Номер провадження: 22-ц/813/990/22
Номер справи місцевого суду: 522/2989/15-ц
Головуючий у першій інстанції Бойчук А. Ю.
Доповідач Драгомерецький М. М.
05.05.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2018 року по справі за позовом Першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про приведення квартири в попередній стан, скасування записів про право власності, скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору дарування, -
13 лютого 2015 року заступник прокурора Приморського району м. Одеси (нині Одеська місцева прокуратура №3) звернувся до суду з позовом в інтересах Державної архітектурно-будівельної інспекції України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про приведення квартири в попередній стан, скасування записів про право власності, скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору дарування, а згодом, 01 лютого 2016 року, позов був уточнений першим заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3, у якому заступниник керівника прокуратури просив суд скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м., за ОСОБА_2 , проведену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Наталією Володимирівною за №15981954 від 23 вересня 2014 року,
скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м. за ОСОБА_1 , проведену Реєстраційною службою Одеського міського управлінням юстиції за №3412204 від 25 червня 2013 року,
скасувати свідоцтво № НОМЕР_1 від 25 червня 2013 року на право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_1 ,
визнати недійсним договір дарування №2150 від 23 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Наталією Владимирівною,
зобов'язати ОСОБА_1 привести самовільно реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 у відповідність до технічного паспорту КП «Одеське міське бюро технічної документації» від 02 червня 2003 року.
Позов обґрунтовано тим, що 14.07.2003 року ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу з ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №5248, за яким ОСОБА_1 придбала кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 76,7 кв.м., яка підтверджується технічним паспортом, виготовленим 02.06.2003 КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації».
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2011 року по справі №2/1522/10245/11 за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності визнано за ОСОБА_1 право власності на кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м. Площа квартири, як зазначено у позові, розширена за рахунок самовільно надбудованого мансардного поверху.
19 лютого 2013 року прокуратурою в інтересах Одеської міської ради подано до суду заяву про перегляд вказаного заочного судового рішення, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 17.09.2013р. заочне рішення скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20.11.2013 року позовну заяву ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності залишено без розгляду. Таким чином, рішення суду, на підставі якого виникло право власності на кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м., скасовано.
Місцевою прокуратурою встановлено, що інспекцією ДАБК в Одеській області 12.12.2011 за №ОД 08111100146 зареєстровано декларацію громадянки ОСОБА_1 про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири АДРЕСА_1 . 27.12.2011 інспекцією ДАБК в Одеській області за №ОД 14111116498 зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за вказаною адресою.
Однак, перевіркою, проведеною інспекцією ДАБК в Одеській області, встановлено, що вищевказані декларації про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири без зміни геометричних розмірів та про готовність об'єкта до експлуатації містять недостовірні дані, які є підставою вважати об'єкт самочинним будівництвом.
Представник Одеської місцевої прокуратури №3 - Жігун Ірина Володимирівна, у судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити в повному обсязі.
Представник позивача Державної архітектурно-будівельної інспекції України в судове засідання не з'явився, про час розгляду справи повідомлявся належним чином.
27 червня 2018 року представник відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , надав суду відзив на позов, у якому проти позову заперечував та просив суд у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що спірна квартира не є об'єктом самочинного будівництва, оскільки постановою Одеського окружного адміністративного суду від 07.11.2017 визнано протиправним та скасовано Наказ №129 «СК» від 24.09.2014 про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робі та декларації про готовність об'єкта до експлуатації, виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області, а тому спірна квартира не є об'єктом самочинного будівництва.
