ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
11 травня 2022 року м. ОдесаСправа № 916/2983/21
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Таран С.В.,
Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2021, прийняте суддею Бездолею Д.О., м. Одеса, повний текст складено 06.12.2021,
у справі №916/2983/21
за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до відповідача: ОСОБА_1
про стягнення 217 612,50 грн
У жовтні 2021 р. Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Фізичної особи-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича, в якому просив стягнути на користь позивача борг у загальній сумі 217612,50 грн, з яких: 74714,15 грн заборгованості з орендної плати; 599,67 грн пені та 142298,68 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019 в частині сплати орендних платежів, а також неправомірними діями ОСОБА_1 , який, не зважаючи на припинення договірних орендних відносин з Департаментом комунальної власності Одеської міської ради, безпідставно не повернув останньому об'єкт оренди - нежитлове приміщення підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що в силу вимог законодавства є підставою для нарахування відповідачу неустойки у розмірі подвійної плати за користування орендованим майном за час прострочення.
За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 06.10.2021 відкрито провадження у справі №916/2983/21 та в подальшому ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.11.2021 замінено відповідача у даній справі - Фізичну особу-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича на правонаступника - фізичну особу Мєламуда Ігоря Абрамовича.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.11.2021 у справі №916/2983/21 (суддя Бездоля Д.О.) позов задоволено повністю; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради заборгованість з орендної плати в сумі 74714,15 грн, пеню в сумі 599,67 грн, неустойку в сумі 142298,68 грн та судовий збір в сумі 3264,19 грн.
Судове рішення мотивоване доведеністю позивачем факту неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019 у зв'язку з невиконанням останнім обов'язку щодо внесення орендної плати за період з 01.01.2020 по 07.10.2020, а також факту несвоєчасного повернення ОСОБА_1 майна, орендованого на підставі вищенаведеного договору, який припинив свою дію з 08.10.2020, що зумовило правомірність заявлення Департаментом комунальної власності Одеської міської ради вимоги про стягнення з відповідача неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за період 08.10.2020 по 05.08.2021.
Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2021 у справі №916/2983/21 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на тому, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради, не будучи правомірним власником розташованого за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 111,8 кв.м, яке за своїм функціональним призначенням відноситься до категорії допоміжних приміщень та, відповідно, належить на праві власності власникам квартир у вищенаведеному багатоквартирному будинку, незаконно уклав з відповідачем договір оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019, внаслідок чого останній є недійсним. Крім того, за твердженням апелянта, передача приміщення у багатоквартирному будинку у користування для створення фотостудії суперечить приписам статті 383 Цивільного кодексу України, якою заборонено використання приміщень у житлових будинках для потреб промислового виробництва, у зв'язку з чим після укладення з позивачем вищенаведеного договору оренди відповідач ніколи не користувався об'єктом оренди та з 07.09.2020 (дата прийняття судового рішення про розірвання укладеного між сторонами договору оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019 і про виселення відповідача) у Департаменту комунальної власності Одеської міської ради були відсутні перешкоди у користування вказаним вище приміщенням підвалу. Водночас скаржник зауважує на безпідставному незастосуванні судом першої інстанції встановленого пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України строку позовної давності в один рік щодо вимог про стягнення неустойки, штрафу і пені.
У відзиві на апеляційну скаргу №01-13/126 від 20.01.2022 (вх.№6/22/Д2 від 09.02.2022) Департамент комунальної власності Одеської міської ради просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2021 у справі №916/2983/21 відмовити. Зокрема, позивач посилається на те, що підвал №101 загальною площею 111,8 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є нежитловим приміщенням, право комунальної власності на яке зареєстровано у встановленому законом порядку. Позивач також звертає увагу суду апеляційної інстанції на відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження того, що апелянт звертався до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стосовно повернення об'єкта оренди за актом приймання-передачі з підстави невикористання приміщення. Крім того, позивач наголошує на тому, що передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України неустойка виступає самостійною формою майнової відповідальності та на неї не поширюється спеціальна позовна давність в один рік, визначена пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, натомість щодо цієї неустойки застосовується загальний строк позовної давності, який складає три роки.
Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно із частиною третьою статті 270 Господарського процесуального кодексу України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.
Частиною десятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина сьома статті 12 Господарського процесуального кодексу України).
Станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум для працездатних осіб у місячному розмірі становив 2270 грн (стаття 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2021 рік").
Враховуючи викладене та з огляду на ціну позову у даній справі (217612,50 грн), перегляд оскаржуваного рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Будішевської Л.О., Поліщук Л.В. від 02.02.2022 вирішено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Між тим, з огляду на звільнення судді ОСОБА_2 у відставку з 17.02.2022, за розпорядженням керівника апарату суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №916/2983/21.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Південно-західного апеляційного господарського суду для апеляційного розгляду справи №916/2983/21 сформовано колегію суддів у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.03.2022 у визначеному складі суддів прийнято справу №916/2983/21 до свого провадження.
В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2022 відмовлено у задоволенні клопотання Департаменту комунальної власності Одеської міської ради б/н та б/д (вх.№773/22 від 22.03.2022) про зупинення провадження у справі №916/2983/21 та у задоволенні спільної заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_4 б/н та б/д (вх.№608/22 від 15.02.2022) про залучення їх до участі у справі №916/2983/21 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду у визначеному складі суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належить нежитлове приміщення підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №85970830 від 27.04.2017.
31.05.2019 між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради ("Орендодавець") та Фізичною особою-підприємцем Мєламудом Ігорем Абрамовичем ("Орендар") укладено договір оренди нежитлового приміщення №358/4 (далі - договір №358/4 від 31.05.2019), відповідно до пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48.
Термін дії договору оренди - з 31.05.2019 по 30.04.2022 (пункт 1.3 договору №358/4 від 31.05.2019).
В силу пункту 2.2 договору №358/4 від 31.05.2019 за орендоване приміщення Орендар зобов'язується сплачувати орендну плату, що становить за перший після підписання цього договору оренди місяць 6643,45 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства.
Пунктом 2.4 договору №358/4 від 31.05.2019 визначено, що Орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.
У пункті 2.5 договору №358/4 від 31.05.2019 сторони узгодили, що розмір орендної плати змінюється у випадках зміни методики її розрахунку, цін і тарифів, та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та рішеннями міської ради, що набрали чинності, в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Орендодавець зобов'язується передати Орендарю в оренду нежиле приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами (пункт 3.4 договору №358/4 від 31.05.2019).
За умовами пункту 4.1 договору №358/4 від 31.05.2019 вказані у пункті 1.1 приміщення Орендодавцем передаються Орендарю виключно для розміщення фотостудії.
Згідно з пунктом 4.2 договору №358/4 від 31.05.2019 протягом дії цього договору Орендар зобов'язаний, зокрема, своєчасно вносити орендну плату.
Відповідно до пункту 4.7 договору №358/4 від 31.05.2019 після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов'язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди.
Пунктом 4.10 договору №358/4 від 31.05.2019 передбачено, що у випадку припинення дії цього договору у зв'язку із закінченням строку чи дострокового розірвання договору Орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акта приймання-передачі приміщення.
За несвоєчасне внесення орендної плати Орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. Нарахування пені за прострочення виконання зобов'язання припиняється через один рік з дня, коли обов'язок повинен був бути виконаний (пункт 5.2 договору №358/4 від 31.05.2019).
В силу пункту 7.1 договору №358/4 від 31.05.2019 питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства України.
За умовами пункту 7.6 договору №358/4 від 31.05.2019 договір може бути розірваний на вимогу однієї із сторін за рішенням господарського суду у випадках, передбачених чинним законодавством та зазначеним договором оренди. У разі розірвання договору в судовому порядку або відмови від договору оренди впродовж його строку, внаслідок невиконання обов'язків за договором, всі невід'ємні поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від цього майна без нанесення йому збитку, здійснених Орендарем при проведені капітального ремонту та реконструкції за час його оренди за рахунок власних коштів, залишаються у власності Орендодавця безкоштовно і компенсації не підлягають.
У пункті 7.11 договору №358/4 від 31.05.2019 визначено, що дія договору припиняється, зокрема, достроково внаслідок згоди сторін або за рішенням господарського суду.
Відповідно до пунктів 7.13, 7.14 договору №358/4 від 31.05.2019 вступ Орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акту приймання-передачі вказаних приміщень. Передача приміщень в оренду не означає передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником об'єкта оренди залишається територіальна громада міста Одеси.
Цей договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами (пункт 7.17 договору №358/4 від 31.05.2019).
Згідно з розрахунком орендної плати, який є додатком до договору №358/4 від 31.05.2019, місячна оренда плата станом на 01.05.2019 складає 7972,14 грн (з урахуванням ПДВ).
