОСОБА_3 як член сім'ї позивачки ОСОБА_1 правомірно вселилася та зареєстрована у спірній квартирі на законних підставах.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК України та ЦК України можна зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, слід приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
При розгляді справи по суті суд також звертає увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
При цьому, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували наявність в малолітньої ОСОБА_3 права постійного користування іншим житлом.
Також важливим є питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц.
У позовній заяві позивачка просить визнати ОСОБА_3 , яка є пільною малолітньою дитиною її сина та відповідачки, такою, що втратила право користування квартирою з тих підстав, що вона не проживає в квартирі понад рік, що згідно з статтею 405 ЦК України є наслідком визнання їїї такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Судом встановлено, що час коли відповідачка та її малолітня дочка ОСОБА_3 покинули квартиру, збігається з періодом розірвання шлюбу, що свідчить про наявність неприязних стосунків, які стали підставою для зміни місця проживання відповідачки разом з дитиною, тобто з поважних причин.
При цьому суд звертає увагу на те, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обмежена у праві самостійно обирати місце свого проживання.
Відповідно до частини першої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
За змістом ч. 2 ст. 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до ст. 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати не поважною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Верховним Судом у постановах від 04 липня 2018 року в справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року в справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року в справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року в справі № 206/3425/18, викладено правовий висновок про те, що малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Так, відповідачка ОСОБА_2 та її малолітня дочка ОСОБА_3 покинули спірне приміщення у період, який збігається з періодом розірвання шлюбу між відповідачкою та сином позивачки -- ОСОБА_4 , що свідчить про наявність неприязних стосунків між останніми, тобто з поважних причин. Незважаючи на зміну місця проживання в зв'язку з сімейними обставинами, спірна квартира є єдиним законним зареєстрованим місцем проживання малолітньої ОСОБА_3 , в якій також залишається проживати її батько. Доказів того, що малолітня ОСОБА_3 буде забезпечена іншим рівноцінним житлом при втраті права користування спірною квартирою, матеріали справи не містять.
Розумне співвідношення за обставинами даної справи права власності позивачки та права користування квартирою малолітньою ОСОБА_3 буде таким, що переважному захисту підлягає право на житло останньої, яка не може бути позбавлена житла в квартирі, в якій проживає її батько.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Таким чином, сам факт припинення сімейних відносин ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не позбавляє права їх малолітньої дочки ОСОБА_3 користування житловим приміщенням, в якому вона зареєстрована, та не є підставою для визнання її такою, що втратила право користування цим жилим приміщенням.
Зі змісту ст. 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Як на доказ непроживання у спірній квартирі позивачка посилається на акт про встановлення факту непроживання від 18 серпня 2021 року, складений депутатом Чортківської міської ради.
Проте вказаний акт не може бути належним доказом у розумінні ст. 77 ЦПК України, які містять інформацію щодо предмета доказування, оскільки акт підтверджує факт непроживання дитини станом на 18.08.2021 року, а не протягом року, як це передбачено ст. 405 ЦК України.
Суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, оцінивши докази у їх сукупності, не вбачає обставин, які б свідчили про відсутність поважних причин непроживання малолітньої ОСОБА_3 у спірній квартирі понад один рік, які б давали підстави визнати її такою, що втратила право користування цим жилим приміщенням. А тому приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
У відповідності з вимогами ст. 141 ЦПК України судові витрати слід покласти на сторони в тих розмірах, що вони фактично понесли.
Керуючись ст.ст. 29, 317, 319, 321, 383, 405 Цивільного кодексу України, ст.ст. 9, 64, 156 Житлового кодексу України, ст.ст. 5, 12, 76, 81, 258, 259, 263, 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Відмовити за безпідставністю в позові ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає в с. Ридодуби Чортківського району Тернопільської області, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), яка діє як законний представник в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача органу опіки та піклування Білобожницької сільської територіальної громади, про втрату права на користування житловим приміщенням.
Судові витрати покласти на сторони в тих розмірах що вони фактично понесли.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги Тернопільському апеляційному суду через Чортківський районний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата складання повного судового рішення -- 14 травня 2022 року.
Суддя: В. І. Парфенюк