Справа № 194/1621/21
Номер провадження № 2/194/115/22
16 травня 2022 року м.Тернівка
Тернівський міський суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді Корягіна В.О.,
за участю секретаря судового засідання Коркіної Т.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Тернівка Дніпропетровської області в загальному позовному провадженні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття її з реєстраційного обліку, -
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до Тернівського міського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття її з реєстраційного обліку. Позовні вимоги мотивують тим, що вони та відповідач зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 . Відповідач у вказаній квартирі не мешкає з березня 2016 року. Реєстрація відповідача в квартирі перешкоджає їм в отриманні житлової субсидії. З моменту не проживання в квартирі відповідач не приймає участі у сплаті комунальних послуг за житло, не вживав будь-яких заходів до приватизації житла, в якому зареєстрований. Просять позбавити відповідача права користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття з реєстрації місця проживання; стягнути з відповідача на їх користь сплачений ними судовий збір.
Позивачі в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлявся своєчасно та належним чином. В позовній заяві просять справу розглядати без їх участі, не заперечують проти винесення заочного рішення.
Відповідач в судове засідання не з'явився, але надав суду письмову заяву, в якій просить розглядати справу без її участі. Також зазначив, що заперечує проти задоволення позову, оскільки це в нього єдине житло, в якому він мешкає.
Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності приходить до наступних висновків.
Так, в судовому засіданні встановлено, що відповідно до довідки керівника органу приватизації КП «ТЖКП» від 27 жовтня 2021 року, житлове приміщення, розташоване в багатоквартирному будинку по АДРЕСА_1 , станом на 27 жовтня 2021 року не приватизоване.
Відповідно до довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні, виданої відділом реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Тернівської міської ради від 08 жовтня 2021 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Згідно акту від 08 жовтня 2021 року, складеного начальником ЖРЕД-9 Вітковською О.В. та сусідами, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований але з березня 2016 року по теперішній час не мешкає ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У відповідності до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий та неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст.ст. 12, 13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбаченому цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно з ч.ч. 1,2,3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім'ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відповідач ОСОБА_3 в письмовій заяві зазначив, що заперечує проти задоволення позову, оскільки це в нього єдине житло, в якому він мешкає.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 не мешкає більше шести місяців за адресою своєї реєстрації та жодного разу не з'явився протягом цього строку за адресою своєї реєстрації, набув право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачами не надано, хоча це є їх процесуальним обов'язком. При цьому, клопотань про допит свідків, які можуть підтвердити дані обставини, стороною позивачів не заявлено. Окрім того, суд вважає, що факт не проживання ОСОБА_3 більше шести місяців за місцем реєстрації, при тому, що це є його єдине житло, не може підтверджуватися єдиним доказом, а саме актом від 08 жовтня 2021 року.
На підставі зазначеного суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття її з реєстраційного обліку.
У зв'язку з відмовою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог судовий збір відповідно до ст. 141 ЦПК України стягненню не підлягає.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 19, 76, 77, 81, 131, 141, 247, 258, 264, 265, ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття її з реєстраційного обліку, відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Повне судове рішення складено 16 травня 2022 року.
Головуючий суддя: В.О. Корягін