Справа №348/1639/20
03 травня 2022 року м. Надвірна
Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області
в складі головуючого-судді: Міськевич О.Я.
з участю секретаря судового засідання: Боєчко О.Р.
представника позивача: ОСОБА_1
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Надвірнянського районного суду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особою такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
Зміст позовних вимог:
ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про визнання особою такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги мотивує тим, що згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28.08.2003 він є власником квартири АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності - договір дарування квартири від 08.08.2003, зареєстрований в реєстрі за № Д-964, посвідчений приватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу Вірстгоком Т.В.
В належній йому квартирі крім нього зареєстрованні: відповідач ОСОБА_3 , та ОСОБА_4
08.02.2000 він з відповідачкою по справі зареєстрували шлюб, який розірвано 01.09.2012, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим 01.09.2012 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Надвірнянського районного управління юстиції Івано-Франківської області, актовий запис № 23.
З 2004 року і включно по даний час відповідачка за вище вказаною адресою не проживала і не проживає, що стверджується свідченнями свідків.
Крім того відповідачка не оплачує комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню квартири та не приймає участі у спільному побуті. Реєстрація відповідачки у вказаній квартирі порушує його права та законні інтереси як власника, оскільки він не може в повній мірі розпоряджатися своїм майном.
Добровільно знятися з реєстрації відповідачка не хоче, так як тривалий час перебуває в США.
Зазначає, що між ним та відповідачкою не існує жодних домовленостей щодо збереження за нею права користування житлом у разі її відсутності за місцем реєстрації понад один рік у належному йому на праві приватної власності житлі.
Стислий виклад позицій сторін:
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги позивача підтримав повністю з підстав, зазначених в позові. Просив суд ухвалити рішення, яким позов задоволити, визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Не заперечив щодо проведення заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення.
Відповідач в судове засідання повторно не з'явилась, про час і місце слухання справи повідомлялась завчасно належним чином, у відповідності до ч. 11 ст. 128 ЦПК України, шляхом розміщення оголошення про виклик до суду на офіційному веб-сайті судової влади України, з опублікуванням якого особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи.
Про причини неявки відповідач не повідомила, заяви про слухання справи у її відсутності не поступало. Тому зі згоди сторони позивача суд ухвалює рішення в порядку заочного розгляду справи на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст.ст. 280-281 ЦПК України.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 зазначили, що відповідач ОСОБА_3 за вказаною адресою не проживає з 2004 року, не зберігає в даному житлі свої речі, не оплачує комунальні послуги, не приймає участі в утриманні квартири.
Процесуальні дії у справі:
Ухвалою судді Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 15.09.2020 по даній справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 26.11.2020 по даній справі закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.
Фактичні обставини, встановлені судом:
Судом встановлено, що згідно копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28.08.2003, позивач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності - договір дарування квартири від 08.08.2003, зареєстрований в реєстрі за № Д-964, посвідчений приватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу Вірстюком Т.В. (а.с. 4-5).
Згідно копії довідки про склад сім'ї від 03.09.2020 № 2131, виданої КП «Надвірнянський житловик», та копії будинкової книги вбачається вбачається, що за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 , 1971 р.н. (власник); ОСОБА_3 , 1962 р.н. (колишня дружина); ОСОБА_4 , 1994 р.н. (пасинок) (а.с. 7-9, 11).
Сторони по справі з 08.02.2000 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 01.09.2012, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим 01.09.2012 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Надвірнянського районного управління юстиції Івано-Франківської області, актовий запис № 23 (а.с. 6).
Мотиви з яких виходить суд та застосовані норми права:
Статтею 41 Конституції України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, згідно Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За змістом ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
У відповідності до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на свій розсуд.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ст. 270 ЦК України фізична особа, серед іншого, має право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на недоторканість житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.
За ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
З аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України, статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 за зареєстрованим місцем свого проживання не проживає з 2004 року без поважних причин, особисті речі там не зберігає, інтерес до вказаного житла не проявляє, між сторонами відстутня домовленість щодо збереження за відповідачем права користування житлом у разі її відсутності за місцем реєстрації понад один рік. Вказані факти підтвердили допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Згідно з частиною другою статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Право на звернення до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням виникає у власника через один рік відсутності особи за зареєстрованим місцем проживання без поважних причин.
Відповідно до п. 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України.
З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК України. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.
Відповідно до вимог Цивільного кодексу України право на проживання відповідачів в спірному будинку залежить від права самого власника і є похідним від нього. Оскільки позивач є власником домоволодіння, він має право, відповідно до положень ст. 391 ЦК України, вимагати захисту порушеного права від осіб, які перешкоджають їй користуватися та розпоряджатися його майном.
Таким чином, оскільки позивач ОСОБА_2 є власником зазначеної квартири, і на даний час не бажає, щоб відповідач була зареєстрованою в ній, то він відповідно до вимог чинного законодавства, вправі вимагати через суд усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом.
Враховуючи вище наведене суд зауважує, що дієвим способом захисту права власності позивача, виходячи з приписів норм матеріального права, буде усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання відповідача особою, яка втратила право користування житловим приміщенням.
Таким чином встановивши, що відповідач у спірній квартирі не проживає більше одного року, суд приходить до висновку, що остання втратила право користування житловим приміщенням, оскільки була відсутня за місцем реєстрації понад один рік, особисті речі там не зберігає, інтерес до вказаного житла не проявляє, договору з власником про порядок проживання та утримання квартири відповідач не укладала, тому вона є такою, що вибула з квартири за власним волевиявленням.
Висновки суду.
Враховуючи, що позивач є власником квартири і, як власник цього майна, надавав право відповідачу користуватись ним. Наразі відповідач спільним побутом із позивачем не пов'язана, відповідач за зареєстрованим місцем не проживає протягом тривалого часу без поважних причин, тобто припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
На підставі наведеного суд приходить до висновку про задоволення позову та визнання відповідача особою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, яка розташована в АДРЕСА_1 .
На підставі ст. 41 Конституції України, ст.ст. 316, 317, 319, 321 383, 391, 395, 401, 402, 404, 405, 406 ЦПК України, ст. 3 СК України, ст.ст. 64, 150, 156 ЖК УРСР, керуючись ст.ст. 4, 19, 141, 258, 263, 264, 265, 268, 273, 280-289 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особою такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовільнити.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, яка розташована в АДРЕСА_2 .
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Відповідно до п. 3 Розділу XII «Прикінцеві положення» ЦПК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .
Суддя Міськевич О.Я.
Повний текс рішення
складено 13.05.2022.