Постанова
Іменем України
11 травня 2022 року
м. Київ
справа № 646/3937/16-ц
провадження № 61-13038св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Київська місцева прокуратура № 5, Прокуратура м. Києва, Міністерство внутрішніх справ України, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури м. Києва, Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року у складі судді Шелест І. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 08 червня 2021 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь майнову шкоду, завдану незаконними діями та рішеннями органів досудового розслідування, з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, у розмірі 82 288,23 грн і моральну шкоду в розмірі 294 400,00 грн;
стягнути з Прокуратури м. Києва як керівного органу вищого рівня за неправомірні дії посадових осіб Київської міської прокуратури на його користь моральну шкоду, завдану незаконними діями та бездіяльністю, в розмірі 294 400,00 грн;
стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на його користь моральну шкоду, завдану незаконними діями та бездіяльністю посадових осіб органу досудового розслідування, який був у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ України, в розмірі 294 400,00 грн;
стягнути з Київської місцевої прокуратури № 5 (Прокуратура Оболонського району м. Києва), Прокуратури м. Києва та Міністерства внутрішніх справ України на його користь витрати на придбання проїзних документів до м. Києва для участі у процесуальних діях у розмірі 1 767,18 грн та здійснити остаточний розрахунок усіх належних виплат на час ухвалення рішення у справі.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з Республіки Білорусь в порядку перейняття до Генеральної прокуратури України надійшла кримінальна справа за його обвинуваченням. Постановою прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь від 02 липня 2008 року у цьому кримінальному провадженні було накладено арешт на належні йому грошові кошти у сумі 15 855 550,00 рублів Республіки Білорусь, які знаходились на депозитному рахунку в суді Сморгонського району Гродненської області. Від органів досудового розслідування на території України він не переховувався, прибувши в Україну, зареєструвався у притулку, не міг працевлаштуватися, для захисту своїх прав звертався за правовою допомогою як на території Республіки Білорусь, так і в Україні. Дізнавшись через адвоката про закриття слідчим Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві кримінальної справи він став докладати зусиль для отримання постанови, в тому числі, і про скасування арешту на його грошові кошти. Однак при закритті кримінального провадження слідчий одночасно не вирішив питання про скасування арешту з його грошових коштів, він був вимушений як особисто, так і через свою цивільну дружину у Республіці Білорусь, адвокатів звертатися із запитами до правоохоронних органів України та Республіки Білорусь. Водночас це питання не вирішувалося, процесуальні рішення йому своєчасно не надавалися.
04 червня 2015 року позивач звернувся до слідчого відділу Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві з черговою заявою про хід слідства та прийняті процесуальні рішення, на яку отримав відповідь, що за кримінальним провадженням від 11 вересня 2014 року, внесеним до ЄРДР за № 42014100000001090 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 296 КК України, розглянуто заяву та надіслано копію постанови про закриття вказаного кримінального провадження. Однак слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві не вирішив питання щодо зняття арешту з належного йому майна.
У подальшому він звернувся до слідчого відділу РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою, на яку отримав відповідь, що йому повторно надіслано постанову про закриття кримінальної справи, в якій вже було зазначено, що арешт з його майна вирішено скасувати. Цю відповідь він отримав у січні 2016 року.
Оскільки він не міг вільно розпоряджатися своїми грошовими коштами, які знаходились на депозитному рахунку в суді Сморгонського району Гродненської області, вважає, що своїми незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) держава Україна в особі органу дізнання і досудового слідства завдала йому значної майнової (матеріальної) і моральної (немайнової) шкоди внаслідок незняття арешту з його майна.
Спричинення майнової шкоди позивач обґрунтовував тим, що 15 855 550,00 рублів Республіки Білорусь на момент закриття кримінальної справи 26 вересня 2011 року становили еквівалент 2 863,45 дол. США, а на момент остаточного закриття кримінальної справи 24 лютого 2015 року ця сума вже становила еквівалент 1 064,85 дол. США. Тому майнова шкода полягає у різниці між сумами 2 863,45 дол. США та 1064,85 дол. США, що у гривневому еквіваленті становило 50 884,59 грн. На цю суму в період порушення його прав з 22 липня 2010 року до 24 лютого 2015 року позивач просить нарахувати та стягнути 3 % річних - 5 901,21 грн та індекс інфляції - 25 502,43 грн, що разом становить 82 288,23 грн.
