Номер провадження: 22-ц/813/2874/22
Номер справи місцевого суду: 523/4864/20
Головуючий у першій інстанції Мурманова І.М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
05.05.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Дришлюка А.І., Громіка Р.Д.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2021 року у справі за позовом адвоката Комісара Олега Вікторовича в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, -
30 березня 2020 року адвокат Комісар Олег Вікторович в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів в розмірі 24 400 гривень, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 23 лютого 2020 року позивач помилково перерахувала грошові кошти у сумі 24 400 гривень на платіжну картку ПАТ КБ «ПриватБанк», яка видана на ім'я ОСОБА_1 . Як тільки позивач зрозуміла, що кошти були переведено випадково на картку іншої особи, звернулась до відповідача по справі з проханням повернути їй грошові кошти, однак отримала усну відмову. Після чого, звернулась до відповідача з письмовою заявою-претензією, яку відповідач відмовився отримувати. Таким чином, позивач змушена звернутися до суду за захистом свого порушеного права та просить суд стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 24 400 гривень, понесені судові витрати, а також витрати на правову допомогу.
18 травня 2020 року відповідачем ОСОБА_3 надано суду письмовий відзив, в якому він посилається на те, що кошти, які йому перерахувала позивач є оплатою по усному договору підряду, укладеному між сторонами, а тому просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі (а.с. 40-43).
25 травня 2020 року адвокат Комісар Олег Вікторович в інтересах позивачки ОСОБА_2 надав суду відповідь на відзив, у якому зазначив, що сторони дійсно були знайомі і спілкувались з приводу виконання робіт у квартирі позивача, ОСОБА_2 надала відповідачу грошову суму в розмірі 1 500 доларів США для проведення підготовчих робіт, але ніякого договору підряду сторони між собою не укладали, а грошові кошти у розмірі 24 400 гривень були перераховані помилково (а.с. 60-69).
На виконання ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» 04 вересня 2020 року надано виписку по картковому рахунку ОСОБА_1 (а.с. 89-97).
У судовому засіданні 01 квітня 2021 року адвокат Комісар Олег Вікторович в інтересах позивача ОСОБА_2 позовні вимоги про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів підтримав у повному обсязі, зазначив, що позивач дійсно допустила помилку при перерахуванні грошових коштів на суму 24 400 гривень на картку відповідача, а оскільки даний переказ було виконано помилково, відповідач є таким, що безпідставно отримав кошти, які підлягають поверненню. Додатково пояснив, що дійсно між сторонами у справі були усні домовленості щодо виконання певних видів робіт з ремонту квартири, та позивачем були проведені розрахунки щодо даних робіт. Будь-яких ремонтних робіт, або витрат на суму 24 400 гривень між сторонами обумовлено не було, кошти у зазначеному розмірі не були призначені для сплати робіт відповідача, а відтак просив позов задовольнити в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_1 та адвокат Лисогор Володимир Вікторович в його інтересах позов про стягнення безпідставно отриманих коштів не визнали, просили відмовити у його задоволенні, підтримали відзив на позовну заяву. Адвокат Лисогор В.В. в інтересах відповідача додатково пояснив, що між сторонами були домовленості щодо виконання певних видів ремонтних робіт, кошти у розмірі 24 400 гривень, були перераховані на картку відповідача не помилково, а за отримані послуги позивачем, які надавались їй ОСОБА_1 , зокрема, за придбані двері, які не встановлені, через те, що позивач не допустила відповідача до роботи. На підставі викладеного просив відмовити у задоволені позову.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2021 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів задоволено. Суд стягнув з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 24 400 (двадцять чотири тисячі чотириста) гривень, 00 копійок та понесені і документально підтверджені судові витрати у розмірі 840, 80 гривень.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв'язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:
Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 05 травня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та у відзиві адвоката Комісара Олега Вікторовича в інтересах позивача ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Відповідно до статті 1213 ЦК України набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Предметом розгляду цивільної справи є стягнення безпідставно набутих грошових коштів у сумі: 24 400 гривень, які були перераховані на картковий рахунок ОСОБА_1 .
Судом першої інстанції встановлено, що з картки № НОМЕР_3 , яка належить ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 о 12:34:37 було здійснено перерахування грошових коштів у розмірі: 24 400 гривень на картку № НОМЕР_4 , яка належить ОСОБА_1 , що підтверджується роздруківкою банківської установи про те, що грошові кошти у розмірі: 24 400 гривень були зараховані на картку № НОМЕР_4 - 23 лютого 2020 року - призначення платежу: Отрада (а.с. 89-97).
Позивач посилається на помилкове перерахування даної суми грошей, та зазначає, що одразу після того, як дізналась, що перерахувала кошти не на той рахунок, звернулась до відповідача із sms - повідомленням про здійснення даної операції та проханням повернути грошові кошти.
На підтвердження зазначених обставин судом досліджено роздруківку з телефонного пристрою згідно якої на номер телефону НОМЕР_5 направлено sms з текстом про повернення помилково направлених грошових коштів та у випадку відмови повернути кошти в добровільному порядку, зазначено про звернення до суду, час отримання sms повідомлення 17:25 год. дата не зазначена (а.с. 9). Факт надіслання та отримання sms повідомлення сторонами не оспорювався.
Щодо посилання відповідача на те, що перерахування позивачем указаних грошових коштів є виконанням усного договору підряду, суд зазначає наступне.
Згідно відзиву на позовну заяву відповідач вказує, що між ним та позивачем в справі у телефонному режимі, в усній формі 19 лютого 2020 року було укладено договір побутового підряду за умовами якого позивач доручила відповідачу, а він погодився на виконання робіт з демонтажу перегородок, маячної штукатурки стін, маячної штукатурки укосів, колон, утеплення укосів, кладки стін, часткового оштукатурення стін, вирізу отвору дверей, заміни електропроводки, встановлення натяжних стель в строк до 19 квітня 2020 року, що відповідно до кошторису витрат становить: 140 доларів США за квадратний метр. Остаточна вартість побутового підряду ремонту квартира становила: 8 400 доларів США. Відповідач зазначає, що за умовами договору авансовий платіж становить: 61 000 гривень, остаточний платіж в день прийняття робіт. Таким чином, відповідач зазначає, що 23 лютого 2020 року ОСОБА_2 , на виконання умов побутового підряду перерахувала грошові кошти у сумі: 24 400 гривень, а через декілька днів через знайомих передала відповідачу грошові кошти у сумі: 1 500 доларів США, що відповідно до курсу НБУ становить: 37 000 гривень, таким чином, відповідач зазначає, що перераховані кошти, а також сума надана готівкою становить: 61 000 гривень, що відповідає авансовому платежу відповідно до усного договору підряду.
Відповідач зазначає, що 24 лютого 2020 року після закупівлі матеріалу необхідного для виконання ремонтних робіт він та його працівники приступили до виконання зобов'язань по договору, однак, вже 06 березня 2020 року йому зателефонував адвокат позивача ОСОБА_4 , який наполягав на повернені грошових котів. Відповідач зазначає, що ним, останньому було надано докази на спростування обставин щодо повернення грошей, а саме: було направлено кошторис з детальним описом придбаних будівельних матеріалів та робіт, які вже були виконані на час виникнення конфлікту, а саме: 06 березня 2020 року.
Таким чином, відповідач зазначає, що між сторонами було укладено договір побутового підряду, та він відповідно до умов цього договору отримав від позивача зазначені грошові кошти, які були спрямовані на ремонтні роботи.
На підтвердження обставин викладених у відзиві на позов відповідач надав суду скріншоти з меседжера «Viber» у групі за участю замовника та підрядника, а також переписку з адвокатом позивача, з якої вбачається, що між абонентом за № телефону НОМЕР_6 та абонентом ОСОБА_5 - йдеться мова про виконання ремонтних робіт щодо невстановленого об'єкту нерухомості (а.с. 46-50).
Також, судом досліджено кошторис на виконання робіт по об'єкту 25 ОСОБА_6 з підписом до кошторису витрат (надана копія документу не читабельна) з підписом «ваша клиентка еще должна денег» (а.с. 52).
З копії sms повідомлень з номеру телефону НОМЕР_6 та абонентом ОСОБА_5 щодо здійснення робіт, вбачається, що з наданих документів - переписок не можливо встановити фактичні обставини щодо предмету позовних вимог та відомостей щодо об'єкту нерухомості, де за твердженням відповідача проводились ремонтні роботи (а.с. 53-56).
За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 865 ЦК України).
Відповідачем до відзиву на позовну заяву не надано доказів на здійснення ним підприємницької діяльності, у розуміння вимог ст. 865 ЦК України, а також, з наданих доказів на існування між сторонами договірних відносин, а саме: скріншотів переписки у меседжері «Viber» вбачається, що дана переписка здійснена від імені «Игор сантехник», тому суд критично поставився до даних доказів, як доказів існування договірних відносин, оскільки не може перевірити та встановити зв'язок між сторонами у справі як замовника ОСОБА_2 , та підрядника ОСОБА_1 ..
У відповіді на відзив на позовну заяву адвокат позивача ОСОБА_4 зазначає, що між сторонами не існує договору підряду та між сторонами не укладались, та не погоджувались кошторисні витрати, між сторонами існувала домовленість, яка полягала виключено у підготовці та встановлені вхідних дверей. Щодо передачі грошових коштів в розмірі: 1 500 доларів США, представник позивача зазначає, що дана сума грошових коштів підтверджена розпискою, за якої 26 лютого 2020 року ОСОБА_1 , підтвердив факт отримання даних коштів на ремонт квартири, але дана сума грошових коштів не пов'язана з будь-якими домовленостями щодо затвердження кошторису на ремонт квартири у розмірі: 8 400 доларів США, а відтак твердження відповідача є лише припущенням щодо загального розміру авансового внеску у розмірі 61 000 гривень. Також, представником позивача зазначено, що двері, на які були витрачу кошти так і не поставлені, та за фактом незаконного заволодіння грішми порушено кримінальне провадження. На підставі викладеного, зазначив, що відзив на позовну заяву є таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, та є припущенням самого відповідача, оскільки докази на наявність між сторонами будь-яких договірних відносин відсутні (а.с. 60-65).
Відповідно до розписку від 26 лютого 2020 року, за якої ОСОБА_1 отримав 1 500 доларів США на ремонт квартири в «25 жемчужині» ( а.с. 66), суд поставився критично, оскільки предметом розгляду даної цивільної справи є грошові кошти в сумі 24400 гривень, розписка складена ОСОБА_1 на сумі 1 500 доларів США, та між іншим не містить даних щодо особи, яка надала дані кошти, відсутній адрес щодо об'єкта нерухомості, що фактично позбавляє суд можливості здійснити перевірку та належність даного доказу до об'єкту нерухомості позивача у справі, де за твердженням сторін відбувались ремонтні роботи.
Щодо інших розписок наданих стороною позивача (а.с. 67-68), зазначені докази не прийти до уваги судом, оскільки не мають прямого відношення до предмету спору, та складені від імені осіб, які не є сторонами у справі, а відтак не підлягають оцінці.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 показали, що дійсно проводили ремонтні роботи в квартирі, яка розташована у «25 жемчужині», а саме: штукатурили стіни та 06 березня 2020 року їх не впустили до квартири та не дали змоги продовжувати ремонтні роботи. Керівником їх групи був саме відповідач у справі ОСОБА_1 , який і запропонував їм здійснювати ремонт в квартирі позивача. Свідок ОСОБА_8 суду показав, що бачив, як відповідачу передали гроші в валюті та сказали, що це за виконану роботу, зазначив, що зробив ремонтних робіт на суму близько 25 000 гривень, розрахунок отримав в повному обсязі, зазначити номер квартири в якій проводився ремонт не міг, так як не пам'ятає. Свідок ОСОБА_7 , пояснив, що проводив роботи з ремонту квартири позивача, матеріали привозив відповідач у справі, на питання чи є вхідні двері зазначив, що не знає, з приводу проводки пояснив, що також на її наявність чи відсутність уваги не звертав, про існування між сторонами договору йому не відомо.
На підставі зазначеного, суд вважав, що між сторонами у справі існували домовленості щодо виконання певних ремонтних робіт, однак, при цьому суд критично поставився до пояснень свідків, оскільки останні не могли зазначити де саме, (адреса, номер об'єкта) на якому вони проводили ремонтні роботи, крім іншого, свідки не були безпосередніми свідками перерахування та отримання грошових коштів, які є предметом розгляду справи у сумі: 24 400 гривень, щодо існування договірних відносин між сторонами у справі зазначили, що їм про це нічого не відомо.
За приписами ст. 866 ЦК України - договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.
Однак, досліджені в судовому засіданні докази, зокрема, допитані свідки не підтвердили факту безпосереднього витрачання грошових коштів у розмірі 24 400 гривень, на проведення ремонтних робіт, закупівлю матеріалів тощо, при цьому свідки підтвердили факт передання відповідачеві грошових коштів у розмірі 1 500 доларів США та показали суду, що дані кошти були передані відповідачу в їх присутності та особисто чули, що дані кошти були надані за виконану роботу. Суд зазначив, що відповідач не міг пояснити призначення платежу «Отрада».
Сторонами у справі не оспорювався факт виконання робіт та отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 1 500 доларів США, але суд критично поставився до посилання відповідача на отримання ним зазначених коштів, як на частину авансового внеску відповідно до умов побутового підряду, оскільки доказів на його укладення сторонами надано не було, відповідач не надав доказів здійснення ним підприємницької діяльності тощо.
Задовольняючи позов в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що у даному спорі позивач довела суду, що кошти в сумі 24 400 гривні є безпідставно набутими та підлягають поверненню відповідачем, оскільки підстава, на якій майно (кошти) набулись встановлена судом як помилкова, твердження відповідача щодо іншого правового механізму набуття даних коштів підтвердження належними та допустимими доказами в ході розгляду справи не знайшли. Як наслідок, позовні вимоги є обґрунтованими та таким, що підлягають задоволенню.
Посилання відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що в судовому засіданні було доведено, що між сторонами у справі виникли правовідносини з договору побутового підряду, що виключає застосування статей 1212-1214 ЦК України до спірних правовідносин, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 та її представником, адвокатом Комісаром Олегом Вікторовичем, доведено належним чином обґрунтованість вимог пред'явленого позову, а саме, те, що відповідач ОСОБА_1 безпідставно набув грошові кошти в розмірі 24 400 гривень внаслідок помилки при перерахуванні цієї суми на платіжну картку ПАТ КБ «ПриватБанк», яка видана на ім'я ОСОБА_1 , навпаки, відповідачем ОСОБА_1 не надано будь-яких безспірних доказів на підтвердження укладення сторонами у справі усного договору побутового підряду.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
За приписами статті 865 ЦК України, за договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Договір побутового підряду є публічним договором.
До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих цим Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
Як зазначено у статті 866 ЦК України, договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.
Відповідно до статті 633 ЦК України публічний договір - це договір, в якому одна сторона-підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Комерційна організація не має права надавати перевагу одній особі перед іншим щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законом і іншими правовими актами. Ціна товарів, робіт і послуг, а також інші умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, за винятком випадків, коли законом і іншими правовими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів.
Умови публічного договору:
стороною договору обов'язково виступає суб'єкт підприємницької діяльності;
зазначений суб'єкт здійснює такі види підприємницької діяльності, як: реалізацію товарів, виконання робіт і надання послуг у сферах, перелік яких у ЦК сформульовано невичерпно;
вказані види діяльності повинні здійснюватися суб'єктом підприємництва щодо кожного, хто звернеться до нього;
умови такого договору є однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги;
підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення договору, якщо інше не встановлено законом;
підприємець, за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг), не має права відмовитися від укладення публічного договору, а у разі його необґрунтованої відмови - він має відшкодувати збитки, завдані нею споживачеві. Необґрунтованою слід вважати відмову у випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності не може довести відсутність у нього зазначеної можливості;
при укладенні та виконанні публічного договору сторони повинні виконувати обов'язкові для них правила, встановлені актами цивільного законодавства (типові умови окремих видів публічних договорів);
Умови публічного договору, які не відповідають цим правилам, або порушують правило щодо однаковості його умов для усіх споживачів, є нікчемними (частина 6 статті 633 ЦК України).
Судом першої інстанції із достовірністю та об'єктивністю встановлено, що відповідач не був суб'єктом підприємницької діяльності, та ним не доведено належним чином укладення між сторонами у справі договору побутового підряду, а також передачу грошових коштів в розмірі 24 400 гривень внаслідок виконання умов цього договору.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що «предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15-ц (провадження №14-445цс18) міститься висновок про те, що «зобов'язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала».
Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі №522/14590/16 (провадження №61-26477св19) зробив наступний правової висновок: «Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Таким чином, оскільки матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами договорів позики та будь-яких інших договорів, позивач ПАТ «Банк Восток», обґрунтовано стверджував, що правовідносини між сторонами носять кондикційний характер та ці обставини підлягали перевірці судами.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: набуття або збереження майна, набуття або збереження за рахунок іншої особи, відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.
При цьому у відповідності до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Отже, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача це майно.
Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року у справі №638/11807/15-ц (провадження №61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі №154/948/16 (провадження №61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі №205/3330/14-ц (провадження №61-1133св18), від 17 квітня 2019 року у справі №759/1206/17 (провадження №61-40св19).
Враховуючи, що грошові кошти у розмірі 1 490 000 гривень були перераховані позивачем на поточний рахунок відповідача, а у матеріалах справи відсутні докази набуття останньою коштів за договірними правовідносинами щодо цього майна, суди не встановили підстави набуття нею вказаних коштів, тому дійшли передчасного висновку, що у відповідача не виникло зобов'язання перед позивачем повернути отримане майно, оскільки воно не є таким, що безпідставно набуте».
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази набуття відповідачем грошових коштів за договірними правовідносинами щодо цього майна, тому правовідносини між сторонами у справі носять кондикційний характер, отже грошові кошти в сумі 24 400 гривень є безпідставно набутими та підлягають поверненню позивачці відповідачем.
У даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідачем порушено її право на майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення,рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 05 травня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік