Провадження № 22-ц/803/463/22 Справа № 214/538/19 Суддя у 1-й інстанції - Попов В. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
10 травня 2022 року м.Кривий Ріг
Справа № 214/538/19
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Євтодій К.С.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Криворізьке лісове господарство»,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бурлаченко Сергій Юрійович, на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 вересня 2021 року, яке ухвалено суддею Поповим В.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 29 вересня 2021 року, -
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Криворізьке лісове господарство» (надалі - ДП «Криворізьке лісове господарство») про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 працював у ДП «Криворізьке лісове господарство» за контрактом на посаді директора у період з 20 грудня 2011 року по 27 вересня 2018 року.
27 вересня 2018 року контракт між ОСОБА_1 та ДП «Криворізьке лісове господарство» було припинено, у зв'язку зі звільненням за власним бажанням.
Після припинення трудових відносин позивачу була виплачена заробітна плата згідно умов контракту.
Між тим, згідно умов контракту, позивач повинен був отримувати від підприємства матеріальну допомогу на оздоровлення при наданні відпустки. Однак, всупереч умовам контракту, матеріальна допомога на оздоровлення позивачу не виплачувалась.
Крім того, у зв'язку з тим, що з дня звільнення позивача по день звернення до суду із позовом, відповідачем не виплачена позивачу матеріальна допомога на оздоровлення за весь період трудових відносин та яка є складовою частиною заробітної плати, відповідач також повинен сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд: стягнути з ДП «Криворізьке лісове господарство» на свою користь невиплачену матеріальну допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки за 2011-2018 роки у загальному розмірі 38564 грн. 00 коп., а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 724430 грн. 40 коп.
Відповідач ДП «Криворізьке лісове господарство» заперечував проти заявлених позовних вимог та зазначив, що безпосереднім роботодавцем ОСОБА_1 було Державне агентство лісових ресурсів, який і є роботодавцем останнього та який взяв на себе зобов'язання із виплати працівникові матеріальної допомоги на оздоровлення, а тому ДП «Криворізьке лісове господарство» не може бути відповідачем у даній справі.
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 вересня 2021 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ДП «Криворізьке лісове господарство» на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки за 2013 рік та за 2016 рік в загальному розмірі 9245 грн. 00 коп.
Стягнуто з ДП «Криворізьке лісове господарство» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 вересня 2018 року по 29 вересня 2021 року у розмірі 9245 грн. 00 коп. (визначений без вирахування податків та інших обов'язкових платежів).
Стягнуто з ДП «Криворізьке лісове господарство» в дохід держави судовий збір у розмірі 184 грн. 90 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бурлаченко С.Ю., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неврахування судом першої інстанції п. 19 Контракту, згідно якого керівнику надається щорічна оплачувана відпустка із збереженням щомісячної заробітної плати та, у разі відпустки, керівникові надається матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі його середньомісячного заробітку, що жодного разу не було виконано роботодавцем. Оскільки, під час звільнення йому на було виплачено всі належні суми, то роботодавець зобов'язаний сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Бурлаченка С.Ю., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач ОСОБА_1 , згідно контрактів від 16.12.2011 року на термін дії з 20 грудня 2011 року по 19 грудня 2012 року, від 31.10.2012 року на термін дії з 20 грудня 2012 року по 19 грудня 2013 року, від 22.11.2013 року на термін дії з 20 грудня 2013 року по 19 грудня 2014 року, від 26.11.2014 року на термін дії з 22 грудня 2014 року по 21 грудня 2019 року, працював у ДП «Криворізьке лісове господарство» на посаді директора (а.с.8-44, 54-57).
Згідно вказаних вище контрактів, за виконання обов'язків, передбачених контрактом, керівнику нараховується заробітна плата, виходячи з установлених йому, зокрема, фактично відпрацьованого часу і посадового окладу, а саме:
1) п. 17 контракту від 16.12.2011 року встановлено посадовий оклад у розмірі 3507 грн., який додатковою угодою до контракту від 01.06.2012 року було збільшено до 3822 грн., додатковою угодою до контракту від 01.07.2012 року було збільшено до 3895 грн., додатковою угодою до контракту від 01.10.2012 року було збільшено до 3926 грн. та додатковою угодою до контракту від 01.12.2012 року було збільшено до 3982 грн.;
2) п. 17 контракту від 31.10.2012 року встановлено посадовий оклад у розмірі 3926 грн., який додатковою угодою до контракту від 01.12.2013 року було збільшено до 4338 грн.;
3) п. 17 контракту від 22.11.2013 року встановлено посадовий оклад у розмірі 4338 грн.;
4) п. 17 контракту від 26.11.2014 року встановлено посадовий оклад у розмірі 4338 грн., який додатковою угодою до контракту від 01.09.2015 року було збільшено до 4907 грн. та додатковою угодою до контракту від 26.11.2014 року з 01 лютого 2018 року було збільшено до 7678 грн. (а.с.8-53).
Згідно п. 19 вказаних контрактів керівнику надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 28 календарних днів та відпустка за ненормований робочий день тривалістю 7 календарних днів із збереженням щомісячної заробітної плати у порядку, передбаченому діючим законодавством. У разі відпустки керівникові надається матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі його середньомісячного заробітку.
Згідно Наказу №30К від 27.09.2018 року позивача ОСОБА_1 з 27 вересня 2018 року було звільнено із займаної посади за власним бажанням, із виплатою компенсації за невикористані дні відпуски за період роботи з 20 грудня 2015 року по 19 грудня 2016 року - 4 календарних дні, за період роботи з 20 грудня 2016 року по 19 грудня 2017 року - 35 календарних днів, за період роботи з 20 грудня 2017 року по 27 вересня 2018 року - 27 календарних днів (а.с.58,59).
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у 2011 році позивач не набув право на щорічну оплачувану відпустку, у 2012 році та 2014 році позивач не використав право на отримання щорічної відпустки, та позивачу при звільненні було визначено виплату компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 20 грудня 2016 року по 19 грудня 2017 року - 35 календарних днів та за період роботи з 20 грудня 2017 року по 27 вересня 2018 року - 27 календарних днів, а якщо працівник отримав грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку, матеріальна допомога на оздоровлення за цей період не виплачується. При цьому, суд дійшов висновку, що матеріальну допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки за 2013 рік та за 2016 рік в загальному розмірі 9245 грн. 00 коп. позивачеві не було вплачено неправомірно, що є підставою для її стягнення у судовому порядку, а непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, суд першої інстанції встановивши, що відповідач зобов'язаний сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, за період з 27 вересня 2018 року по 29 вересня 2021 року, у розмірі 457 674,42 грн., дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення цього розміру, із застосування принципу співмірності, до 9 245,00 грн.
Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бурлаченко С.Ю., в апеляційній скарзі просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, та доводи апеляційної скарги зводяться саме до незгоди з висновками суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, а відповідач ДП «Криворізьке лісове господарство» правом на апеляційне оскарження рішення суду не скористався, колегія суддів перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДП «Криворізьке лісове господарство» про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2011 -2012 роки, 2014-2015 роки та за 2017-2018 роки та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1 до ДП «Криворізьке лісове господарство» про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2011 -2012 роки, 2014-2015 роки та за 2017-2018 роки, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у ст. 1 Закону України «Про оплату праці».
Стаття 2 Закону України «Про оплату праці», у свою чергу, визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до п.4 Постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.1993 року №203 «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у державній власності» оплата праці та матеріальне забезпечення керівника підприємства визначаються у контракті, провадяться за рахунок коштів підприємства і встановлюються у прямій залежності від результатів виробничо-господарської діяльності підприємства.
Згідно пунктів 19 Контрактів від 16.12.2011 року, від 01.06.2012 року, від 31.10.2012 року, від 22.11.2013 року та від 26.11.2014 року, укладених із ОСОБА_1 , як директором ДП «Криворізьке лісове господарство», та Державним агентством лісових ресурсів України, у разі відпустки керівникові надається матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі його середньомісячного заробітку.
Отже, як вірно встановив суд першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, основною умовою, за якої надається матеріальна допомога на оздоровлення є факт надання працівникові щорічної відпустки повністю або її частини, без зобов'язання позивача подавати при цьому додатково заяву на виплату такої допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи, у 2011 році позивач ОСОБА_1 не набув право на щорічну оплачувану відпустку, у 2012 році та 2014 році позивач не використав право на отримання щорічної відпустки, а при звільненні йому було виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період роботи з 20 грудня 2016 року по 19 грудня 2017 року - 35 календарних днів та за період роботи з 20 грудня 2017 року по 27 вересня 2018 року - 27 календарних днів, отже у період 2011-2012 роки, 2014-2015 роки та 2017-2018 роки позивач ОСОБА_1 не набув право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення, оскільки фактично у відпустці не перебував, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції та не оспорюється відповідачем ДП «Криворізьке лісове господарство» в суді апеляційної інстанції, станом на день звільнення позивача із займаної посади - 27 вересня 2018 року, відповідач не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив матеріальну допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки за 2013 рік та за 2016 рік в загальному розмірі 9245 грн. 00 коп.
Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку за період з 27 вересня 2018 року по 29 вересня 2021 року, у розмірі 457 674,42 грн., що не оспорюється в апеляційній інстанції.
Разом з тим, метою покладення на робтодавця відповідальності, визначеної у статті 117 КЗпП України, у разі невиконання обов'язку провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і дійшла висновку, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні позивача ОСОБА_1 .
При цьому, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 9 245,00 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників, а тому ухвалене судом першої інстанції рішенні є справедливим та відповідає принципу розумності судового рішення, у даній конкретній ситуації.
Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бурлаченко Сергій Юрійович, - залишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 29 вересня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 10 травня 2022 року.
Головуючий:
Судді: