Справа №522/1716/22
Провадження №2/522/2921/22
10 травня 2022 року м. Одеса
Приморський районний суд м.Одеси в складі:
головуючого судді - Домусчі Л.В.,
за участю секретаря судового засідання - Семешиної Л.В.,
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої противоправною бездіяльністю посадових осіб державного органу,
До Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов ОСОБА_1 до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) про відшкодування майнової в розмірі 17576 грн. та моральної шкоди в розмірі 15000 грн., завданої противоправною бездіяльністю посадових осіб державного органу
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 16.05.2017 р. на відшкодування майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача 42835 грн. та судові витрати в сумі 780 грн., яке набрало законної сили та 30.05.2017 р. видано виконавчий лист по справі №523/15770/16-ц. 31.05.2017 р. У заяві до Приморського відділу ДВС з наданням виконавчого листа просив відкрити виконавче провадження з примусового виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за вироком суду. 08.06.2017 року постановою державного виконавця відмовлено у відкритті виконавчого провадження та виконавчий лист №523/15770/16-ц був повернутий без виконання. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 02.03.2018 року дії державного виконавця та постанова про відмову у відкритті провадження визнанні незаконними. На увиконання ухвали суду, позивач 13.04.2018 р. звернувся до державного виконавця з вимогою виконати ухвалу суду від 02.03.2018 року, що набрала законної сили, однак ухвалу суду не виконано, виконавчий лист №523/15770/16-ц вдруге повернуто без прийняття до виконання. Позивач оскаржив рішення державного виконавця, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 07.06.2018 р., яка постановою Одеського апеляційного суду від 05.06.2019 р. залишена без змін, визнана протиправна бездіяльність державного виконавця по не виконанню ухвали суду від 02.03.2018 р., повідомлення про повернення виконавчого документа незаконним та зобов'язано усунути порушення шляхом вчинення виконавчої дії. Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 26.07.2019 р. визнано неправомірну бездіяльність та зобов'язано усунути допущене порушення права щодо виконання ухвали суду від 07.06.2018 р. Постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2021 р., ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 04.12.2020 р. скасовано та визнано протиправну бездіяльність державного виконавця щодо не направлення позивачу копії постанови про відкриття виконавчого провадження від 30.07.2019 р. та зобов'язано направити копію постанови. Постановою державного виконавця від 30.07.2019 р. стосовно ОСОБА_3 відкрито виконавче провадження та зобов'язано боржника надати декларацію про доходи та майно, однак боржником ОСОБА_3 з невідомих причин кошти за рішенням суду 16.05.2017 р. державним виконавцем не стягнуто, що порушує його права. Позивач вважає, що протиправна поведінка посадової особи державного виконавчого органу і подальшим не виконанням рішення суду упродовж 4 років 9 місяців, завдана майнова шкода у розмірі 17576 грн., яка складається з грошової суми, що підлягає стягненню - 43615 грн. (42835 грн. + 780 грн.), та індекс інфляції - 61191 грн. за період з червня 2017 р. по січень 2022 р. - 140,3%. Також, позивач оцінив моральні страждання у розмірі 15000 грн.
Ухвалою суду від 07.02.2022 року провадження по справі було відкрито та справу було призначено до судового розгляду на 28.02.2022 року.
28.02.2022 року розгляд справи був відкладений на 14.04.2022 року, сторони не зявились в судове засідання були сповіщені про час та місце розгляду справи належним чином.
Від позивача 14.04.2022 року до суду надійшла заява, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності.
