Справа № 541/1423/21
Провадження №2/541/60/2022
Іменем України
05 травня 2022 року м. Миргород
Миргородський міськрайонний суд Полтавської області, в складі:
головуючого судді Куцин В. М.
за участі секретаря судових засідань Калініченко Л.О.,
представника позивача, адвоката Ковердяєвої Л. В.
представника відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в залі суду в місті Миргороді справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дійсним,
16 червня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області із вище зазначеним позовом, просила визнати дійсним не посвідчений нотаріально договір, укладений за взаємною згодою між позивачем та відповідачами 01.10.2016 року, згідно якого позивач надала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в користування, належну їй на праві особистої власності, квартиру АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що в 1985 році, позивач стала інвалідом першої групи, і з того часу не може без сторонньої допомоги зробити ні жодного кроку, ні найпростішого догляду за собою.
Безпорадність змусила позивача 07 вересня 2011 року укласти договір довічного утримання з громадянами Степурами, однак пізніше позивач звернулася до Миргородського міськрайонного суду, який 01 липня 2016 року розірвав цей договір та повернув позивачу право власності на квартиру номер АДРЕСА_1 .
01.10.2016 року між позивачем та відповідачами був укладений договір. Згідно договору позивач надала відповідачам в користування, належну їй на праві особистої власності, двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,7 кв. м., житловою 29,4 кв. м., обладнану водопроводом, каналізацією, центральним опаленням, електроосвітленням, телефоном, вартістю (на той час по техпаспорту) - 44489 грн, передала ключі, оригінали правовстановлюючих документів, технічний паспорт та витяг з Державного Реєстру прав, які були прийняті відповідачами без будь яких зауважень.
Позивач зазначає, що з самого початку у позивача не було жодного сумніву в тому, що мова йшла про договір довічного утримання та і зміст договору був саме таким.
Згідно п. 2 Договору Перлові набували на квартиру всі права володільця і могли користуватися нею безкоштовно. Оплату витрат по утриманню квартири, комунальних та інших обов'язкових платежів, передбачених законодавством України, капітального або поточних ремонтів і т. ін., зобов'язані нести Перлові.
Згідно п. 3 Договору протягом місяця, після укладення договору позивач зобов'язалася подарувати їм цю квартиру. При цьому майбутній договір дарування не припиняв дії цього договору в частині обов'язків ОСОБА_5 по довічному утриманню позивача.
Згідно п. 5 Договору відповідачі зобов'язалися:
- Надавати позивачу довічно моральну підтримку, матеріальну допомогу і догляд;
-Забезпечувати харчуванням, необхідним одягом, медикаментами та лікарськими засобами;
- Залучати при необхідності кваліфікованих медичних працівників;
- Надавати при необхідності іншу допомогу;
- Допомагати в забезпеченні позивача засобами, предметами домашнього вжитку, речами, літературою тощо.
- Виконувати додаткові доручення, необхідні для забезпечення належного догляду.
- Поховати позивача у разі смерті.
До підписання договір був неодноразово і уважно прочитаний відповідачами.
12 жовтня 2016 року в нотаріальній конторі було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Гілем Д.В. та зареєстровано в реєстрі № 2732.
Позивач стверджує, що на той час відносини між сторонами були нормальними, позивач повністю довіряла ОСОБА_6 . Саме з цієї причини позивач не вимагала собі примірника договору у нотаріуса. Про дарування взагалі нічого не знала до 2020 року. До цього часу позивач була впевнена, що договір дарування і Договір довічного утримання - це один і той же (єдиний) договір. Саме тому у позивача ніколи не було сумніву, що укладено договір довічного утримання.
Психічний і особливо фізичний стан здоров'я позивача, потреба у сторонньому догляді й допомозі впливали на сприйняття нею фактичних обставин правочину та її волевиявлення, яке було сформоване під впливом помилки стосовно правової природи правочину, своїх прав та обов'язків, що мають істотне значення.
Протягом декількох років відповідачі виконували, хоча і не завжди належно, свої обов'язки по договору, однак з роками відношення до позивача почало становитися нестерпним.
Позивач 21 червня 20 року звернулася до відповідачів з листом з пропозицією розірвати договір дарування, (який вважала договором довічного утримання) на паритетних началах і негайно надати їй примірник договору. Позивач одразу звернулася до нотаріуса і невдовзі отримала примірник договору. Ці обставини свідчать про те, що позивач не пропустила строки давності, передбачені главою 19 статтями 256-268 Цивільного кодексу України. Позивач зазначає, що саме тоді дізналася, що при укладенні договору дарування її було обдурено, що вона помилялася при його підписанні.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду від 19 лютого 2021 року, (справа № 541/1413/20, провадження №2/541/67/2021) позивачу відмовлено в задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування квартири.
Однак в своєму рішенні суд зробив важливий висновок про те, що під час укладення договору дарування (від 12 жовтня 2016 року), зважаючи на існування договору від 01.10.2016 позивач дійсно «...помилялася стосовно правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, що має істотне значення». 26.04.2021 рішення набрало законної сили, а тому такий висновок є преюдиціальним і не підлягає доказуванню.
Позивач вважає, що підписаний 01.10.2016 простий договір є дійсним.
Позивач зазначає, що та обставина, що відповідачі добре знали про існування цього договору підтверджена самими відповідачами, які у своїй Відповіді на позов про визнання недійсним договору дарування квартири, засвідченого нотаріально, заявили, що: «Єдиний договір, крім спірного, який було підписано первинно нами з позивачкою за весь час нашого спілкування з нею - це договір оренди квартири, для того, щоб ми могли у ній офіційно жити...».
З урахуванням викладеного позивач стверджує, що укладаючи і «простий» і нотаріальний договори позивач була впевненою, що фактично, насправді, укладає договір довічного утримання, що відповідає рішенню суду від 19 лютого 2021 року.
Позивач зазначає, що такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
З огляду на викладене, позивач просить суд перевірити її доводи про нікчемність договору дарування квартири, засвідченого нотаріально і, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтвердити нікчемність цього правочину, про що зазначити в мотивувальній частині судового рішення.
Способом захисту порушеного права позивача, який позивач просить зазначити в рішенні, є визнання права на квартиру, захист права власності (п. 4 ч. 3 ст.175).
Позивач зазначає, що не заперечує також, якщо суд застосує інший, який на його думку, буде більш ефективним, спосіб захисту.
Позивач намагалася врегулювати спір в досудовому порядку, але відповідачі відмовилися.
Ухвалою суду від 24 червня 2021 року прийнято до розгляду позовну заяву в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
22 липня 2021 року представником відповідачів ОСОБА_1 на адресу суду направлено заяву про протилежність позовних вимог позиції позивача, в якій зазначено про протилежність позовних вимог позиції позивача, яка полягає в розбіжності між позовними вимогами в частині догляду за позивачкою та її негативному відношенні до відповідачів, яка знайшла своє відображення в листі позивача до відповідачів від 21.06.2020 року, де повідомлялося про небажання бачити відповідачів, та прохання надалі спілкуватися тільки письмово та позовними вимогами в частині догляду за позивачкою, оскільки не зрозумілим як за таких обставин позивач (або її адвокат) вважає за можливе догляд позивачки відповідачами, так як після прочитання листів в порівнянні зі змістом позовних вимог це неможливо, хоча б тому, що позивачка не довіряє відповідачам та боїться їх, ставиться до них вороже (а.с. 64-69).
22 липня 2021 року відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на адресу суду направили відзив на позов (а. с. 70-74), з якого вбачається, що на переконання відповідачів, позов є безпідставним і вони заперечують проти позову, оскільки позивач є родичкою відповідачки по батьківській лінії. Батько відповідачки - ОСОБА_7 є троюрідним братом позивачки (а відповідно ОСОБА_8 - рідна баба відповідачки). До звернення позивачки в суд відповідачі регулярно спілкувалися з нею протягом багатьох років, як і позивач з батьками відповідачки.
Позивач при необхідності не раз проживала у батьків відповідачів, вони по її проханню готували їй їжу, доглядали за нею, сплачували комунальні та інші послуги за квартиру, де вона була, і є зареєстрованою.
Зазначили, що між сторонами існував усний договір, про те, що відповідачі приглядають за позивачкою в міру своїх сил та можливостей. Позивачка ж на підставі вже зроблених відповідачами зусиль, та на подяку їм за це, подарувала квартиру за окремим договором, яка (як помешкання/нерухомість) не є останнім майном у неї. Наразі вона проживає у квартирі за місцем реєстрації (і одноособово володіє нею, а також приватним будинком з земельною ділянкою у Миргородському районі). Отже, позивачка забезпечена житлом, соціальними виплатами та доглядом (2 рази на тиждень) з боку держави, і, до червня 2020 року забезпечувалася доглядом, ліками та харчуванням 2 рази на тиждень ще й з боку відповідачів, або батьків відповідачки.
З огляду на вік позивачки, морально-етичний аспект та особливості спілкування людей певного віку з оточуючими, відповідач попросила свою матір, аби та безпосередньо коли не приходять працівники соцслужби доглядала позивачку, оскільки сама відповідачка є працюючою особою та має сім'ю і дітей, а отже обов'язки перед ними. А тому, усну домовленість, про яку згадано вище, відносно позивачки за відповідачку виконувала мати останньої. При цьому, відповідач забезпечував це коштами з бюджету своєї сім'ї.
Відповідачі стверджують, що позов містить багато протиріч та суперечностей, які не дозволяють в повній мірі відреагувати на нього відповідачам та очевидно зрозуміти суду, а саме:
Позивачем зазначена «ціна позову» при немайнових вимогах, не зрозуміло чому;
Яким чином позивач бачить виконання рішення суду (у випадку можливого його задоволення) в частині догляду за нею з боку відповідачів при тому, що вона боїться їх та не бажає бачити, а спілкуватися готова лише письмово.
Суд має право визнати певний правочин, або його частину дійсним, якщо деякі його положення мають відношення до прав та обов'язків інших осіб (наприклад дітей певних відповідачів) у інших випадках. Позовні вимоги «про визнання правочину дійсним» неприпустимі в силу презумпції правочину, на що неодноразово звертали увагу касаційні інстанції у своїх висновках та постановах пленумів.
На думку відповідачів певний правочин (або його частина) судом може бути визнаний за позовом лише недійсним, за певними процедурами передбаченими ЦПК. Через це позовні вимоги позивача також є безпідставними та неприпустимими.
Позивач стверджує, що сторонами письмово укладався договір її довічного утримання; копії якого надає у всі судові справи за позовами до відповідачів. З цих копій вбачається, що договір не був нотаріально посвідчений та не зареєстрований у ЄДР, а тому, в силу прямої вказівки закону він є недійсним (ст. 657, 745 ЦКУ).
Також позивач стверджує що восени 2016 року уклала письмовий договір довічного утримання (замість договору дарування), отже строк позовної давності по вимогам щодо дійсності/недійсності положень такого договору сплив через 3 роки після його укладання, тобто восени 2019 року в силу положень ст. 258 ЦКУ.
Позивачкою нарешті у позові визнано, що первинно між сторонами було укладено договір оренди квартири (бо оплату всієї своєї нерухомості позивачка не в силах була здійснювати, та для того, щоб відповідачі могли офіційно мешкати у ній), а не будь-який інший договір. Договір оренди квартири не може підміняти собою, або породжувати обов'язки щодо її догляду, або будь-яких дій пов'язаних з цим.
З вище викладених підстав відповідачі проти позову заперечують та просять відмовити у його задоволенні в зв'язку з безпідставністю.
Також, 22 липня 2021 року відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на адресу суду направили заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності (а. с.76), відповідно до якої просять, якщо суд з будь-яких міркувань знайде підстави для задоволення позову, відмовити позивачу у позові внаслідок пропуску нею строку позовної давності.
Обґрунтовуючи свою заяву тим, що позивач просить визнати дійсною певну частину договору підписаного нею з її тверджень у жовтні 2016 року. З того часу до подачі нею позову пройшло 4 роки і 9 місяців, при тому що трирічний строк позовної давності за немайновими/формальними вимогами щодо форми, або певних положень підписаного нею договору сплив в жовтні 2019 року (ст. 258 ЦКУ). Разом з тим, доказів поважності пропуску строку позовної давності позивач не надала, а сама по собі інвалідність не є підставою для поновлення будь-яких процесуальних строків.
Ухвалою суду від 30 вересня 2021 року підготовче провадження по справі закрите та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_2 та відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 їх представник- адвокат Ларькіна Г. Ю. в судове засідання не з'явилися повторно, про місце та час розгляду повідомлені належним чином.
Відповідач ОСОБА_4 надала до суду заяву, в якій просила відмовити в задоволенні позову, просила справу розглядати в її відсутність(а.с.150).
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Ковердяєва Л. В. позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити. Суду пояснила, що спірний договір 01.10.2016 року був укладений між позивачем та відповідачами, на підставі якого останні надавали їй допомогу та здійснювали її утримання. Зважаючи на похилий вік, стан здоров'я ОСОБА_2 , яка є інвалідом 1 групи, діючи під впливом помилки вважала, що укладає договір довічного утримання, а не договір дарування. Стверджувала, що договір від 01.10.2016 року який укладений між позивачкою та відповідачами відповідає вимогам ст. 811, 627, 638 ЦК України, договір дарування квартири не припинив його дії, а тому спірний договір має бути визнаний судом дійсним.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 просив відмовити в задоволені позову. Зазначав, що заявлені позовні вимоги про визнання дійсним спірного письмового договору про довічне утримання від 01.10.2016 року суперечать волі позивачки отримувати допомогу та утримання від відповідачів, зважаючи на лист останньої направлений відповідачам в червні 2020 року, де вона вказує про небажання спілкувати з відповідачами. Наголошував, що насправді за усною домовленістю позивачці допомогу надавали батьки відповідача ОСОБА_4 , як родичі позивачки. Допомогу припинили надавати після отримання листа останньої про небажання її отримувати. Стверджував, що спірний договір суперечить вимогам закону, оскільки нотаріально не посвідчений. Крім того, законом не передбачено такий спосіб захисту права позивача як визнання договору дійсним. Наголошував, що позивач пропустила строк звернення до суду та підтримав подану раніше заяву про застосування строку позовної давності та відмову з цих підстав у задоволенні позову.
Свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що позивачка ОСОБА_2 є родичкою її чоловіка, з якою вона спілкується з 1982 року. Зі слів позивача їй було відомо, що ОСОБА_10 які здійснювали за нею догляд на підставі договору довічного утримання не виконують умов договору, поводяться з нею погано. На прохання ОСОБА_11 вона допомагала їй у побуті. Відповідачі по справі на прохання позивача надавали допомогу при вирішенні судового спору про розірвання договору довічного утримання, який був укладений із сім'єю ОСОБА_10 . За надання цієї допомоги позивач обіцяла подарувати, і подарувала квартиру її дочці та зятю, відповідачам по справі. Свідок продовжувала надавати допомогу позивачці, оскільки інших родичів у неї немає. 20 червня 2020 року свідок була у ОСОБА_2 допомагала по господарству, а через декілька днів в ході телефонної розмови остання повідомила, що в подальшому не бажає отримувати допомогу. Через деякий час ОСОБА_2 направила відповідачам лист, де повідомила, що не потребує допомоги, а пізніше позивач звернулася до суду із заявою про розірвання договору дарування.
Заслухавши представників сторін, свідка, дослідивши надані письмові докази та розглянувши справу у межах заявлених позовних вимог, суд встановив.
У рішенні Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2021 року у справі № 541/1413/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним, третя особа: приватний нотаріус Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гіль Дмитро Володимирович, яке залишене в силі постановою Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року у справі № 541/1413/20 встановлено, що 01.10.2016 року між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було укладено в простій письмовій формі договір, який містить ознаки договору довічного утримання.
20 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гіль Д.В., відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 прийняли в дар в рівних долях, по 1/2 частці кожен, квартиру АДРЕСА_1 .
Також, у вказаному рішенні встановлено, що ОСОБА_2 є людиною похилого віку, інвалідом І групи, за станом здоров'я у зв'язку із інвалідністю та віковими захворюваннями потребує стороннього догляду й піклування.
Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК від 02.01.2013 та пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 ОСОБА_2 є інвалідом І групи, загальне захворювання (а.с. 12).
Як вбачається з довідки КНП «Миргородський центр ПМСД» Миргородської районної ради у ОСОБА_2 наявні хронічні захворювання. Потребує постійного медикаментозного лікування і нагляду за хворою (а.с. 23).
28 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Миргородської міської ради укладено Договір про надання соціальних послуг (а.с. 26-27)
Таким чином, під час укладення оспорюваного договору дарування, зважаючи на існування договору від 01.10.2016, вік позивачки, стан її здоров'я та потреба у сторонньому догляді й допомозі впливали на сприйняття нею фактичних обставин правочину та її волевиявлення, яке було сформоване під впливом помилки, оскільки вона вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідачі будуть здійснювати догляд за нею, тобто помилялася стосовно правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, що має істотне значення».
Крім того, у вказаному рішенні Миргородського міськрайонного суду Полтавської області зазначено, що «Суд приходить до переконання, що наявний в матеріалах цивільної справи договір від 01.10.2016 має ознаки договору довічного утримання, але він нотаріально не посвідчений.
Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Враховуючи вищевикладене, позивач не позбавлений можливості захистити своє право на довічне утримання».
Частинами 1, 2 статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно ч. 1 ст. 5 ЦПК здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власникові (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
Частиною 1 ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 744 ЦК України визначено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Згідно зі ст. 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 748 ЦК України встановлено, що набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Судом установлено, що 01.10.2016 року між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було укладено в простій письмовій формі договір, який містить ознаки договору довічного утримання, згідно якого позивач надала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в користування належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 14).
Вказаний договір, який містить ознаки договору довічного утримання, укладений між сторонами 01.10.2016 року, нотаріально посвідчений не був.
Згідно ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Частина 3 ст. 640 ЦК України визначає, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Як встановлено в судовому засіданні, позивач та відповідачі уклали договір, який містить ознаки договору довічного утримання, однак цей договір нотаріально не посвідчений.
У відповідності до ч. 1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 754/2339/16-ц зроблено висновок, що «однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин».
Існування таких обставин позивачем відомості про втрату можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин не доведено. Небажання однієї із сторін договору та ухилення від нотаріального посвідчення договору не є безумовною підставою для застосування положень ч. 2 ст. 220 ЦК України.
Таким чином позивач не довів в чому саме полягає безповоротне ухилення відповідачів від нотаріального посвідчення правочину та з чого вбачається втрата можливості його посвідчити, що є обов'язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі статтею 220 ЦК України.
У п. 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено судам, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).
Стаття 210 ЦК України передбачає державну реєстрацію правочинів у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам роз'яснено, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно врахувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210 та ст. 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є вчиненими і не створюють прав і обов'язків для сторін. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.
У відповідності до ч. 1 ст. 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно ст.ст. 4, 27 вказаного Закону визначено, що державній реєстрації прав підлягають: право власності; державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Таким чином, на об'єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає в момент державної реєстрації, порядок здійснення якої визначений ст. 182 ЦК України, а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.
Згідно з ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 13 постанови «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації.
Оскільки договір довічного утримання (догляду), за яким передається у власність нерухоме майно підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому такий договір не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України.
З вищевикладеного в сукупності вбачається, що вимоги позивача про визнання дійсним не посвідченого нотаріально договору, укладеного за взаємною згодою між позивачем та відповідачами 01.10.2016 року, згідно якого позивач надала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в користування належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 є необґрунтованими, не доведеними, а відтак такими, що не підлягають задоволенню.
За таких обставин суду дійшов висновку про необхідність відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .
Положеннями ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 3, ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18
Велика Палата Верховного Суду сформулювала наступний правовий висновок: «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону».
Оскільки відповідачами заявлена вимога про застосування строку позовної давності, але під час судового розгляду справи не встановлено порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого позивач звернулася до суду, то враховуючи правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18, суд відмовляє позивачу в позові з підстави його необґрунтованості та не застосовує позовну давність.
Згідно положень до ч.ч. 1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Оскільки позивач при зверненні з позовом до суду була звільнена від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» згадані витрати необхідно віднести на рахунок держави.
Керуючись статтями 3-13, 76, 76-82, 89, 211, 247, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, статтями 203, 220, 256, 257, 328, 334, 639, 640, 744 ЦК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання дійсним нотаріально не посвідченого договору укладеного 01.10.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - відмовити.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення до Полтавського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники процесу:
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Миргород Полтавської області, проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Суддя: В. М. Куцин