Крім того, позивач вважає, що незаконне кримінальне переслідування щодо нього тривало з 22 липня 2010 року до 02 квітня 2018 року - дата отримання копії постанови про закриття кримінального провадження, тобто 92 місяці, а тому завдана йому моральна шкода, виходячи мінімальної заробітної плати в розмірі 3 200,00 грн, на час складання уточненого позову становила 294 400,00 грн.
Працівники Київської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури міста Києва, Міністерства внутрішніх справ України не зняли арешт з майна позивача та не припинили щодо нього розшуку, чим допустили незаконну бездіяльність і нанесли йому, окремо кожний, моральну шкоду. Враховуючи характер та обсяг фізичних, душевних, психічних страждань, характеру немайнових втрат позивача, її розмір становить 588 800,00 грн. Цю суму в рівних частинах повинні відшкодувати Прокуратура міста Києва та Міністерство внутрішніх справ України, оскільки він був позбавлений права вільно користуватися своїми грошовими коштами, купити або зняти собі житло, вимушений був проживати в соціальних установах, позбавлений права відвідати дружину та сина у Білорусі, дотепер позивач не має змоги офіційно влаштуватися на роботу та заробляти гроші для свого існування (харчування, медичного обслуговування, придбання одягу та інше) через відсутність постійного місця реєстрації.
Посилаючись, зокрема, на Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР), позивач просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 10 вересня 2020 року позов задовольнив частково. Стягнув з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 105 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеним. При цьому місцевий суд виходив з того, що позивач довів, що внаслідок незаконного кримінального переслідування йому завдано моральної шкоди, а саме в період з 22 липня 2010 року (дата прийняття слідчим прокуратури Оболонського району м. Києва постанови про перекваліфікацію і порушення кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за частиною першою статті 296 КК України) до 26 вересня 2011 року (дата винесення постанови слідчим СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві про закриття кримінальної справи за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України на підставі пункту 2 статті 6 КПК України в редакції 1960 року - за відсутністю в діянні складу злочину). При цьому суд вважав, що незазначення в резолютивній частині постанови прізвища ОСОБА_1 не виключає того, що 26 листопада 2011 року було припинено саме щодо нього кримінальне переслідування. Незаконне переслідування тривало з 11 вересня 2014 року (дата внесення відомостей до ЄРДР за частиною першою статті 296 КК України про те, що ОСОБА_1 з хуліганських мотивів спричинив тілесні ушкодження ОСОБА_2 ) до 16 жовтня 2014 року (дата прийняття постанови про закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю події кримінального правопорушення на підставі пункту 1 частини першої статті 284 КПК України). При цьому суд встановив, що незаконне переслідування тривало 15 місяців 9 днів. Позивач довів, що тяжкість вимушених змін у його житті та стосунках в суспільстві, ступінь зниження престижу і репутації та їх тривалість, отримані душевні страждання, які він зазнав у зв'язку з його тривалим незаконним переслідуванням, спричинили йому моральну шкоду. Розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 78 000,00 грн суд розраховував виходячи з установленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати на момент розгляду справи за кожен місяць перебування під слідством з урахуванням характеру та обсягу страждань, з дотриманням вимог розумності та співмірності. Крім того, суд першої інстанції, з урахуванням встановлених обставин, глибини і тривалості душевних страждань ОСОБА_1 , визначив стягнути на відшкодування моральної шкоди 27 000,00 грн у зв'язку з позбавлення права на вільне розпорядження грошовими коштами, оскільки внаслідок незаконної бездіяльності органу досудового розслідування, яка полягала у нескасуванні арешту з грошових коштів та розшуку позивача, позбавленні можливості вільного розпорядження грошовими коштами протягом тривалого часу і необхідності докладати зусилля для відновлення свого порушеного права.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури міста Києва та Міністерства внутрішніх справ України про стягнення витрат на придбання проїзних документів до м. Києва для участі у процесуальних діях, суд першої інстанції виходив з того, що з наданих проїзних документів не вбачається, що вони пов'язані з участю позивача у процесуальних діях у кримінальних провадженнях.