На виконання умов вищезазначеного договору 31.05.2019 сторонами підписано акт прийому-передачі нежитлового приміщення б/н, з якого вбачається, що Орендареві передано приміщення площею 111,8 кв.м, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 07.09.2020 у справі №916/3934/19, яке не оскаржувалось та набрало законної сили 08.10.2020, позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Фізичної особи-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича про розірвання договору оренди, виселення та стягнення 61385,50 грн задоволено частково; стягнуто з Фізичної особи-підприємця Мєламуд Ігоря Абрамовича на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 56162,87 грн заборгованості з орендної плати за період 31.05.2019-31.12.2019 та 5111,14 грн пені за період 01.06.2019-31.12.2019; розірвано договір оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019, укладений між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича; виселено Фізичну особу-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича з нежитлового приміщення №101 загальною площею 111,8 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; в решті позову відмовлено.
В адресованій відповідачу претензії №01-13/3039 від 14.07.2021 позивач, посилаючись на безпідставне використання Мєламудом Ігорем Абрамовичем орендованого майна після розірвання договору №358/4 від 31.05.2019 у судовому порядку, а також на наявність у останнього заборгованості з орендної плати, запропонував у місячний строк погасити заборгованість, розрахунок якої Департамент комунальної власності Одеської міської ради здійснив станом на 30.06.2021.
Відповідно до акту б/н, складеного державним виконавцем Другого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) при примусовому виконанні виданого Господарським судом Одеської області наказу №916/3934/19 від 08.10.2020, за результатом виходу 05.08.2021 за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48 відповідача було виселено з приміщення №101 загальною площею 111,8 кв.м, у зв'язку з чим відповідне приміщення передано представнику позивача. Даний акт підписаний Мєламудом Ігорем Абрамовичем без зауважень.
Згідно з розпорядженням Одеського міського голови №218 від 15.03.2020 "Про тимчасове зупинення роботи об'єктів загального користування, розташованих у м. Одесі, з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19" з 00:00 год 16.03.2020 тимчасово зупинено роботу таких об'єктів загального користування незалежно від форми власності та підпорядкування з присутністю більше 10 осіб, розташованих у м. Одесі, до особливого розпорядження міського голови та скасування обмежувальних заходів: кінотеатрів, театрів, музеїв, галерей, бібліотек та інших культурних і розважальних закладів; дитячих розважальних центрів та клубів, майданчиків, у тому числі спортивних; фітнес-клубів, тренажерних залів, басейнів, спортивних майданчиків та стадіонів; зоопарків, водних парків, парків атракціонів; усіх магазинів, крім продуктових та аптек; торговельно-розважальних центрів; будівельних ринків та інших (крім продуктових); ресторанів, закладів громадського харчування, серед іншого у готелях, барів, клубів, кафе, дискотек, пабів; інших закладів та установ (на розсуд та під особисту відповідальність керівника).
В подальшому рішенням Одеської міської ради №6121-VII від 10.06.2020 "Про особливості нарахування плати за оренду майна комунальної власності територіальної громади міста Одеси на період дії карантину та протиепідемічних обмежувальних заходів" встановлено, що від плати за оренду об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси тимчасово в період з 16.03.2020 та протягом дії карантину, на час, протягом якого діяли відповідні заборони господарської діяльності та використання окремих об'єктів, введені постановами Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", №392 від 20.05.2020 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" звільняються: орендарі приміщень, балансоутримувачами яких є заклади освіти, підпорядковані Департаменту освіти та науки Одеської міської ради, та Департамент освіти та науки Одеської міської ради (включаючи приміщення, що використовуються закладами громадського харчування без використання пільгового розміру орендної плати) - до закінчення терміну дії відповідних обмежувальних заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19); орендарі приміщень, що використовуються для проведення курсів та групових занять; орендарі приміщень, що використовуються під розміщення закладів громадського харчування, без надання послуг громадського харчування із застосуванням адресної доставки замовлень; інші орендарі об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, які не могли використовувати об'єкти оренди через запровадження заборони роботи окремих суб'єктів господарювання та заборону доступу до окремого орендованого майна, передбачених постановами Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020, №392 від 20.05.2020 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" на час дії відповідних заборон.
Предметом спору у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу у загальній сумі 217612,50 грн, з яких: 74714,15 грн заборгованості з орендної плати за період з 01.01.2020 по 07.10.2020; 599,67 грн пені (за зобов'язаннями вересня 2020 року - за період 16.09.2020-15.03.2021 і за зобов'язаннями жовтня 2020 року - за період 16.10.2020-15.04.2021) та 142298,68 грн неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за період з 08.10.2020 по 05.08.2021.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з доведеності позивачем факту неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором №358/4 від 31.05.2019 у зв'язку з невиконанням останнім обов'язку щодо внесення орендної плати за період з 01.01.2020 по 07.10.2020, а також факту несвоєчасного повернення ОСОБА_1 майна, орендованого на підставі вищенаведеного договору, який припинив свою дію з 08.10.2020.
Колегія суддів погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про наявність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочин.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір №358/4 від 31.05.2019 є договором найму (оренди) комунального майна.
Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
За умовами частин першої, п'ятої статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до частини третьої статті 285, частин першої та четвертої статті 286 Господарського кодексу України орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Правові, економічні та організаційні відносини, що виникають у зв'язку з орендою державного та комунального майна, врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна", за умовами якого орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі незалежно від наслідків господарської діяльності; строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
В силу частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Пунктом 2.4 договору №358/4 від 31.05.2019 визначено, що Орендар зобов'язаний вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.
Таким чином, враховуючи викладені вище норми права та узгоджені сторонами умови договору №358/4 від 31.05.2019, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи доказів проведення відповідачем оплати за вказаним договором за період з 01.01.2020 по 07.10.2020, що зумовлює наявність у останнього відповідної заборгованості, Південно-західний апеляційний господарський суд, перевіривши правильність наданого позивачем розрахунку суми основної заборгованості, погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 74714,15 грн заборгованості з орендної плати за вищенаведеним договором.
Щодо доводів відповідача про звільнення останнього від сплати орендних платежів на підставі частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Згідно з частиною шостою статті 762 Цивільного кодексу України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Вказана норма не містить вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин та засобів їх підтвердження, а тому підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.
Саме такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 08.05.2018 у справі №910/7495/16.
Отже, для застосування частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає, тобто позивач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем, і він не відповідає за ці обставини.
Підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо. Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми закону він вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати.
Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 16.11.2021 у справі №910/14244/20, від 21.09.2021 у справі №910/13158/20 та від 08.07.2021 у справі №910/8040/20.
Звільнення від сплати орендної плати є істотним втручанням у правовідносини сторін договору, а тому може застосовуватись за виключних обставин, наприклад, відсутності доступу до найманого приміщення, неможливості орендаря перебування в ньому та зберігання речей тощо.
На підтвердження обставини неможливості користування орендованим майном відповідач послався на те, що ним на виконання постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11.03.2020 та розпорядження Одеського міського голови №218 від 15.03.2020 було призупинено здійснення господарської діяльності у зв'язку з запровадженням карантину.
Однак, запровадження Кабінетом Міністрів України обмежувальних заходів під час карантину (у тому числі заборона роботи, яка передбачає приймання відвідувачів) само по собі не свідчить про принципову неможливість використання відповідачем орендованого майна у розумінні частини шостої статті 762 Цивільного кодексу України.
Саме такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі №911/3067/20.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Колегія суддів зауважує на тому, що розпорядженням Одеського міського голови №218 від 15.03.2020 не передбачене тимчасове зупинення роботи фотостудій, натомість лише визначено, що керівники відсутніх у переліку об'єктів загального користування на власний розсуд та під особисту відповідальність можуть зупинити роботу належних їм закладів, між тим у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодних доказів зупинення роботи фотостудії, розміщеної в орендованому нежитловому приміщенні підвалу, зокрема, відповідних наказів або розпоряджень керівника або доказів повідомлення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про зупинення роботи фотостудії на підставі вищенаведеного розпорядження тощо.
З огляду на викладене, апеляційний господарський суд наголошує на недоведеності відповідачем факту припинення ним господарської діяльності у період карантину, а тому самі лише доводи останнього про запровадження загальнодержавного карантину за відсутності доказів зупинення ним своєї діяльності жодним чином не свідчать про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_1 від сплати орендних платежів за спірний період.
Крім того, судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги доводи скаржника про те, що після укладення з позивачем договору №358/4 від 31.05.2019 відповідач ніколи не користувався об'єктом оренди, адже в силу узгодженого сторонами пункту 7.13 вищенаведеного договору вступ орендаря у користування приміщеннями настає одночасно з підписанням акту приймання-передачі вказаних приміщень, а тому, беручи до уваги те, що відповідний акт сторонами було підписано 31.05.2019, саме з цієї дати ОСОБА_1 вважається користувачем об'єкта оренди.
Посилання апелянта на те, що передача підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48, у користування для створення фотостудії суперечить приписам статті 383 Цивільного кодексу України, якою заборонено використання приміщень у житлових будинках для потреб промислового виробництва, є безпідставними, оскільки наявність вказаної норми закону не заважала скаржникові укласти відповідний договір і не спростовує факту користування відповідачем орендованим комунальним майном.
При цьому, Південно-західним апеляційним господарським судом відхиляються твердження скаржника про недійсність договору №358/4 від 31.05.2019, оскільки, по-перше, відповідачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження того, що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48 приміщення підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м за своїм функціональним призначенням відноситься до категорії допоміжних приміщень, у зв'язку з чим належить на праві власності власникам квартир у вищенаведеному багатоквартирному будинку, натомість відповідні твердження апелянта фактично ґрунтуються на нічим не підтверджених припущеннях останнього; по-друге, відповідно до наявного у матеріалах справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №85970830 від 27.04.2017 передане в оренду приміщення підвалу є саме нежитловим приміщенням, яке належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності, при цьому статтею 382 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності набуття права власності, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Крім того, суд апеляційної інстанції також наголошує на тому, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Закріплена зазначеною статтею Цивільного кодексу України презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами цього правочину, повинні безперешкодно реалізовуватись, а прийняті обов'язки підлягають виконанню.
Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 12.12.2019 у справі №910/13985/19.
Таким чином, до спростування презумпції правомірності договору №358/4 від 31.05.2019, у апеляційного господарського суду відсутні правові підстави не враховувати зазначений правочин, за умовами якого відповідач набув право користування нежитловим приміщенням підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м, розташованим за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, що неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором №358/4 від 31.05.2019 правильно кваліфіковане місцевим господарським судом як його порушення у розумінні Цивільного кодексу України, а відповідача визнано таким, що прострочив виконання зобов'язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.
За умовами частини першої статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
В силу частин першої, другої та четвертої статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.
Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).
Суб'єкти господарювання при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом встановлення окремого виду відповідальності (договірної санкції) за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Статтею 546 Цивільного кодексу України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Неустойкою (штрафом, пенею) згідно з приписами статті 549 Цивільного кодексу України є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно з частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
У пункті 5.2 договору №358/4 від 31.05.2019 узгоджено, що за несвоєчасне внесення орендної плати Орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. Нарахування пені за прострочення виконання зобов'язання припиняється через один рік з дня, коли обов'язок повинен був бути виконаний.
За таких обставин, перевіривши правильність здійсненого позивачем розрахунку суми пені, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що Департаментом комунальної власності Одеської міської ради правомірно нараховано відповідачу пеню у загальній сумі 599,67 грн за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором №358/4 від 31.05.2019 (зокрема, 487,05 грн за зобов'язаннями вересня 2020 року, нараховані за період з 16.09.2020 по 15.03.2021, та 112,62 грн за зобов'язаннями жовтня 2020 року, нараховані за період з 16.10.2020 по 15.04.2021), у зв'язку з чим вказана сума коштів підлягає стягненню на користь позивача з ОСОБА_1 .
При цьому колегією суддів враховується, що жодних доводів стосовно неправильності проведеного позивачем розрахунку пені апеляційна скарга не містить.
Як зазначалося вище, рішенням Господарського суду Одеської області від 07.09.2020 у справі №916/3934/19, яке не оскаржувалось та набрало законної сили 08.10.2020, зокрема, розірвано договір оренди нежитлового приміщення №358/4 від 31.05.2019, укладений між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради та Фізичною особою-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича, та виселено Фізичну особу-підприємця Мєламуда Ігоря Абрамовича з нежитлового приміщення №101 загальною площею 111,8 кв.м, яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.
В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди.
Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
Згідно з частинами першою, другою статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яку позивач визначив як підставу вимог про стягнення неустойки, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 цього Кодексу. При цьому для застосування відповідальності, передбаченої наведеною нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов'язку.
Зазначений висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 30.08.2019 у справі №910/13695/18.
Таким чином, беручи до уваги те, що договір №358/4 від 31.05.2019 припинив свою дію 08.10.2020 (дата набрання законної сили рішенням суду про розірвання даного договору), суд апеляційної інстанції вбачає, що в силу приписів частини першої статті 785 Цивільного кодексу України обов'язок повернути орендоване нерухоме майно виник у відповідача негайно - з 08.10.2020, між тим нежитлове приміщення підвалу №101 загальною площею 111,8 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Рішельєвська, 48, було повернуто позивачу лише 05.08.2021, про що свідчить відповідний акт б/н від 05.08.2021, складений державним виконавцем Другого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) при примусовому виконанні виданого Господарським судом Одеської області наказу №916/3934/19 від 08.10.2020 та підписаний Мєламудом Ігорем Абрамовичем без зауважень.
За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що Мєламуд Ігор Абрамович своєчасно не повернув позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження відсутності своєї вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна комунальної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов'язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов'язку зі сплати неустойки, нарахованої за період 08.10.2020-05.08.2021.
Твердження апелянта про некористування об'єктом оренди судом апеляційної інстанції до уваги не приймаються у зв'язку з тим, що під час розгляду позовних вимог про стягнення неустойки, передбаченої статтею 785 Цивільного кодексу України, відсутня необхідність правової оцінки обставин фактичного користування або некористування відповідачем орендованим майном, оскільки приписи законодавства пов'язують факт виконання зобов'язання щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди з конкретною дією - підписанням сторонами договору оренди відповідного акту приймання-передачі, а не з вчиненням орендарем будь-яких інших дій, які свідчать про невикористання орендованих нежитлових приміщень або припинення ним здійснення діяльності у даних приміщеннях, при цьому в силу частини першої статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Перевіривши наданий позивачем до суду розрахунок неустойки за прострочення повернення об'єкта оренди за договором №358/4 від 31.05.2019, колегія суддів вбачає, що вказаний розрахунок проведено правильно, що свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 142298,68 грн неустойки за несвоєчасне повернення об'єкта оренди, нарахованої за період 08.10.2020-05.08.2021.
Колегія суддів також вбачає, що під час розгляду даної справи судом першої інстанції Мєламудом Ігорем Абрамовичем було подано письмові заперечення б/н та б/д (вх.№30464/21 від 15.11.2021), в яких відповідач зазначив про пропуск позивачем строку позовної давності при зверненні з вимогами про стягнення пені та неустойки.
Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
11.03.2020 відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19" та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19", відповідно до якої на всій території України з 12.03.2020 до 03.04.2020 установлено карантин.
В подальшому на підставі відповідних постанов Кабінету Міністрів України дія карантину, встановленого на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211, була неодноразово продовжена, у зв'язку з чим останній триває до теперішнього часу.
Пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (в редакції Закону України №540-IX від 30.03.2020 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)") передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
В силу приписів частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року", наголошує, що "позовна давність- це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою №14902/04 у справі Відкритого акціонерного товариства "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності встановлення судом факту доведеності порушення права особи, яка звернулися до суду з позовом.
Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги.
У постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 зазначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З огляду на викладене, враховуючи те, що загальнодержавний карантин був запроваджений з 12.03.2020 та триває до теперішнього часу, при цьому періодом нарахування пені у даній справі є 16.09.2020-15.04.2021, у той час як період нарахування неустойки становить 08.10.2020-05.08.2021, апеляційний господарський суд, беручи до уваги продовження встановленого законом строку позовної давності на період дії карантину, погоджується з висновком суду першої інстанції про звернення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради з вимогами у даній справі в межах строку позовної давності.
Крім того, колегія суддів зауважує на тому, що частина друга статті 785 Цивільного кодексу України є особливим заходом цивільної відповідальності (неустойкою), яка визначається в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення повернення її наймодавцю у разі припинення договору найму та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки дія такої санкції поширюється на весь час неправомірного користування майном, а також щодо незастосування до неї положень статті 232 Господарського кодексу України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченню 6 місяців, оскільки частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено інше (дію санкції на весь період неправомірного користування майном).
Саме така правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.
Південно-західний апеляційний господарський суд також зазначає про обґрунтованість висновку місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для закриття провадження у даній справі у зв'язку з припиненням відповідачем підприємницької діяльності з 22.10.2021, оскільки припинення підприємницької діяльності останнього не має наслідком припинення його зобов'язань як суб'єкта господарювання за укладеним з позивачем договором оренди, адже він, як фізична особа, в силу вимог закону не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, внаслідок чого відповідний спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.
В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об'єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення колегія суддів не вбачає.
За умовами статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 232, 233, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2021 у справі №916/2983/21 - без змін.
Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та у строки, визначені статтями 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 11.05.2022.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя К.В. Богатир
Суддя Л.В. Поліщук