На адресу суду 28.04.2022 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Відзив мотивований тим, що позивач вважає підставами для звернення з позовною заявою ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 02.03.2018 р., ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 26.07.2019 р., якими визнано неправомірну бездіяльність начальника Відділу, які оскаржувались в Одеському апеляційному суді. 07.08.2018 р. ухвалою Апеляційного суду Одеської області справа №523/6231/18 апеляційну скаргу Відділу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, через не доплачений судовий збір. 21.08.2018 р. позивачем подана скарга до суду на дії начальника Відділу, повязаня з поверненням заяви від 25.07.2018 р. 11.02.2020 року постановою Одеського апеляційного суду справа №523/9329/19 апеляційну скаргу Відділу задоволено частково, ухвалу суду від 17.09.2019 р. скасовано та відмовлено ОСОБА_1 . Постановою Верховного суду від 06.10.2021 р. касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано постанову Одеського апеляційного суду від 11.09.2020 р., ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 17.09.2019 р. залишено без змін. Відповідач зазначає, що державним виконавцем проводилося перевірку майнового стану боржника не рідше один раз на 2 тижні, щодо виявлення рахунків боржника, не рідше один раз на 3 місяці щодо виявлення майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника. На теперішній час проводяться виконавчі дії по виконанню вищезазначеного виконавчого листа. Щодо стягнення моральної шкоди з відповідача, вважає, що підставою для стягнення збитків з держави повинні бути факти неправомірних дій державного органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, тому вважає, що позовна заява не містить доказів, які підтверджують моральну шкоду завдану бездіяльністю державним виконавцем.
У судове засідання 04.05.2022 року сторони не з'явились. Про день та час слухання справи повідомлені належним чином та своєчасно. Від позивача надійшла заява, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності.
Відповідно до ст.275 ЦПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Суд, у зв'язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважність причин такої неявки в судове засідання, ненаданням відповідачем відзиву на позов, зі згоди позивача, ухвалив слухати справу у відсутності відповідача, згідно ст.ст.280-281 ЦПК України, при заочному розгляді на підставі наявних у справі доказів.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Відповідно до ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Крім того, на вимогу зазначених норм процесуального права, датою ухвалення судового рішення, ухваленого за відсутності осіб, які беруть участь у справі, є дата складення повного судового рішення. У зв'язку з цим, датою складення цього судового рішення 10.05.2022 року.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню.
Судом встановлено, що 30 травня 2017 року Суворовським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист №523/15770/16-ц з приводу виконання рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 16.05.2017 року, що набрало законної сили 29.05.2017 року про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у розмірі 42 835,00 грн. та 780 грн. судових витрат.
31.05.2017 р. заявою ОСОБА_1 звернувся до Приморського ВДВС Одеського міського управління юстиції із заявою про примусове виконання рішення суду по виконавчому листі виданого 30.05.2017 р. по справі №523/15770/16-ц.
13.04.2018 р. заявою ОСОБА_1 звернувся до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про виконання судового рішення по виконавчому листі виданого 30.05.2017 р. по справі №523/15770/16-ц.
З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 07.06.2018 року (справа №523/6231/18) скарга ОСОБА_1 задоволена, визнано бездіяльність головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Офіцерової Л.Л. пов'язану з невиконанням ухвали Суворовського районного суду м.Одеси від 02.03.2018 р. неправомірною. Визнано повідомлення головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Офіцерової Л.Л. про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 17.04.2018 року незаконним та зобов'язано усунути порушення права шляхом вчинення дій встановлених ч.5 ст.26 ЗУ «Про виконавче провадження».
Постановою Одеського апеляційного суду від 05.06.2019 року (справа №523/6231/18) апеляційну скаргу першого Приморського ВДВС міста Одеси Головного управління юстиції в Одеській області залишено без задоволення. Ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 07.06.2018 року про задоволення скарги на дії державного виконавця залишено без змін.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 26.07.2019 р. (справа №523/11532/18) скарга ОСОБА_1 задоволена, визнано неправомірними дії начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гусєва О.О. щодо повернення заяви ОСОБА_1 щодо виконання ухвали Суворовського районного суду м. Одеси №523/6231/18 від 07.06.2018 р. та зобов'язано начальника Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гусєва О.О. усунути допущене порушення прав ОСОБА_1 шляхом розгляду заяви ОСОБА_1 від 25.07.2018 р. щодо виконання ухвали Суворовського районного суду м.Одеси №523/6231/18 від 07.06.2018 р. з урахуванням встановлених в даному судовому рішенні обставин.
Постановою від 30.07.2019 р. державного виконавця Першого Приморського ВДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області Офіцеровою Л.Л. відкрито виконавче провадження № 59677938 з примусового виконання рішення суду стосовно боржника ОСОБА_3 про стягнення коштів у розмірі 43615 грн. по виконавчому листі по справі №523/15770/16-ц виданого 30.05.2017 р.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2019 р. (справа № 523/9329/19) скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області Офіцерової Л.Л. задоволено. Якою визнано бездіяльність головного державного виконавця першого Приморського ВДВС м. Одеси ГТУЮ в Одеській області Офіцерової Л.Л. при виконанні рішення Суворовського райсуду м. Одеси від 16.05.2017 р. за виконавчим листом у справі № 523/15770/16-ц неправомірною. Зобов'язано головного державного виконавця першого Приморського ВДВС м. Одеси Офіцерову Л.Л. усунути порушення права шляхом вчинення виконавчих дій по виконанню рішення Суворовського райсуду м. Одеси від 16.05.2017 р., за виконавчим листом у справі № 523/15770/16-ц у відповідністю з Законом України « Про виконавче провадження».
Постановою Одеського апеляційного суду від 11.02.2020 року (справа № 523/9329/19) апеляційну скаргу начальника Першого Приморського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Гусєва О.О. ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2019 року скасовано. Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні скарги на бездіяльність головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Офіцерової Л.Л.
Постановою Верховного суду від 06.10.2021 року (справа № 523/9329/19) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Одеського апеляційного суду від 11.02.2020 року скасувано. Ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2019 року залишено в силі.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 04.12.2020 р. (справа № 523/15843/20) скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м.Одеси) Офіцеревої Л.Л. залишено без задоволення.
Постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2021 р. (справа № 523/15843/20), ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 04.12.2020 р. апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 04.12.2020 року в частині залишення без задоволення скарги ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м.Одеси) Офіцерової Л.Л. щодо не направлення ОСОБА_1 копії постанови про відкриття виконавчого провадження від 30.07.2019 року скасувано та прийнято в цій частині постанову. Визнано протиправною бездіяльність головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м.Одеси) Офіцерової Л.Л. щодо не направлення нею ОСОБА_1 копії постанови про відкриття виконавчого провадження від 30.07.2019 року. Зобов'язано головного державного виконавця Першого Приморського ВДВС у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністертсва юстиції (м.Одеси) Офіцерову Л.Л. направити ОСОБА_1 копію постанови про відкриття виконавчого провадження від 30.07.2019 року. В іншій частині ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 04.12.2020 року залишено без змін.
Разом з тим, постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2021 р. (справа № 523/15843/20), встановлено, що судом першої інстанції обґрунтовано зазначено про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності державного виконавця Офіцерової Л.Л. в частині вирішення заяви ОСОБА_1 про відкриття виконавчого провадження та вчинення дій з примусового виконання рішення суду, оскільки з представлених матеріалів вбачається, що державний виконавець вже наступного дня після надходження заяви стягувача 30.07.2019 року відкрила виконавче провадження та здійснила заходи примусового виконання рішення наклала арешт, вчинила дії щодо розшуку та встановлення майна боржника, тощо.
Таким чином, суд приходить до висновку що до теперішнього часу рішення суду від 30 травня 2017 року по справі 523/15770/16-ц за виконавчим листом не виконано.
Відповідно до частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.
Згідно з частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, який був чинним на час видачі виконавчого листа, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Таку ж саме норму закріплено і в частині другій статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII (у редакції, чинній на час розгляду справи).
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року Європейський суд з прав людини вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
У частині першій статті 1174 ЦК України зазначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Тлумачення частини другої статті 48 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб'єктом який порушив права чи інтереси позивача.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
ЄСПЛ також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про виконавче провадження».
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає такі складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 ЦК України, за змістом якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені ст. 1174 ЦК України.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).
Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами, зокрема відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиційне значення для справи про відшкодування збитків (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421).
Таким судом встановлено, що бездіяльність державного виконавця підтверджується рішеннями судів, а саме ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 07.06.2018 року (справа №523/6231/18), постановою Одеського апеляційного суду від 05.06.2019 року (справа №523/6231/18), ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 26.07.2019 р. (справа №523/11532/18), ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 17.09.2019 р. (справа № 523/9329/19), постановою Одеського апеляційного суду від 11.02.2020 року (справа № 523/9329/19), постановою Верховного суду від 06.10.2021 року (справа № 523/9329/19) , ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 04.12.2020 р., постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2021 р. (справа № 523/15843/20),
Саме на такі факти і посилається позивач у своєму позові про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що не вчинення посадовими особами державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій призвело до невиконання судового рішення, а тому він має право на відшкодування майнової шкоди (інфляція) в розмірі 17576 грн. за виконавчим листом з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (4 роки 9 місяці).
Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність в діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених ст. 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв'язок між ними.
Шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.
Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір.
Проте, факт тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби, на який посилається позивач, як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв'язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та заявленою шкодою.
Невиконання рішення суду не може на пряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника. Невиплачені позивачеві кошти на виконання судових рішень, ухвалених на його користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18), від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження № 61-11090св19) та від 03 червня 2020 року в справі № 642/3839/17 (провадження № 61-37856св18).
Вимога про відшкодування шкоди у розмірі 17576 грн. не підлягає відшкодуванню на підставі ст. 1174 ЦК України, оскільки за змістом частини другої статті 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов'язані з примусовим виконанням судових рішень, у яких державна виконавча служба виступає суб'єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов'язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інфляційні втрати за своєю правовою природою є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, а оскільки боржником у даному зобов'язанні є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , то саме з них позивач має право стягнути відповідні суми, а не з державної виконавчої служби.
Такої ж думки дійшов Верховний Суд у постанові від 12.08.2020 року при розгляді цивільної справи №761/7165/17.
У зв'язку з наведеним позов ОСОБА_1 в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає задоволенню.
Щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 15 000 грн.
Позивач просить стягнути моральну шкоду в розмірі 15000 грн. посилаючись на те, що протиправна поведінка посадових осіб державної виконавчої служби, а саме не дотримання ними чинного законодавства, повязаного з примусовим виконанням рішення суду, призвели до моральних та фізичних страждань, зокрема неодноразові звернення за захистом порушеного права та судова тяганина негативно вплинули на його фізичний стан (перевтома, підвищення артеріального тиску, погіршення сну, втрата душевного спокою). Витрачання позивачем часу на розгляд справ в судах позбавляло його життєвих стосунків з оточуючими, а тривале невиконання рішення суду викликало в нього обурення та гнів.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як вказувалося вище, дії державного виконавця неодноразово визнавалися неправомірними, постанови - незаконними та було зобов'язано вчинити дії на відновлення порушених прав стягувача.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.
Позивач посилається в обгрунтування позовних вимог на фізичні страждання, проте належних та допустимих доказів, таких фізичних страждань суду не надав.
Про те що морал страждань суд приймає до уваги, що у звґзку з тривалим не виконанням рішення суду позивач змусило його витратчати час на звернення до суду та позбпавило його певною мірою життєвих стосунків з оточуючими, та викликало негативні емоційні у вигляді обурення та гніву.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суд встановлює наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
При цьому, суд визнає, що сам факт визнання порушеного права позивача є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Оскільки судовими рішеннями встановлена бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби в процесі виконання судових рішень про стягнення коштів, з урахуванням глибини душевних страждань ОСОБА_1 , тривалості не виконання рішення суду, суд прийшов до висновку, що наявні всі складові цивільно-правової відповідальності, щодо часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди, у розмірі 2000 грн. з урахуванням вимог розумності та справедливості.
Згідно з вимогами ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.7 ст. 81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Із приводу розподілу судових витрат суд виходить із наступного.
Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" звільнено від сплати судового збору, з урахуванням того, що його позов задоволено частково, суд вважає за необхідне у порядку ч.6 ст. 141 ЦПК України віднести судові витрати за звернення до суду за рахунок держави в порядку встановленим КМУ.
Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З урахуванням того, що позов задоволено частково, тому суд вважає за необхідне стягнути суму 60,92 грн. (6,139 % від задоволених позовних вимог (6,139%*992,40).
Керуючись ст.ст. 2, 4, 12, 13, 27, 64, 76, 81, 95, ст.141, 223, 258-259, 263-265, 268, 274, 279, 354 ЦПК України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_1 ) до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м.Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) (код ЄДРПОУ 37567646, м. Одеса, вул. Польський узвіз, 6) про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої противоправною бездіяльністю посадових осіб державного органу - задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) завдану моральну шкоду у розмірі 2 000 (дві тисячі) гривень.
Судові витрати у розмірі 60,92 гривень компенсувати з Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) за рахунок держави в порядку встановленим Кабінетом Міністрів України.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Одеського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 10.05.2022 року.
Суддя Домусчі Л.В.