05 травня 2022 року
м. Рівне
Справа № 572/2248/20
Провадження № 22-ц/4815/208/22
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С.,
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2021 року, ухвалене в складі судді Березень Ю.В., повний текст якого складено 05 лютого 2021 року у справі № 572/2248/20,
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 28.10.1995 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, який було розірвано 05.03.2013 року.
У період перебування в шлюбі відповідачем було придбане нерухоме майно, - житловий будинок в АДРЕСА_1 .
У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 не визнає її право власності на 1/2 частину спірного будинку, позивач просить суд визнати спільною сумісною власністю подружжя житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими приміщеннями, вбудованим магазином, та визнати за нею право особистої приватної власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння, виходячи з принципу рівності часток; вирішити питання щодо розподілу понесених нею судових витрат.
Разом з тим, просила обчислювати початок строку звернення до суду з 30 вересня 2017 року, оскільки сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах після розірвання шлюбу.
Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2021 року в задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом. Окрім того, суд вважав недостатніми показання свідків щодо збереження сім'ї після розірвання шлюбу по вересень 2017 року.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Покликається на правовий висновок щодо визначення перебігу позовної давності до вимог про поділ майна подружжя наведений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 відповідно до якого при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, отже, сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, в тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Зазначає, що дізналася про своє порушене право лише 30 вересня 2017 року після того як відповідач вигнав її з дітьми з будинку, оскільки після розлучення продовжували спільно проживати з чоловіком однією сім'єю та вести спільне господарство.
Вказує, що спірне житло є спільним майном подружжя та належить їм з відповідачем на праві спільної сумісної власності. Відповідач її право на спільну сумісну власність не визнає.
Також заявник посилається на те, що свідки в судовому засіданні підтвердили, що вона разом з дітьми проживала у вересні 2017 року у спірному будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення не відповідає.
Установлено, що сторони перебували в шлюбі з 28 жовтня 1995 року по 05 вересня 2013 року.
Рішенням Сарненського районного суду від 05 вересня 2013 року у справі №572/3649/13 шлюб між сторонами розірвано.
В період шлюбу відповідачем придбано житловий будинок шлакобетонний з належними до нього господарськими приміщеннями: сарай, сарай, вбиральня, огорожа, огорожа, ворота з хвірткою, який знаходиться в АДРЕСА_1 , що стверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 20 вересня 2000 року.
Відповідно до свідоцтва на право власності № НОМЕР_1 на житловий будинок з вбудованим магазином, за відповідачем зареєстрований житловий будинок в АДРЕСА_1 , 19 червня 2015 року.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 60 СК України).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18).
Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до частини шостої статті 57 СК України, суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
За положеннями зазначених норм при вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Тобто під час шлюбу сторони створили майно - збудували будинок, а введення його в експлуатацію - це вимога закону, як і державна реєстрація, що необхідна для юридичного оформлення права власності на цей об'єкт нерухомості.
Введення об'єкта в експлуатацію - це завершальний етап зведення об'єкта, що дозволяє отримати право власності і надає можливість підключення до інженерних мереж (обов'язкових для його повноцінного функціонування). Готовим до введення в експлуатацію вважається об'єкт архітектури або інженерна споруда, щодо якого закінчені всі роботи (будівельно-монтажні, оздоблювальні, пуско-налагоджувальні) і підготовлена (оформлена) належним чином вся виконавча документація.
Отже, введений в експлуатацію після розірвання шлюбу будинок, але побудований за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя і підлягає поділу як будинок між колишнім подружжям.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина третя статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України).
Установлено, що придбаний в 2000 році житловий будинок шлакобетонний сторони знесли та почали будівництво нового будинку.
Убачається, що новий будинок був повністю збудований станом на 2012 рік, що стверджується виданим на ім'я ОСОБА_2 технічним паспортом від 29.10.2012 інвентаризаційна справа № 324 (а.с.13-16).
Апеляційним судом встановлено, що спірний об'єкт збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено на час розірвання шлюбу й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням.
Відповідачем вказані обставини не спростовано.
Факт реєстрації за відповідачем права власності на зазначену будівлю у більшій площі 197,6 кв.м після розірвання шлюбу не спростовує факту завершення будівництва та створення нерухомого майна, площею 200,8 кв.м, а також права спільної сумісної власності колишнього подружжя на цей будинок.
Під час розгляду справи відповідач вказував, що спірний будинок був придбаний за його власні кошти, разом із тим, з урахуванням положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували вказані твердження відповідача. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_2 не було спростовано презумпцію спільності майна подружжя, а тому спірний будинок є спільним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами в рівних частках (по Ѕ частині).
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
При визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року у справі № 202/3004/16-ц (провадження № 61-774св20) зроблено висновок, що «вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19) зроблено висновок, що «обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач вчиняв дії, які б порушували право на спільну сумісну власність позивача на спірне житлове приміщення до жовтня 2017 року. Відсутні у справі і докази того, що право на спільну сумісну власність позивача на спірне майно оспорювалось чи не визнавалось відповідачем до моменту його звернення з даним позовом до суду.
Таким чином, враховуючи те, що позивач звернувся до суду із вказаним позовом у межах строку позовної давності та те, що відповідачем не було спростовано під час розгляду справи презумпцію спільності майна подружжя, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду та задоволення позовних вимог.
За вимогами п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на відповідача.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, ст.ст. 57, 60, 68-70 СК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 02 лютого 2021 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити.
Визнати житловий будинок з господарськими будівлями, приміщеннями та спорудами, з вбудованим магазином за адресою: АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями, приміщеннями та спорудами, з вбудованим магазином за адресою: АДРЕСА_1 .
Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на житловий будинок з господарськими будівлями, приміщеннями та спорудами, з вбудованим магазином за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 15324,70 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 05 травня 2022 року.
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді : Боймиструк С.В.
Шимків С.С.