Вимоги позивача про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь майнової шкоди, завданої йому незаконними діями та рішеннями органів досудового розслідування, з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, у сумі 82 288,23 грн, суд також залишив без задоволення, оскільки дійшов висновку, що грошові кошти, які знаходяться на рахунку в банку Республіки Білорусь (депозитний рахунок суду), повинні повертатися з відповідного рахунку. Законодавством не передбачено стягнення різниці доларового еквівалента грошових коштів у національній валюті, на які накладено арешт, у зв'язку з коливанням курсу валют. Нарахування індексу інфляції та 3 % річних за несвоєчасне скасування арешту є похідною вимогою від стягнення різниці доларового еквівалента арештованої грошової суми з моменту першого закриття кримінального провадження і до моменту вирішення питання про скасування арешту.
У задоволенні позову до Прокуратури міста Києва та Міністерства внутрішніх справ України про відшкодування моральної шкоди суд відмовив через те, що зазначені органи не є належними відповідачами у спірних правовідносинах.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Харківський апеляційний суд постановою від 08 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, апеляційні скарги Київської міської прокуратури, Київської місцевої прокуратури № 5 задовольнив частково. Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року змінив, позов задовольнив частково. Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 50 999,84 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позову відмовив. Компенсував Київській міській прокуратурі судовий збір, сплачений за перегляд справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 529,95 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними. При цьому суд виходив з того, що період, за який має бути відшкодована моральна шкода у зв'язку з перебуванням ОСОБА_1 під слідством, повинен визначатися з 18 червня 2010 року (дата прийняття кримінальної справи до провадження слідчим прокуратури Оболонського району м. Києва) до 07 жовтня 2010 року (дата закриття кримінальної справи щодо особи), що становить 3 місяці 19 днів, та з 11 вересня 2014 року (дата скасування постанови про закриття кримінального провадження) до 16 жовтня 2014 року (дата закриття кримінального провадження щодо особи), що становить 1 місяць 5 днів. Водночас період знаходження на стадії досудового розслідування кримінального провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення не входить до часу, за який позивачеві має бути відшкодована моральна шкода. Таким чином, суд дійшов висновку, що правильним періодом перебування позивача під слідством, за який позивач має право на відшкодування моральної шкоди у розмірі, встановленому законом, є 4 місяці 24 дні. У зв'язку з цим суд дійшов висновку, що розмір завданої позивачу моральної шкоди має обраховуватися таким чином: 5 000,00 х 4 місяці 24 дні (3 місяці 19 днів + 1 місяць 5 днів) = 23 999,84 грн (18 166, 54 грн + 5 833, 30 грн).
Також суд виходив з того, що незаконною бездіяльністю органу досудового розслідування, яка полягала у нескасуванні арешту з грошових коштів і ненаправленні ОСОБА_1 своєчасно процесуальних документів, йому завдана душевних страждань. При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що порушення права на зняття арешту з майна позивача було припинено саме з моменту винесення постанови від 24 лютого 2015 року про закриття кримінального провадження № 42014100000001090 у зв'язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України, якою було виправлено допущені у постанові від 16 жовтня 2014 року помилки і одночасно вирішено питання про скасування арешту з його грошових коштів. Враховуючи встановлені обставини, глибину і тривалість душевних страждань ОСОБА_1 у зв'язку з позбавленням його права на вільне розпорядження грошовими коштами, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що співмірним є визначення розміру відшкодування моральної шкоди у сумі 27 000,00 грн.
Крім того, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що Прокуратура міста Києва та Міністерство внутрішніх справ України є неналежними відповідачами за вимогами про відшкодування моральної шкоди.
