судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від28 квітня 2022 рокуу справі № 910/22858/17(провадження № 12-5гс22)
за скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ ДВС) у справі за позовом Акціонерного товариства «Сбербанк» (далі - АТ «Сбербанк») до Державного підприємства «Донецька залізниця» (далі - ДП «Донецька залізниця»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,
за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на ухвалу Господарського суду Донецької області від 25 березня 2021 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року
У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Сбербанк» (ухвалою Господарського суду Донецької області від 23 травня 2018 року змінено найменування на АТ «Сбербанк») звернулося до господарського суду з позовною заявою до ДП «Донецька залізниця» про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії № 70-В/11/66/ЮО від 29 грудня 2011 року у розмірі 68 139 502,01 долара США, з яких: 54 945 202,05 долара США - заборгованість за основною сумою кредитної лінії; 13 194 299,96 долара США - заборгованість за процентами за користування кредитними коштами.
24 травня 2018 року рішенням Господарського суду Донецької області, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25 січня 2019 року та постановою колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 травня 2019 року, позов задоволено. Стягнуто з ДП «Донецька залізниця» на користь АТ «Сбербанк» заборгованість за основною сумою кредитної лінії - 54 945 202,05 долара США, що становить еквівалент 1 433 055 100 грн за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 24 травня 2018 року, заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами - 13 194 299,96 долара США, що становить еквівалент 344 127 569,82 грн за офіційним курсом НБУ станом на 24 травня 2018 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. На виконання рішення 06 лютого 2019 року Господарський суд Донецької області видав наказ.
27 лютого 2020 року ухвалою Господарського суду Донецької області, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2020 року, замінено сторону у виконавчому провадженні № 59296433 з примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 06 лютого 2019 року - з ДП «Донецька залізниця» на правонаступника - АТ «Укрзалізниця».
05 лютого 2021 року АТ «Укрзалізниця» звернулося до державного виконавця із заявою про зупинення вчинення виконавчих дій, посилаючись на мораторій на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов'язаннями ДП «Донецька залізниця».
Проте вказана заява державним виконавцем задоволена не була.
09 лютого 2021 року АТ «Укрзалізниця» звернулося до господарського суду зі скаргою на бездіяльність Відділу ДВС, у якій просило:
- визнати неправомірними дії Відділу ДВС, які полягають у неприйнятті рішення про зупинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № 59296433;
- усунути порушення права АТ «Укрзалізниця» шляхом зобов'язання Відділу ДВС зупинити вчинення виконавчих дій в рамках виконавчого провадження № 59296433.
Скарга обґрунтована тим, що державний виконавець Відділу ДВС згідно з вимогами пункту 11 частини першої статті 34 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) повинен зупинити вчинення виконавчих дій у виконавчому провадженні № 59296433 у зв'язку із встановленням відповідно до пунктів 5-1 та 5-2 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 23 лютого 2012 року № 4442-VI «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» (далі - Закон № 4442-VI) у редакції Закону України від 20 грудня 2016 року № 1787-VIІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розташоване на території проведення антитерористичної операції» мораторію на звернення стягнення на активи товариства за зобов'язаннями підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, до проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна та затвердження передавального акта щодо цього майна товариству як правонаступнику прав і обов'язків зазначених підприємств. Мораторій на звернення стягнення на активи товариства, встановлений згідно з пунктом 5-1 цього розділу, втрачає чинність після проведення відповідно до законодавства інвентаризації і оцінки майна підприємств залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та затвердження передавального акта щодо цього майна товариству, але не пізніше ніж через шість місяців з дня завершення антитерористичної операції.
25 березня 2021 року ухвалою Господарського суду Донецької області, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, у задоволенні скарги відмовлено.
Суди керувалися тим, що відповідно до пункту 3 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 жовтня 2019 року№ 145-IX «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (далі - Закон № 145-ІХ) заборонено вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України «Про виконавче провадження»щодо об'єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. Тобто вказаною нормою Закону № 145-ІХ з усього складу майна підприємства, призначеного для його діяльності, яким також є нерухоме майно, передбачено можливість звернення стягнення лише на конкретні види майна цього підприємства, зокрема грошові кошти, що узгоджується з положеннями чинного законодавства України.
Крім того, Закон № 145-ІХ набрав чинності пізніше Закону України від 18 жовтня 2018 року № 2604-VIІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо підприємств залізничного транспорту, майно яких розміщене в районі відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, проведення антитерористичної операції», яким були внесені зміни у пункти 5-1 та 5-2 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4442-VI.
За правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/12809/19, при закріпленні законодавцем можливості звернення стягнення на грошові кошти державних підприємств, які були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», враховані й інші заборони та мораторії на звернення стягнення на майно боржників, у тому числі й щодо АТ «Укрзалізниця».
Таким чином, норми пунктів 5-1 та 5-2 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4442-VI стосуються лише майна боржника, яке розташовано на території проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, на якій органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та жодним чином не впливає на питання звернення стягнення на кошти боржника, що містяться на рахунках у банківських установах.
АТ «Укрзалізниця» звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати ухвалу Господарського суду Донецької області від 25 березня 2021 року, постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 травня 2021 року, та ухвалити нове рішення, яким скаргу на бездіяльність Відділу ДВС задовольнити.
Свої вимоги обґрунтовувало тим, що мораторій на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця», встановлений Законом № 4442-VI, є спеціальним і пріоритетним стосовно інших законодавчих актів України під час виконання рішень, ухвалених за зобов'язаннями ДП «Донецька залізниця», що підтверджено у пункті 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17.
Незалежно від того, знаходиться частина майна ДП «Донецька залізниця» на підконтрольній українській владі території чи все майно, інвентаризація не може бути проведена на території проведення антитерористичної операції; це свідчить про те, що інвентаризація майна ДП «Донецька залізниця», його оцінка і складання передавального акта можлива тільки після закінчення проведення антитерористичної операції щодо всього майна в цілому.
Посилання судів попередніх інстанцій на норми пункту 3 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 145-ІХ є необґрунтованими, оскільки заявник не посилався на них при поданні скарги на дії Відділу ДВС, а зазначав зовсім інші підстави.
Також АТ «Укрзалізниця» просило врахувати висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 травня 2021 року у справі № 905/1987/19, про правомірність застосування мораторію на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов'язаннями залізничного транспорту, що розміщене на території проведення антитерористичної операції.
19 січня 2022 року ухвалою колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених чистинами третьою - п'ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв'язку з необхідністю вирішення двох виключних правових проблем та відступлення від правових висновків, викладених в одинадцяти постановах Великої Палати Верховного Суду, об'єднаної палати та колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Перша виключна правова проблема пов'язана із суперечливістю судової практики щодо застосування законодавства про мораторій на звернення на активи АТ «Укрзалізниця» за зобов'язаннями ДП «Донецька залізниця». Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду посилається на свою постанову від 25 червня 2021 року у справі № 910/22748/16, у якій суд не застосував норми пункту 11 частини першої статті 34, пункту 10-1 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIІІ, пунктів 5-1 та 5-2 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення Закону» 4442-VI з підстав їх невідповідності нормам Конституції України, внаслідок фактичного унеможливлення виконання остаточного судового рішення. При цьому в постанові від 20 травня 2021 року у справі № 905/1987/19 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у повністю подібних відносинах застосував зазначені норми права без висновку про їх невідповідність Конституції України. На наявність мораторію, встановленого вказаними правовими нормами, послалась також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року № 910/5953/17, не висловлюючись про його неконституційність.
Друга виключна правова проблема стосується тлумачення поняття «висновок Верховного Суду щодо застосування норми права» в контексті застосування частин п'ятої, шостої статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), статті 302 ГПК України та аналогічних за змістом норм інших процесуальних кодексів. Посилаючись на вказані норми права, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вбачає виключну правову проблему у питанні щодо того, чи є висновок Верховного Суду про незастосування норми права до певних правовідносин з підстав її невідповідності Конституції України та принципам верховенства права обов'язковим для виконавця, суду та інших учасників правовідносин (пункти 83, 85 ухвали).
Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 759/19440/15-ц, об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі №922/3693/18, колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 927/253/19, від 18 березня 2021 року у справі № 905/2137/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 910/6322/20, від 08 червня 2021 року у справі № 916/2458/18, від 01 липня 2021 року у справі № 910/15635/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 922/2507/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 910/15086/20, від 07 грудня 2021 рокуу справі № 910/3550/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 911/2574/18 тощо (правовий висновок, який міститься у постанові Верховного Суду, якою справу направлено на новий розгляд, не означає остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку у справі, а відтак не підлягає врахуванню іншими судами).
Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 січня 2022 року, обґрунтованими.
З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.
Повноваження Великої Палати Верховного Суду в господарському судочинстві конкретизовано в статті 302ГПК України, у якій визначено обмежений перелік підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Однією з таких підстав відповідно до частини п'ятої статті 320 ГПК України є те, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Оскільки критеріїв виключності правової проблеми цивільне процесуальне законодавство не містить, Велика Палата Верховного Суду напрацювала та послідовно застосовує вказані критерії при вирішенні питання, чи містить справа, яка передається їй на розгляд, виключну правову проблему. У низці ухвал (наприклад, від 10 липня 2019 року у справі № 431/5643/16-ц, від 28 квітня 2020 року у справі № 357/13182/18, від 23 червня 2020 року у справі № 910/8130/17, від 09 липня 2020 року у справі № 610/1065/18, від 15 вересня 2020 року у справі № 910/32643/15, від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/17296/19, від 23 жовтня 2020 року у справі № 906/677/19, від 14 квітня 2021 року у справі № 757/50105/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 640/6432/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 916/1977/20, від 18 травня 2021 року у справі № 758/733/18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників, з яких кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
При цьому касаційний суд, на мій погляд, має обґрунтувати кількісний показник або посиланням на вже існуючу кількість справ такої категорії, або обґрунтувати, чому він очікує значного надходження справ указаної категорії.
Колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не дотримано критерію кількісного показника виключної правової проблематики розгляду спорів з приводу застосування мораторію на звернення стягнення на активи АТ «Укрзалізниці» за зобов'язаннями «ДП «Донецька залізниця», посилання на розбіжності щодо питання відповідності норм права про мораторій на звернення стягнення на активи товариства нормам Конституції України у трьох справах не свідчить про суттєву проблему невизначеності з указаного питання. Крім того, зазначене питання було предметом розгляду однієї юрисдикції - господарської, що також виключає поширеність проблематики цього питання та не виключає можливості вирішення спірних питань на засіданні палати чи об'єднаної палати.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, зокрема, наявність протилежних і суперечливих судових рішень, глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Критерію якісного показника судом також не дотримано.
Щодо правової проблеми, яка, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, стосується того, чи є висновок Верховного Суду про незастосування норми права до певних правовідносин з підстав її невідповідності Конституції України та принципам верховенства права обов'язковим для виконавця, суду та інших учасників правовідносин, то жодної справи такої категорії касаційним судом не наведено, проблем із застосування норм права щодо вирішення такої категорії спорів не виникло і в ухвалі про передачу справи не зазначено. Вказане питання є загальним для усіх юрисдикцій і не може бути вирішене виключно шляхом тлумачення норм ГПК України.
Крім того, колегія суддівКасаційного господарського суду у складі Верховного Суду в своїй ухвалі зазначала про відступлення від правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у:
-постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 759/19440/15-ц,
- постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 922/3693/18,
- постановах колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 927/253/19, від 18 березня 2021 року у справі № 905/2137/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 910/6322/20, від 08 червня 2021 року у справі № 916/2458/18, від 01 липня 2021 року у справі № 910/15635/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 922/2507/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 910/15086/20, від 07 грудня 2021 року у справі № 910/3550/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 911/2574/18.
Правовий висновок, від якого необхідно відступити, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду сформулювала як: «правовий висновок, який міститься у постанові Верховного Суду, якою справу направлено на новий розгляд, не означає остаточного формування судом касаційної інстанції правового висновку у справі, а відтак не підлягає врахуванню іншими судами».
При цьому норми права у подібних правовідносинах, щодо застосування якої зробив Верховний Суд висновок, зазначено не було.
У статті 8 Конституції України закріплено, що вУкраїні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону № 1402-VIII передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and Оthers v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише в разі необхідності та за обставин істотного і непереборного характеру (рішення від 31 липня 2008 року у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення від 23 липня 2009 року у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02; рішення від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України», заява № 39766/05, рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98; рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03; рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02; рішення від 01 грудня 2005 року у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00; рішення від 19 квітня 2007 року у справі «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00; рішення від 22 травня 2012 року у справі «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам'ятати також і про обов'язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47 Висновку).
Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49 Висновку).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIIIта ГПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45); від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45); від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54); від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45); від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24); від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23); від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48); від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39); від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35); від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59); від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40); від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17(пункт 41)).
На розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України може бути передано справу у разі, якщо колегія суддів (палата, об'єднана палата) Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вбачає необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норми права саме у подібних правовідносинах, тобто правовідносинах з тотожним суб'єктним складом учасників, змістом таких відносин, предметом, підставами позову, матеріально-правовим регулюванням.
Також з метою забезпечення юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належних підстав, які мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Отже, зміст частини четвертої статті 302 ГПК України вказує на те, що має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об'єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
Зазначених вимог закону колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не врахувала, необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 759/19440/15-ц, не вмотивувала, норми права у подібних правовідносинах, щодо застосування якої зроблено судом висновок, не зазначила, обмежившись лише загальними фразами з посиланням на частину четверту статті 302 ГПУ України.
У частині третій статті 302 ЦПК України передбачено передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо колегія (палата, об'єднана палата) касаційного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду та Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на необхідність відступити від висновку проневрахування правового висновку, висловленого Верховним Судом у справі, що направлена на новий розгляд, зазначили постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 922/3693/18, а також постанови колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 927/253/19, від 18 березня 2021 року у справі № 905/2137/19, від 22 квітня 2021 року у справі № 910/6322/20, від 08 червня 2021 року у справі № 916/2458/18, від 01 липня 2021 року у справі № 910/15635/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 922/2507/18, від 24 листопада 2021 року у справі № 910/15086/20, від 07 грудня 2021 року у справі № 910/3550/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 911/2574/18.
Проте суди залишили поза увагою те, що зазначене питання вирішувалося у рамках однієї юрисдикції - господарської, що виключає можливість передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а має розглядатися об'єднаною палатою Касаційного господарського суду відповідно до частини другої статті 302 ЦПК України.
Таким чином, на моєпереконання, передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої - п'ятої статті 302 ЦПК України є необґрунтованою.
Оскільки інших підстав для передачі справи ухвала Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не містить,вважаю, що справа підлягала поверненню відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.
Суддя О. М. Ситнік