25 травня 2015 року третя особа, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, надала суду заперечення проти позову, у яких проти позову заперечувала та просила суд у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м., за ОСОБА_1 , проведена Реєстраційною службою Одеського міського управлінням юстиції за №3412204 від 25 червня 2013 року, у відповідності до вимог статей 10,11,12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав, тому законних підстав для скасування реєстрації права власності спірної квартири немає.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2018 року позов задоволено. Суд скасував реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м. за ОСОБА_2 , проведену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Наталією Володимирівною за №15981954 від 23.09.2014 року,
скасував реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м. за ОСОБА_1 , проведену Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції за №3412204 від 25.06.2013 року,
скасував свідоцтво №5295028 від 25.06.2013 про право власності на кв. АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_1 ,
визнав недійсним договір дарування №2150 від 23.09.2014, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В. та
зобов'язав ОСОБА_1 привести самовільно реконструйовану квартиру АДРЕСА_1 у відповідність до технічного паспорту КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації» від 02.06.2003 року.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
На підставі ст. 29 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», на виконання рішень зборів суддів Одеського апеляційного суду від 02.03.2022р. та 16.03.2022р., у зв'язку із введенням на території України воєнного стану відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022р., керуючись статтею 26 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану», враховуючи рішення Ради суддів України №9 від 24.02.2022р. та рекомендації Ради суддів України від 02.03.2022р. щодо роботи судів в умовах воєнного стану, з метою вжиття невідкладних заходів для забезпечення безперебійного функціонування Одеського апеляційного суду, головою суду видано Розпорядження №1 від 02 березня 2022 року, до якого внесені зміни розпорядженням №2 від 16 березня 2022 року, відповідно до п.п. 3-4 якого:
Зважаючи на те, що велика кількість учасників судових процесів не завжди мають змогу подати заяву про відкладення розгляду справи через задіяння до функціонування критичної інфраструктури, вступ до лав Збройних сил України, підрозділів територіальної оборони, добровольчих воєнних формувань та інших форм протидії збройної агресії проти України, або не можуть прибути в суд у зв'язку з небезпекою для життя, розгляд цивільних справ продовжити без участі учасників провадження в приміщенні Одеського апеляційного суду.
Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Сторони по справі сповіщені належним чином, при цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 05 травня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За змістом статей 316, 317, 321, 391 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.
У статті 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Згідно із частиною 7 статті 376 ЦК України, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав - 25 червня 2013 року, (надалі - Закон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону №1952-IV).
У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV).
Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Частиною 3 статті 26 Закону №1952-IV передбачено, що, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону,а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Судом першої інстанції встановлено, що 14.07.2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімоновою О.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №5248, площа квартири на час його укладання складала 76,7 кв.м., що підтверджено технічним паспортом, виготовленим 02.06.2003 року КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації».
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2011 року по справі №2/1522/10245/11 за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності, визнано за ОСОБА_1 право власності на кв. АДРЕСА_1 , загальною площею 171,3 кв.м. У зазначені справі встановлено, що ОСОБА_1 з метою поліпшення умов проживання сім'ї за власні кошти проведено реконструкцію квартири з посиленням несучих конструкцій та надбудовою мансардного поверху (т. 1, а.с. 25).
19 лютого 2013 року прокуратурою в інтересах Одеської міської ради подано до суду заяву про перегляд вказаного заочного судового рішення, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 17.09.2013р. заочне рішення скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20.11.2013 року позовну заяву ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності залишено без розгляду.
Інспекцією ДАБК в Одеській області 12.12.2011р. за №ОД 08111100146 зареєстровано декларацію громадянки ОСОБА_1 про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири АДРЕСА_1 . 27.12.2011р. інспекцією ДАБК в Одеській області за №ОД 14111116498 зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за вказаною адресою.
На підставі вищевказаної декларації про готовність об'єкта до експлуатації Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції ОСОБА_1 видане свідоцтво №5295028 від 25.06.2013р. про право власності на кв. АДРЕСА_1 , на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на зазначений об'єкт нерухомого майна.
Проте, наказом інспекції ДАБК в Одеській області від 24.09.2014р. №129 «СК» скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири без зміни геометричних розмірів по АДРЕСА_2 від 12.12.2011 за №ОД 08111100146 та реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації за вказаною адресою від 27.12.2011 за №ОД 14111116498.