Також апеляційний суд вважав правильним висновок місцевого суду про відмову у задоволенні позову до Київської місцевої прокуратури № 5, Прокуратури міста Києва та Міністерства внутрішніх справ України в частині стягнення витрат на придбання проїзних документів до м. Києва для участі у процесуальних діях та про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями та рішеннями органів досудового розслідування, з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, у сумі 82 288,23 грн з огляду на недоведеність цих вимог.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 08 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17; суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів, допит свідків та порушив правила оцінки доказів (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України); суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли правильного висновку, що позивач довів факт спричинення йому душевних страждань та завдання йому моральної шкоди через незаконне кримінальне переслідування та незаконне позбавлення його права вільного розпорядження грошовими коштами, однак суди неправильно визначили розмір моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню. Зробивши висновок, що кримінальне переслідування щодо позивача тривало з 18 червня 2010 року до 26 вересня 2011 року та з 11 вересня 2014 року до 16 листопада 2014 року та визначаючи розмір моральної шкоди лише за вказані періоди, суди безпідставно не взяли до уваги той факт, що арешт з майна позивача скасовано лише 24 лютого 2015 року, а тому моральна шкода повинна обраховуватися за період з 18 червня 2010 року до зняття арешту майна. Також суди не взяли до уваги те, що крім, незаконного кримінального переслідування та несвоєчасного зняття арешту з майна, відповідачі: СВ Оболонського районного відділу ГУ МВС України у м. Києві, Київська місцева прокуратура № 5, Прокуратура міста Києва вчинили незаконну бездіяльність щодо вирішення питання про зняття позивача з розшуку, тобто кримінальне переслідування, розпочате в Україні з 18 червня 2010 року, продовжується дотепер. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що Київська місцева прокуратура № 5, Прокуратура міста Києва, Міністерство внутрішніх справ є неналежними відповідачами у спірних правовідносинах та не мають обов'язку з відшкодування завданої позивачеві шкоди. Крім того, суди неправильно застосували норми матеріального права щодо вимог позивача в частині відшкодування майнової шкоди, завданої, на думку позивача, незаконними діями та рішеннями органів досудового розслідування, з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, у розмірі 82 288,23 грн. Також скарга мотивована порушенням процесуальних норм при витребуванні доказів та допиті свідків.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
28 жовтня 2021 року справа № 646/3937/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджено паспортом громадянина України, який виданий Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві 03 червня 2009 року.
14 березня 2008 року прокурор Сморгонського району Республіки Білорусь порушив кримінальну справу № 08025160009 щодо ОСОБА_1 за частиною третьою статті 426 КК Республіки Білорусь.
Постановою помічника прокурора Сморгоньського району Республіки Білорусь від 18 березня 2008 року у кримінальній справі № 08025160009 накладено арешт на майно ОСОБА_1
14 березня 2008 року слідчий прокуратури Островецького району Республіки Білорусь порушив стосовно ОСОБА_1 кримінальну справу № 080251300003 за частиною першою статті 366 КК Республіки Білорусь.
Постановою слідчого прокуратури Островецького району Республіки Білорусь від 09 квітня 2008 року ОСОБА_1 пред'явлено обвинувачення за частиною першою статті 366 КК Республіки Білорусь у кримінальній справі № 080251300003.
Постановою слідчого прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь від 21 квітня 2008 року кримінальні справи об'єднані в одне провадження, справі присвоєно № 08025160009.
12 травня 2008 року слідчий прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь прийняв постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого за частиною першою статті 366 та частиною третьою статті 426 КК Республіки Білорусь.
Постановами слідчого прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь від 14 травня 2008 року ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та оголошено розшук обвинуваченого ОСОБА_1 , а також зупинено провадження у кримінальній справі.
Постановами слідчого прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь від 02 липня 2008 року провадження у справі відновлено, у кримінальному провадженні № 08025160009 накладено арешт на всі грошові кошти обвинуваченого ОСОБА_1 , які знаходяться на депозитному рахунку суду Сморгонського району Республіки Білорусь і які надійшли на його ім'я від ВАТ «Будівнично-монтажний трест № 41» на підставі рішення суду Ошмянського району Республіки Білорусь та призупинено провадження у кримінальній справі.
28 січня 2010 року постановою слідчого прокуратури Сморгонського району Республіки Білорусь кримінальну справу направлено до прокуратури Гродненської області для вирішення питання про її направлення українській стороні для здійснення кримінального переслідування.
18 червня 2010 року кримінальна справа, порушена прокурором Сморгонського району Республіки Білорусь 14 березня 2008 року за обвинуваченням ОСОБА_1 за ознаками злочинів, передбачених частиною першою статті 366, частиною третьою статті 426 КК Республіки Білорусі, надійшла до прокуратури Оболонського району м. Києва з Прокуратури міста Києва для проведення досудового слідства. Того ж дня слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва прийняв до свого провадження вказану кримінальну справу.
22 липня 2010 року слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва прийняв постанову про перекваліфікацію дій ОСОБА_1 з частини першої статті 366 та частини третьої статті 426 КК Республіки Білорусь на частину першу статті 365 та частину першу статті 350 КК України.
Постановою слідчого прокуратури Оболонського району м. Києва від 22 липня 2010 року порушено кримінальну справи щодо ОСОБА_1 за ознаками в його діях злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України. Одночасно прийнято рішення про закриття кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за частиною першою статті 365, частиною першою статті 350 КК України. Порушеній кримінальній справі залишено номер 08025160009.
22 липня 2010 року слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва прийняв рішення про направлення кримінальної справи за підслідністю до слідчого відділу Оболонського РУ ГУ МВС Україні в м. Києві, який прийняв справу до свого провадження.
07 серпня 2010 року слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС Україні в м. Києві прийняв постанову про прийняття до провадження кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за вчинення злочину передбаченого частиною першою статті 296 КК України.
З інформації начальника СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві, наданої прокурору Оболонського району, відомо, що станом на 16 серпня 2010 року у кримінальній справі з метою встановлення місця знаходження ОСОБА_1 допитані свідки, направлені запити до Державної прикордонної служби України щодо встановлення інформації про факти перетину Державного кордону України, досудове слідство триває.
07 жовтня 2010 року слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС Україні в м. Києві прийняв постанову про закриття кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за ознаками в його діях злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України. Одночасно зазначено, що справу слід рахувати як порушену за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України.
Постановою слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 21 жовтня 2010 року досудове слідство у кримінальній справі № 05-20517, порушеній за ознаками вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України, зупинено, оскільки проведені всі слідчі дії, виконання яких можливо за відсутності особи на підставі пункту 3 статті 206 КПК України в редакції 1960 року.
Слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві постановою від 23 вересня 2011 року відновив досудове розслідування у кримінальній справі № 05-20517.
Постановою слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 26 вересня 2011 року закрито кримінальну справу за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 296 КК України, на підставі пункту 2 статті 6 КПК України в редакції 1960 року - за відсутністю в діянні складу злочину.
16 вересня 2013 року Генеральна прокуратура України повідомила Генеральну прокуратуру Республіки Білорусь про остаточне процесуальне рішення, яке винесено правоохоронними органами України у кримінальній справі № 08025160009, одночасно направила дві постанови про закриття кримінального провадження: від 07 жовтня 2010 року та від 26 вересня 2011 року.
19 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського РВ ГУ МВС України в м. Києві із заявою щодо отримання інформації про стан його справи. 06 січня 2014 року начальник слідчого відділу повідомив ОСОБА_1 про те, що у справі прийнято рішення у порядку, передбаченому пунктом 2 статті 6 КПК України.
11 вересня 2014 року постановою заступника прокурора міста Києва скасовано постанову слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 26 вересня 2011 року про закриття кримінальної справи № 05-20517, вирішено внести до ЄРДР відомості про злочин, що міститься у кримінальній справі.
11 вересня 2014 року уповноважена особа прокуратури міста Києва внесла до ЄРДР відомості про те, що ОСОБА_1 із хуліганських мотивів спричинив тілесні ушкодження ОСОБА_3 . Кримінальне провадження направлено до СВ Оболонського РУ ГУ МВС України м. Києва, що підтверджено витягом з кримінального провадження № 42014100050001090.
16 жовтня 2014 року слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві прийняв рішення у формі постанови про закриття кримінального провадження від 11 вересня 2014 року за № 42014100050001090 у зв'язку з відсутністю події кримінального правопорушення, на підставі пункту 1 частини першої статті 284 КПК України, та про скасування постанови слідчого прокуратури Сморгонського району Гродненської області Республіки Білорусь від 02 липня 2008 року про накладення арешту на грошові кошти ОСОБА_1 , які знаходяться на депозитному рахунку суду Сморгонського району Гродненської області Республіки Білорусь.
Зазначену постанову ОСОБА_1 отримав 03 грудня 2014 року, про що свідчить його особистий підпис.
13 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про виправлення описки, допущеної у постанові слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 16 жовтня 2014 року, у якій було допущено помилку: не правильно зазначено його по батькові.
Постановою першого заступника прокурора Оболонського району м. Києва від 24 лютого 2015 року скасовано постанову від 16 жовтня 2014 року про закриття кримінального провадження від 11 вересня 2014 року № 42014100000001090 у зв'язку з неправильним зазначення по батькові ОСОБА_1 , матеріали направлено до слідчого СВ Оболонського РУ ГУ МВС України м. Києва для подальшого розслідування.
Водночас, 24 лютого 2015 року слідчий СВ Оболонського РУ ГУ МВС України м. Києва прийняв постанову про закриття кримінального провадження від 11 вересня 2014 року № 42014100000001090, внесеного до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 296 КК України, у зв'язку з відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення, на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України. Одночасно скасував арешт, накладений постановою слідчого Сморгонського району Гродненської області Республіки Білорусь від 02 липня 2008 року на грошові кошти ОСОБА_1 , які знаходились на депозитному рахунку суду Сморгонського району Гродненської області Республіки Білорусь.
Протягом 2014-2015 років ОСОБА_1 звертався із заявами та скаргами щодо отримання постанови про закриття провадження і зняття арешту.
11 березня 2015 року Генеральна прокуратура України повідомила Генеральну прокуратуру Республіки Білорусь про прийняте 24 лютого 2015 року у кримінальному провадженні процесуальне рішення і направила копію постанови.
Також у матеріалах справи міститься (мовою оригіналу) «Определение судебной коллегии по гражданским делам Гродненского областного суда от 21 апреля 2008 года по делу № 33-217.2008 года по иску ОСОБА_1 к ОАО «СМТ №41» о компенсации морального вреда, отмене наложенного дисциплинарного взыскания, восстановлении существенных условий труда, взыскании премий, других причитающихся от нанимателя выплат, среднего заработка за задержку расчета при увольнении, которым решение суда Ошмянского района от 18 февраля 2008 года в части восстановления ОСОБА_1 прежних условий труда за период его работы с 01 декабря 2005 года по август 2006 года включительно отменено и вынесено по делу в указанной части новое решение, которым ОСОБА_1 в удовлетворении данных требований отказано. Взысканную с ОАО «СМТ № 41» в пользу ОСОБА_1 сумму премиальных доплат с 2 329 942,00 рублей снижено до 549 500,00 рублей, взысканную сумму среднего заработка за задержку расчета с 16 612 489,00 рублей снижено до 15 306 050 рублей, а сумму госпошлины, взысканную с ОАО «СМ № 41» в доход государства, с 1 052 120,00 рублей снижено до 897 780,00 рублей. В остальной части это же решение суда оставлено без изменения, а кассационные жалобы ОАО «СМТ № 41» и ОСОБА_1 - без удовлетворения».
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Щодо суб'єктного складу у спірних правовідносинах
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного право уповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. На відміну від позивача, відповідач - це особа, яка, на думку позивача порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою, тоді належним відповідачем у справі є держава Україна, як учасник цивільних відносин.
Вказаний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18), від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження 14-515цс19), у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц (провадження № 61-26176св18), від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 61-18697св18), від 28 жовтня 2020 року у справі № 610/3221/19 (провадження № 61-9875св20).
Відповідно до пунктів 63, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)).
Отже, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди).
Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що за вимогами позивача про відшкодування моральної шкоди Київська місцева прокуратура № 5, Прокуратура м. Києва, Міністерство внутрішніх справ України є неналежними відповідачами, оскільки за такими вимогами повинна відповідати саме держава через відповідний орган, а не безпосередньо відповідний орган як юридична особа.
У зв'язку з цим Верховний суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимоги позову про стягнення з Прокуратури м. Києва, Міністерства внутрішніх справ України моральної шкоди в розмірі по 294 400,00 грн з кожної юридичної особи пред'явлені до неналежних відповідачів.
Щодо суті заявлених вимог
Відповідно до частини першої статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частинами першою, другою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону № 266/94-ВР.
Так, відповідно до статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 2) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 3) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення.
Відповідно до статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.
Згідно зі статтею 4 Закону № 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зав'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з частиною третьою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Частинами другою, третьою статті 13 Закону № 266/94-ВР визначено, що розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тобто Законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Таким чином, у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.
З урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом № 266/94-ВР не передбачено.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що моральною шкодою визначаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють під час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Згідно зі статтею 485 КПК України в редакції 1960 року у разі перейняття кримінального переслідування орган досудового слідства України зобов'язаний негайно прийняти кримінальну справу до свого провадження та кваліфікувати злочин відповідно до Кримінального кодексу України. Подальше провадження у кримінальній справі здійснюється за правилами цього Кодексу. Статтею 598 КПК України у чинній редакції визначено, що кримінальне провадження, що перейняте від компетентного органу іншої держави, починається зі стадії досудового розслідування та здійснюється згідно з цим Кодексом. Слідчий, прокурор України після перейняття кримінального провадження мають право здійснювати будь-які передбачені цим Кодексом процесуальні дії. Компетентному органу запитуючої держави надсилається копія остаточного процесуального рішення, що набуло законної сили.
У частині шостій статті 126 КПК України у редакції 1960 року визначено, що накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.
Порядок закриття справи передбачений статтею 214 КПК України у редакції 1960 року, де зазначено, що одночасно з прийняттям постанови про закриття кримінального провадження слідчий повинен прийняти рішення про скасування заходів забезпечення позову та можливої конфіскації майна, тобто прийняти рішення про скасування арешту майна.
Відповідно до пункту 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України, який набрав чинності 19 листопада 2012 року, запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Змінюючи рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції помилково визначив тривалість терміну незаконного переслідування позивача. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що період, за який має бути відшкодована моральна шкода у зв'язку із перебуванням під слідством ОСОБА_1 , - з 18 червня 2010 року (дата прийняття кримінальної справи до провадження слідчим прокуратури Оболонського району м. Києва) до 07 жовтня 2010 року (дата закриття кримінальної справи щодо особи), що становить 3 місяці 19 днів, та з 11 вересня 2014 року (дата скасування постанови про закриття кримінального провадження) до 16 жовтня 2014 року (дата закриття кримінального провадження щодо особи), що становить 1 місяць 5 днів.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку, що період знаходження на стадії досудового розслідування кримінального провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення не входить до часу, за який позивачеві має бути відшкодована моральна шкода.
Отже, апеляційний суд вважав, що правильним періодом перебування під слідством, за який позивач має право на відшкодування моральної шкоди у розмірі, встановленому законом, є 4 місяці 24 дні, а тому розмір завданої позивачу моральної шкоди має обраховуватися таким чином: 5 000,00 х 4 місяці 24 дні (3 місяці 19 днів + 1 місяць 5 днів) та становить 23 999,84 грн (18 166, 54 грн + 5 833, 30 грн).
При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що позивачу завдано моральної шкоди в розмірі 27 000,00 грн внаслідок незаконної бездіяльності органу досудового розслідування, яка полягала у нескасуванні арешту з грошових коштів.
Верховний Суд вважає правильним висновок апеляційного суду про часткове доведення позовних вимог та стягнення на його користь моральної шкоди у визначеному апеляційним судом розмірі, оскільки позивач довів, що він незаконно перебував під слідством 4 місяці 24 дні.
Незаконність накладення арешту на майно за правилом статті 2 Закону, підтверджується постановленням виправдувального вироку, або встановленням в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконних дій органів досудового розслідування та прокуратури в ході здійснення кримінального провадження, які полягають, зокрема у неправомірному накладенні арешту на майно.
У зв'язку з цим суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що внаслідок незаконної бездіяльності органу досудового розслідування, яка полягала у нескасуванні арешту з грошових коштів позивачу завдана моральна шкода, яку суди визначили в розмірі 27 000,00 грн має відшкодовуватися на загальних підставах, визначених ЦК України, виходячи із засад співмірності, оскільки під час розгляду справи суди не встановили, що існує судове рішення в якому встановлено факт незаконного накладення арешту на майно. Отже, норми Закону № 266/94-ВР не поширюються на вказані вимоги позову і слід застосовувати загальні положення про відшкодування шкоди. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 27 000,00 грн, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, правильно виходив із засад розумності та справедливості, врахував тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках позивача, час і зусилля, необхідні для відновлення його прав, глибину фізичних і душевних страждань.
Водночас не підлягає відшкодуванню шкода, завдана позивачу за період до перейняття відповідними органами в Україні кримінальної справи щодо позивача, оскільки на підставі Закону № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода завдана лише відповідними органами України.
Також правильним є висновок судів про недоведеність вимог позову в частині стягнення витрат на придбання проїзних документів до м. Києва для участі у процесуальних діях, а також про те, що вимоги про відшкодування майнової шкоди (курсової різниці), завданої незаконними діями та рішеннями органів досудового розслідування, з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних у сумі 82 288,23 грн, є безпідставними, оскільки законодавство не передбачає можливості таких стягнень у спірних правовідносинах.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновки судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами, оскаржувані судові рішення не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 вересня 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Харківського апеляційного суду від 08 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов