Справа № 307/2301/20
Провадження № 2/307/1282/20
18 квітня 2022 року м. Тячів
Тячівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого судді Бобрушко В.І., при секретарі Она О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Тячів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , де треті особи, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору - Бедевлянська сільська рада, орган опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Бедевлянської сільської ради, про виселення,
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , де треті особи, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору - Бедевлянська сільська рада, орган опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Бедевлянської сільської ради, про виселення. В позовній заяві позивачка зазначила, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , про що свідчить реєстраційне посвідчення Тячівського РПТІ від 3 квітня 2019 року. На даний час в її будинку зареєстровані та проживають наступні члени її сім'ї: син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який з дитинства є інвалідом ІІ групи, син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , донька ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та її малолітній син ОСОБА_8 , 2014 року народження, донька ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . В будинку також проживають, але не зареєстровані дружина та донька сина ОСОБА_2 , а саме: відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відповідачка ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_2 , яка належить її батьку ОСОБА_10 . Про реєстрацію та проживання в її будинку вказаних осіб свідчать довідка виконкому Бедевлянської сільської ради від 05.03.2019 року за №277, від 08.04.2019 року за №486, акт обстеження матеріально-побутових умов. Раніше відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживали в квартирі АДРЕСА_2 , а вселилися в її будинок згідно рішення суду від 24.02.2005 року, яке набуло законної сили 26.05.2005 року. У зв'язку з неможливістю спільного проживання з відповідачами, в 2005 року вона зверталася з позовом до суду про їх виселення. Рішенням Тячівського районного суду від 21.12.2005 року її позов був задоволений та виселено відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з її житлового будинку АДРЕСА_1 , однак рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 15.03.2006 року вказане рішення Тячівського районного суду від 21.12.2005 року було скасовано та відмовлено в її позовних вимогах про виселення відповідачів з її будинку. За ці 14 років після вселення між нею та відповідачами постійно відбувалися сварки, непорозуміння, скандали. Також, син ОСОБА_2 займається рукоприкладством щодо неї, погрожує фізичною розправою, ображає лайками, завдає їй матеріальної та моральної шкоди. У зв'язку з такою поведінкою відповідача ОСОБА_2 вона неодноразово зверталася в органи національної поліції з відповідними зверненнями, однак його до відповідальності не було притягнуто жодного разу. Крім того, відповідач ОСОБА_2 тримає на подвір'ї домашніх тварин та птахів, які знищують її насадження, встановив 10 відеокамер, вивів з ладу її електролічильник та поклав димар, який може викликати пожежу. Неповнолітня ОСОБА_4 також ображає її нецензурними словами. Проживати з відповідачами їй нестерпно, а на її пропозицію переїхати проживати в квартиру АДРЕСА_2 , відповідачі відмовилися.
Посилаючись на ч.1 ст.116 ЖК України, ст.ст.317, 319, 321, 391 ЦК України, просить суд виселити відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з її житлового будинку АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_11 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, посилаючись на викладені в позовній заяві обставини та просять їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_12 в судовому засіданні заперечили щодо задоволення позову.
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися, хоч про час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, а тому суд в порядку ст. 223 ЦПК України розглянув справу у їх відсутності на підставі наявних у справі доказів.
Треті особи - Бедевлянська сільська рада, орган опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Бедевлянської сільської ради в судове засідання не з'явилися, хоч про час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, а тому суд в порядку ст. 223 ЦПК України розглянув справу у їх відсутності на підставі наявних у справі доказів.
Дослідивши всі обставини справи, суд дійшов наступного висновку.
В судовому засіданні встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власником в цілій частині житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується рішенням Тячівського районного суду від 30 липня 1984 року в цивільній справі №2-790/84 р., повторно виданим реєстраційним посвідченням Тячівського РПТІ від 3 квітня 2019 року (а.с.9-10).
Згідно довідки виконкому Бедевлянської сільської ради від 5 березня 2019 року за №277 ОСОБА_1 народила та виховала до трьохрічного віку дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.14).
Згідно довідки виконкому Бедевлянської сільської ради від 8 квітня 2019 року за №486 до складу сім'ї ОСОБА_1 входять: ОСОБА_5 , 1987 року народження, ОСОБА_7 , 1994 року народження, ОСОБА_2 , 1973 року народження, ОСОБА_13 , 1978 року народження, ОСОБА_6 , 1983 року народження (а.с.15).
Згідно довідки виконкому Бедевлянської сільської ради від 20 березня 2017 року за №564 в будинку АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , зареєстровані та проживають: ОСОБА_5 , 1987 року народження, ОСОБА_7 , 1994 року народження, ОСОБА_2 , 1973 року народження, ОСОБА_13 , 1978 року народження, ОСОБА_6 , 1983 року народження (а.с.16).
Згідно довідки виконкому Бедевлянської сільської ради від 12 квітня 2019 року за №02-9/71 згідно по господарського обліку Бедевлянської сільської ради дворогосподарство або житловий будинок за АДРЕСА_1 , не зареєстровано (а.с.17).
Згідно листа державного реєстратора Тячівської міської ради від 11 квітня 2019 року за №0350 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , значиться зареєстрованою в квартирі АДРЕСА_2 (а.с.21).
В листі Тячівського РВ УДСНС України в Закарпатській області від 10.06.2019 року за №01/292 зазначено, що на звернення ОСОБА_1 від 30.05.2019 року працівниками Тячівського РВ УДСНС України в Закарпатській області 07.06.2019 року було здійснено перевірку правильності встановлення димаря та можливих порушень протипожежних норм в житловому будинку за АДРЕСА_1 . Під час огляду було виявлено, що один з димарів знаходиться в аварійному стані та побудований з порушенням вимог діючого законодавства, що є порушенням п.6.8.8 ДБН В.2.5.-67:2013 «Опалення, вентиляція, кондиціонування» стосовно наявності окремих димових каналів для видалення продуктів згоряння. Також, згідно п.3.73 та п.3.74 СниП 2.04.05-91 димарі потрібно виводити вище крівлі будинків та споруд з пічним опаленням та проектувати їх вертикальними без відступів з глиняної цегли із стінками з товщиною не менше 120 мм (а.с.22).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Даному конституційному праву кореспондує обов'язок держави створювати умови для його захисту та реалізації. Основною гарантією реалізації права на житло є те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як за рішенням суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.
Відповідно до вимог частини першої статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Як встановлено частиною четвертою статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно частини другої статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 157 ЖК України передбачено, що членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до положень ч.1 ст.116 ЖК України, на які посилається в позовній заяві позивачка ОСОБА_1 , якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
У п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» розтлумачено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
З матеріалів справи вбачається, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , їх неповнолітня донька ОСОБА_4 на даний час проживають в належному позивачці ОСОБА_1 житловому будинку АДРЕСА_1 , та іншого житла, яке б належало їм на праві власності не мають.
Також в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачі є матеріально забезпеченими та мають можливість придбати інше житло.
Крім того позивачкою ОСОБА_1 та її представником ОСОБА_11 не надано належних доказів, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які проживають разом з позивачкою, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку.
Не підтверджують вказаного факту і досліджені в судовому засіданні надані позивачкою письмові докази, зокрема: Витяг з кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за №12017070160000466 від 2 травня 2017 року, довідка ДОП СП Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області про результати повідомлення ОСОБА_1 від 10.06.2019 року, лист Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області від 24.06.2019 року, рапорт інспектора - чергового Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області від 15.07.2019 року, Витяг з кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за №12019070160001076 від 12 листопада 2019 року, висновок судово-медичної експертизи від 25 листопада 2019 року за №341, постанова слідчого СВ Тячівського ВП ГУНП в Закарпатській області від 27 грудня 2019 року про закриття кримінального провадження №12019070160001076, у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України, копія скарги ОСОБА_1 від 11.02.2020 року, листи-відповіді в адресу ОСОБА_1 , заява ОСОБА_1 від 04.12.2019 року, фото-таблиці (а.с.100-130).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) Європейський суд з прав людини вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».
Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів із житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Крім того, принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
При вирішення даного спору про можливість виселення відповідачів із житлового будинку, суд приймає до уваги наведене вище.
Крім того, Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар.
Підхід, застосований національними судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).
У пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року визначено, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00) встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Вищезазначені правові висновки щодо необхідності застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини при розгляді справ даної категорії містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року (справа № 357/1468/18), від 05 вересня 2019 року (справа № 404/5255/16-ц), від 11 листопада 2019 року (справа № 761/31830/14-ц).
Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, примусове виселення відповідачів з їх неповнолітньою донькою з житлового будинку без надання іншого житлового приміщення, свідчитиме про порушення відносно них статті 8 Конвенції.
Окрім того, звернувшись з позовом до суду про виселення, позивачка не врахувала інтереси неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Так, судом встановлено, що в будинку разом з відповідачами проживає їх неповнолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та має право на користування спірним житловим будинком, її виселення із будинку буде мати наслідком втрати права користування житлом неповнолітньою дитиною.
Згідно статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я, є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
У відповідності до статті 18 вказаного Закону, діти члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 2 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», дитина, це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Також, згідно статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Крім того, суд звертає увагу на те, що одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є, зокрема, імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини. Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.
Слід відзначити, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.
В цьому контексті необхідно врахувати статтю 3 Конвенції ООН про права дитини, згідно якої, найкращі інтереси дитини мають бути пріоритетом при прийнятті публічними органами будь-яких заходів відносно дітей.
Також, у Постанові Європейського Суду з прав людини у справі «Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії» (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), скарга №41615/07, §135, ECHR2010), Європейський суд зазначив, що не впевнений в тому, що влада діяла в межах свого розсуду, прагнучи встановити справедливу рівновагу між публічним інтересом та потребами дітей в їх найкращих інтересах.
Окрім того, у відповідності до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно до статті 64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.
Відповідно до ст. 113 ЖК України, надаване громадянам у зв'язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 ЖК Української PCP.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що в ході розгляду справи не встановлено достатніх правових підстав для виселення відповідачів та їх неповнолітню доньку зі спірного житлового будинку, встановивши баланс між інтересами позивача та відповідачів, іншого житла, яке б належало відповідачам на праві власності та в якому вони могли б проживати, не має, суд вважає, що відсутні підстави для захисту прав власника у визначений позивачем спосіб, в зв'язку з чим в задоволенні позову про виселення відповідачів та їх неповнолітньої доньки з житлового будинку слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 5, 12, 81, 209, 223, 263, 265 ЦПК України, ст. 47 Конституції України, ст.ст.9, 64, 113, 116, 156, 157 ЖК України, ст.ст.1, 8, 11, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , де треті особи, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору - Бедевлянська сільська рада, орган опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації, орган опіки та піклування Бедевлянської сільської ради, про виселення, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду в 30-денний строк з дня його проголошення (складання), при цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу 13 «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.
Відомості про учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , мешканка АДРЕСА_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , мешканець АДРЕСА_1 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , мешканка АДРЕСА_1 .
Відповідач - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , мешканка АДРЕСА_1 .
Третя особа - Бедевлянська сільська рада, адреса: с. Бедевля, вул. Волошина, 18, Тячівського району, Закарпатської області, Україна.
Третя особа - орган опіки та піклування Тячівської районної державної адміністрації, адреса: м. Тячів, вул. Незалежності, 30, Тячівського району, Закарпатської області, Україна.
Третя особа - орган опіки та піклування Бедевлянської сільської ради, адреса: с. Бедевля, вул. Волошина, 18, Тячівського району, Закарпатської області, Україна.
Повний текст рішення складено 28 квітня 2022 року.
Головуючий: В.І. Бобрушко