Інспекцією ДАБК в Одеській області зареєстровано декларацію ОСОБА_1 про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири АДРЕСА_1 за №ОД 08111100146 та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації за №ОД 14111116498 вже після ухвалення заочного рішення від 20.10.2011р. у справі №2/1522/10245/11 де позивачкою доведено факт проведення нею самочинної реконструкції з розширенням за рахунок надбудови мансардного поверху на горищі будинку.
Отже, відповідачем ОСОБА_1 проведено самовільну реконструкцію спірної квартири, без узгодження проектної документації й одержання дозволу, чим порушено вимоги ст. 5 Закону України «Про основи містобудування», ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», ст. ст. 34, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», тому суд першої інстанції виходив, що свідоцтво про право власності на кв. АДРЕСА_1 , видане Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції на самовільно реконструйований об'єкт вказане свідоцтво та реєстрація прав власності на самовільно реконструйований об'єкт підлягає скасуванню.
23 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування №2150, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В., за яким ОСОБА_1 подарувала реконструйовану квартиру ОСОБА_2 .. У зв'язку з тим, що право власності ОСОБА_1 на реконструйовану квартиру набуто неправомірно, суд першої інстанції виходив, що вказаний правочин є недійсним.
Будинок АДРЕСА_3 належить територіальній громаді міста в особі Одеської міської ради, відповідно приміщення горища будинку, яке ОСОБА_1 самовільно реконструювала, є комунальною власністю, що, проте документи, які підтверджують право викупу, оренди або іншого законного користування горищем будинку відповідачами не надано.
Вивченням декларацій про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири без зміни геометричних розмірів по АДРЕСА_2 від 12.12.2011 р. за №ОД 08111100146 та про готовність об'єкта до експлуатації за вказаною адресою від 27.12.2011 р. за №ОД 14111116498 вбачається, що ОСОБА_1 було зазначено площу належної їй квартири - 171,3 кв.м., що свідчить про те, що замовником реєстрацій декларацій було використане заочне рішення суду від 20.10.2011 року у справі №522/10245/11, яке скасовано.
Задовольняючи позов в повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що ніхто з власників квартир не має переважного права користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями, оскільки придбане громадянами право на квартири державного житлового фонду і приналежні до них допоміжні приміщення є невід'ємним, тому неможна обмежити майбутніх власників квартир, що придбаються надалі на підставі цивільно-правових договорів, у користуванні підвальних приміщень та приміщень горища. Захоплення приміщень загального використання, обмежує право власника будинку Одеської міської ради вільно розпоряджатися ними та обслуговувати будинок під час здійснення ремонтних робіт, тощо. Оскільки до повноважень органів будівельного контролю не належить перевірка законності підстав набуття права власності (у даному випадку рішення суду від 20.10.2011р.) та документів, на підставі яких особа набуває право власності, судом наявність зазначених декларацій не береться до уваги, адже ОСОБА_1 здійснювала забудову горища будинку самочинно, ще до реєстрації зазначених декларацій. З огляду на наведене, відповідач ОСОБА_1 не є особою, що в установленому законом порядку набула право власності на спірні нежилі приміщення горища, тому її право власності на ці приміщення не може вважатися правомірним. Отже, і подальша реконструкція спірної квартири є неправомірною.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, першим заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3, не доведено належним чином підстави позову, а саме, те, що спірна квартира є самочинним будівництвом, яке підлягає приведенню в первісний стан, тому підлягають скасуванню записи про право власності, свідоцтво про право власності та визнанню недійсним договір дарування. Й, навпаки, відповідачами повністю спростовано підстави позову й з достовірністю підтверджено те, що реєстрація права власності на реконструйованої об'єкт нерухомості на підставі декларації про готовність об'єкту до експлуатації проведена у відповідності до вимог діючого законодавства й вони правомірно набули право власності на вказане майно.
Верховний Суд у постанові від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18 зробив правовий висновок про те, що «пункт 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15».
Судом першої інстанції не досліджено та не надано буд-якої оцінки письмовим доказам, які стосуються спірних правовідносин, а саме, постанові Одеського окружного адміністративного суду від 07.11.2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, по справі №815/4950/16 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, третя особа. ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування наказу №129 «СК» від 24.09.2014 року, позов задоволено повністю. Судом визнано протиправним та скасовано наказ №129 «СК» від 24.09.2014 про скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робі та декларації про готовність об'єкта до експлуатації, виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області (т. 1, а.с. 185-187, 188-190).
Задовольняючи адміністративний позов ОСОБА_1 повністю, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким повністю погодився суд апеляційної інстанції, про те, що наказом інспекції ДАБК в Одеській області від 24.09.2014 №129 «СК» скасовано реєстрацію декларації про початок виконання будівельних робіт з реконструкції квартири без зміни геометричних розмірів по АДРЕСА_2 від 12.12.2011 за №ОД 08111100146 та реєстрацію декларації про готовність об'єкта до експлуатації за вказаною адресою від 27.12.2011 за №ОД 14111116498 протиправно, з порушенням діючого на той час законодавства.
Згідно із частиною 4 статі 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, обставини, встановлені судовими рішеннями по адміністративній справі №815/4950/16, не підлягають доказуванню у цій цивільній справі й з достовірністю та об'єктивністю доведено, що спірна квартира не є об'єктом самочинного будівництва й реєстрація права власності на реконструйованої об'єкт нерухомості на підставі декларації про готовність об'єкту до експлуатації проведена у відповідності до вимог діючого законодавства й відповідачі правомірно набули право власності на вказане майно.
Щодо визнання договору дарування №2150 від 23.09.2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв'язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.
Вирішуючи аналогічне питання Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зробив наступний правової висновок: «Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Аналіз статті 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України дозволяє зробити висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання постановлення оскарженої ухвали апеляційного суду) передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин».
Вирішуючи питання правомірності правочину Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі №521/19976/16 (провадження №61-39392св18 виходив з наступного: «при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з'ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду».
Апеляційним судом встановлено, що оспорюваний правочин дарування був укладений у відповідності до вимог діючого законодавства, волевиявлення сторін правочину було направлено саме на укладення договору дарування, на виконання цього договору було передано майно, тому такої правочин не може бути кваліфікований як недійний.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що наявними у справі доказами з достовірністю та об'єктивністю доведено те, що реконструкція спірного житлового приміщення проведена у відповідності до діючого законодавства, тому відповідачі набули право власності на спірне майно правомірно.
Виникненню у відповідачів права власності на майно, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права на новостворене нерухоме майно, слугувала та передувала активна участь в такому процесі держави в особі відповідних органів архітектурно-будівельного контролю, які прийняли до експлуатації закінчений після будівництва об'єкт. В зв'язку з чим, враховуючи, що право власності на житлове приміщення було набуте відповідачами в результаті проведення державними органами законодавчо встановлених процедур, то відповідальність за вказані процедури не може покладатися на останніх, які розраховувала на їх належність та легітимність.
Задоволення вимог прокурора призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку втручання держави у мирне володіння майном відповідачами є непропорційним.
Першим заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3 не доведено належним чином підстави визнання правочину недійсним, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України, позивач не є стороною оспорюваного договору й цим правочином жодним чином не могло бути порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.
За таких підстав, дійшла висновку про те, що першим заступником керівника Одеської місцевої прокуратури №3, в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачі реєстрацією права власності на спірне нерухоме майно порушують права Управління ДАБК Одеської міської ради, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право вказаного позивача не підлягають захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, позовні вимоги першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України, є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме, статей 328, 376 ЦК України, частини 3 статті 10, частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»,у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2018 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про приведення квартири в попередній стан, скасування записів про право власності, скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договір дарування, відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 05 травня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік