Постанова
Іменем України
03 травня 2022 року
м. Київ
справа № 755/7546/17
провадження № 61-17881св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та
в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Головне управління юстиції в місті Києві,
треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Максимкова Ольга Олексіївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Топілко Оксана Олександрівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , на рішення Дніпровського районного суду
міста Києва від 14 квітня 2021 року в складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року в складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Головного управління юстиції в місті Києві, треті особи: ОСОБА_5 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Максимкова О. О., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Топілко О. О., про визнання недійсним заповіту та спадкового договору.
Позовна заява мотивована тим, що у 2006 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у зв'язку з досягненням похилого віку попросили ОСОБА_1 , з якою перебували у добрих стосунках понад 20 років, піклуватися про них,
на що остання погодилася та надавала необхідну допомогу, зокрема,
і матеріальну, забезпечувала їх продуктами харчування, ліками, оплачувала лікування тощо.
ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які перебували у шлюбі та яким на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , 28 жовтня 2006 року склали на користь позивача два заповіти, за умовами яких кожний з них заповів по 1/2 частині зазначеної квартири. При цьому родичі спадкодавців були обізнані про вказаний заповіт, проте не заперечували проти таких обставин, оскільки їм було відмово про надання позивачем відповідної допомоги ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також вважали, що спірне майно повинне бути успадковане саме ОСОБА_1 .
Після смерті ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у ОСОБА_7 погіршився стан здоров'я, почали прогресувати психічні розлади та з приводу чого остання проходила курс лікування у психоневрологічній лікарні.
ОСОБА_7 не могла достовірно усвідомлювати значення своїх дій, не орієнтувалася в просторі та часі.
Скориставшись недієздатним станом ОСОБА_6 , яка не усвідомлювала значення своїх дій внаслідок психічного захворювання, відповідач та третя особа, які в останні роки життя почали відвідувати спадкодавця,
вмовили останню, зокрема і шляхом обману та залякування, на підписання
документів - укладення спірних у цій справі правочинів. Так, 27 березня
2014 року ОСОБА_7 склала заповіт на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які
є дітьми ОСОБА_2 . Крім того, 07 квітня 2016 року ОСОБА_7 склала заповіт на ОСОБА_2 та цього ж дня між вказаними особами укладено спадковий договір.
ОСОБА_6 в силу свого похилого віку та психічного стану фактично не усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними під час укладення спірних правочинів.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила визнати недійсними вищевказані заповіти від 27 березня 2014 року та від 07 квітня 2016 року,
а також спадковий договір від 07 квітня 2016 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 квітня 2021 року позов задоволено.
Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_7 27 березня 2014 року на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Максимовою О. О., реєстровий номер 1560.
Визнано недійсним заповіт складений ОСОБА_7 07 квітня 2016 року на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О. О., реєстровий номер 506.
Визнано недійсним спадковий договір, укладений 07 квітня 2016 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О. О., реєстровий
номер 504.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 920 грн витрат по оплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зібраними у справі доказами, зокрема, і посмертною судово-психіатричною експертизою, підтверджено, що ОСОБА_7 за своїм психічним станом на час підписання заповітів від 27 березня 2014 року, від 07 квітня 2016 року та спадкового договору від 07 квітня 2016 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, тому відповідно до статті 225 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вказані правочини необхідно визнати недійсними. ОСОБА_7 за життя та на час посвідчення оспорюваних правочинів страждала на психічні розлади.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що посмертну судово-психіатричну експертизу проведено відповідно до норм чинного законодавства, на підставі доказів, які стосуються стану ОСОБА_7 . Крім того, місцевим судом досліджено й інші докази, зокрема, медичну документацію на ОСОБА_7 , допитано
в судовому засіданні експерта та враховано показання свідків щодо обставин життя останньої. Суд першої інстанції дослідив всі зібрані у справі докази, оцінив їх у сукупності, а результат указаної процесуальної дії виклав
у судовому рішенні.
Безпідставними є доводи відповідача, що місцевий суд помилково не залучив до участі у справі орган опіки і піклування, так як питання щодо майнових прав неповнолітніх дітей ОСОБА_2 не вирішувалось, оскільки таке право у них не виникло. Також не заслуговують на увагу доводи щодо пропуску позовної давності, оскільки позивач звернулась з позовом у цій справі у межах трирічного строку, встановлено статтею 257 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права
без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року у справі № 754/3352/14-ц (провадження № 61-28333св18),
від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц (провадження
№ 61-10937св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 463/844/13-ц (провадження № 61-16862св19), від 26 травня 2021 року у справі
№ 759/15503/14-ц (провадження № 61-648св20), від 07 липня 2021 року
у справі № 591/2616/18 (провадження № 61-14042св20).
Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу).
Разом з тим, відповідач зазначає, що дана справа має для нього виняткове значення, оскільки на його утриманні двоє малолітніх дітей, одна дитина перебуває на спеціальному лікуванні.
Касаційна скарга мотивована тим, що суддя першої інстанції зобов'язаний був заявити самовідвід, оскільки брав участь у розгляді справи
№ 755/1954/15 за позовом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Головного управління юстиції у міста Києві, третя
особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Максимова О. О., про визнання недійсним заповіту.
Суди дійшли помилкового висновку, що позивачем не пропущено
позовну давність. Висновки проведеної у справі посмертної
судово-психіатричної експертизи та показання експерта потребували призначення повторної експертизи, проте відповідні клопотання відповідача про призначення повторної експертизи безпідставно не були задоволені судом першої інстанції. Отже, висновки судів не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, оскільки вищевказаний експертний висновок не є таким доказом. Висновок експерта складений з порушеним вимог закону.
При цьому відповідачем на спростування заявлених вимог надано висновок судово-психіатричного експерта, що був проведений експертами Державної установи «Центр психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю», якому судами не надано належної оцінки. Суди фактично залишили поза увагою наданий відповідачем висновок експерта.
Позивач та її представник зловживали своїми процесуальними правами, проте місцевий суд не застосовував до них суворих санкцій, обмежуючись лише усним зауваженням. При цьому судді апеляційного суду не дали можливості відповідачу належим чином виступити з промовою у дебатах та зупинили його під час промови.
Суди безпідставно не залучили до участі у справі третьою особою орган опіки та піклування (службу у справах дітей), оскільки заявлений у цій справі спір стосується прав та інтересів малолітніх дітей. Також апеляційний суд не правильно посилається в оскаржуваній постанові на висновки Верховного Суду щодо застосування статті 225 ЦК України.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що суди належним чином дослідили зібрані у справі докази,
а також правильно встановили фактичні обставини, що ОСОБА_7 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними під час підписання спірних у цій справі правочинів. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів. Діти ОСОБА_2 не набули жодних прав на спірне майно, тому у суду були відсутні правові підстави для залучення органу опіки та піклування. При цьому відповідач не звертався до місцевого суду з клопотанням про залучення вищевказаного органу. Також безпідставними є доводи відповідача щодо пропуску строку позовної давності, оскільки відповідно до статей 1220, 1223 ЦК України право на спадкування, як наслідок, всі похідні від нього права виникають у день відкриття спадщини. У матеріалах справи відсутні докази, що позивач та її представник зловживали процесуальними правами.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 01 листопада 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що подружжю ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частках належала квартира АДРЕСА_1 .
ОСОБА_6 та ОСОБА_9 28 жовтня 2006 року склали заповіти на користь ОСОБА_1 , що були посвідчені державним нотаріусом Десятої Київської нотаріальної контори.
ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 89 років.
ОСОБА_7 27 березня 2014 року склала заповіт на малолітніх
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що є дітьми ОСОБА_2
ОСОБА_2 і ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 серпня 2007 року.
ОСОБА_7 07 квітня 2016 року склала заповіт на ОСОБА_2 та 07 квітня 2016 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 укладено спадковий договір, відповідно до якого останній взяв на себе зобов'язання щодо купівлі продуктів харчування, ліків, сплати комунальних послуг та прибирання квартири спадкодавця.
Крім того, 07 квітня 2016 року нотаріусом посвідчено заяву ОСОБА_7 ,
в якій остання стверджує, що вона не є обмежено дієздатною чи недієздатною особою та стосовно неї не приймалися будь-які рішення щодо обмеження її дієздатності та на будь-які психічні захворювання вона не хворіє та не перебуває на обліку.
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 91 рік.
Витрати на поховання ОСОБА_7 поніс ОСОБА_2 .
Судами також встановлено, що згідно з медичною документацією
ОСОБА_7 проходила лікування в медичних закладах з психіатричними розладами.
Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи
від 10 червня 2019 року ОСОБА_7 за життя та в період посвідчення спірних у цій справі правочинів від 27 березня 2014 року та від 07 квітня
2016 року страждала стійким хронічним психічним розладом, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Вказаний висновок експертизи в судовому засіданні підтвердив експерт Хоменко О. В. , який категорично наполягав на тому, що під час посвідчення оспорюваних правочинів спадкодавець ОСОБА_7 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Згідно з наданою відповідачем копією висновку судово-психіатричного експерта, що була проведена експертами Державної установи «Центр психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю» за заявою представника відповідача, спадкодавець ОСОБА_7 за життя та на час посвідчення оспорюваних правочинів страждала на психічні розлади. Також в неї ( ОСОБА_7 ) малося згубне вживання алкоголю (зловживання зі шкідливими наслідками). При цьому експерти дійшли висновку, що
ОСОБА_7 могла усвідомлювати свої дії та керувати ними у визначені періоди.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Задовольняючи позов, суди виходили з того, що зібраними у справі доказами, зокрема, і посмертною судово-психіатричною експертизою, яку проведено відповідно до норм чинного законодавства, підтверджено, що ОСОБА_7 за своїм психічним станом на час підписання заповітів від 27 березня
2014 року, від 07 квітня 2016 року та спадкового договору від 07 квітня
2016 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, тому відповідно до статті 225 ЦК України вказані правочини необхідно визнати недійсними. ОСОБА_7 за життя та на час посвідчення оспорюваних правочинів страждала на психічні розлади.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи таке.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Статтею 1302 ЦК України визначено, що за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Згідно з положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
У частині першій статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину
є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами)
вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27 жовтня
2021 року у справі № 182/6521/16 (провадження № 61-1461св21).
Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для встановлення психічного стану спадкодавця в момент складання заповіту (укладення спадкового договору), який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну
судово-психіатричну експертизу.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 квітня
2022 року у справі № 554/7289/19 (провадження № 61-13635св21).
Психічний стан особи може бути підтверджений саме судово-психіатричною експертизою, яка і є допустимим доказом у встановленні спірних обставин.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 755/16032/15-ц (провадження № 61-18092св21).
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року
в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які
в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
При вирішенні цього спору суди виходили з того, що позивач на виконання своїх процесуальних обов'язків, передбачених статтями 12, 81 ЦПК України, надала належні та допустимі докази того, що ОСОБА_6 на час укладення оспорюваних правочинів була абсолютно неспроможна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Установивши, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи
від 10 червня 2019 року є належним та допустимим доказом доведеності факту, що у момент підписання заповітів від 27 березня 2014 року,
від 07 квітня 2016 року та спадкового договору від 07 квітня 2016 року ОСОБА_6 за психічним станом у зазначені періоди часу не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що вищевказаний висновок експерта узгоджується з іншими матеріалами справи, поясненнями свідків, є чітким, зрозумілим, категоричним, не ґрунтується на припущеннях, встановлює абсолютну неспроможність спадкодавця на укладення вказаних правочинів та обґрунтовано задовольнив позовні вимоги.
Вказані обставини справи встановлені судами на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Доводи касаційної скарги про неналежність та недопустимість цих доказів, зокрема і висновку посмертної судово-психіатричної амбулаторної експертизи від 10 червня 2019 року, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки останній не містить неповноти або неясності, доказів складення висновку експерта з порушенням чинного законодавства не надано.
Крім того, вказаний висновок експертизи в судовому засіданні підтвердив експерт Хоменко О. В. , який категорично наполягав на тому, що під час посвідчення оспорюваних правочинів ОСОБА_7 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
При цьому судами правильно враховано, що ОСОБА_7 проходила лікування в медичних закладах з психіатричними розладами, що підтверджується медичною документацією.
Отже, зібраними у справі доказами підтверджено заявлені у справі вимоги, тому суди правильно та обґрунтовано задовольнили вимоги ОСОБА_1 , про що відповідні мотиви викладені в оскаржуваних судових рішеннях.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року у справі № 754/3352/14-ц (провадження
№ 61-28333св18), від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц (провадження № 61-10937св19), від 30 вересня 2020 року у справі
№ 463/844/13-ц (провадження № 61-16862св19), від 26 травня 2021 року
у справі № 759/15503/14-ц (провадження № 61-648св20), від 07 липня
2021 року у справі № 591/2616/18 (провадження № 61-14042св20), оскільки висновки в указаних справах не суперечать висновками апеляційного суду під час розгляду цієї справи.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не
будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, у справі № 754/3352/14-ц встановлено, що за своїм психічним станом довіритель на час видачі довіреності могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Під час розгляду справи № 522/25597/13-ц встановлено, що спадкодавець не виявляла ознак тяжких психічних розладів або захворювань на час укладання договору довічного утримання, на час підписання договору в повній мірі могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У справі № 463/844/13-ц суди встановили, що волевиявлення спадкодавця (відчужувача, довірителя) на час складання та посвідчення оспорюваних правочинів було вільним і відповідало його внутрішній волі. Під час розгляду справи № 759/15503/14-ц встановлено, що достатніх та допустимих доказів того, що в момент складання спадкодавцем заповіту він не міг розуміти значення своїх дій або не міг керувати ними, не надано, останній виявив бажання скласти заповіт на сина та не змінював його заповіт до смерті. Обґрунтовуючи позовні вимоги у справі
№ 591/2616/18, позивач вказувала, що укладений спадкодавцем заповіт не відповідає формі заповіту та порядку його посвідчення, а також вимогам чинного законодавства, суперечить дійсному волевиявленню померлого. Разом з тим, суди у справі № 591/2616/18 встановили, що заповіт було складено нотаріусом зі слів спадкодавця. Внаслідок хвороби спадкодавця за його дорученням та у його присутності і присутності нотаріуса текст заповіту підписано іншою особою. Особи заповідача та особи, яка підписала заповіт, встановлено, їхню дієздатність перевірено. Також заповіт містить посилання на те, що заповіт до підписання прочитаний уголос заповідачем.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки висновки в указаних справах не
є суперечливими. Суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суддя першої інстанції, який брав участь у розгляді справи № 755/1954/15, зобов'язаний був заявити самовідвід під час розгляду цієї справи, оскільки вказана справа по суті не розглядалася. Так, ухвалою Дніпровського районного суду
міста Києва від 03 квітня 2015 року, залишено без розгляду позов
ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Головного управління юстиції у міста Києві, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Максимова О. О., про визнання недійсним заповіту. Підстави для відводу (самовідводу) судді місцевого суду не встановлено.
Доводи касаційної скарги щодо пропуску позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки встановлено, що ОСОБА_1 довідалася або могла довідатися про порушення свого права у лютому 2017 року, а до суду
з позовом у цій справі звернулася у травні 2017 року, тобто в межах строку, встановленого статтею 257 ЦК України.
Не можуть бути підставою для скасуванні оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги щодо непризначення місцевим судом повторної експертизи, оскільки відповідні клопотання відповідача розглянуто судом першої інстанції та у їх задоволенні обґрунтовано відмовлено. Так, висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 10 червня 2019 року не визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, тому у місцевого суду були відсутні правові підстави для призначення повторної експертизи, що узгоджується з вимогами статей 103, 113 ЦПК України.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на поданий відповідачем висновок судово-психіатричного експерта, що був проведений експертами Державної установи «Центр психічного здоров'я і моніторингу наркотиків та алкоголю», як такий, що не взятий до уваги, оскільки вказаний висновок було досліджено у сукупності з іншими доказами та надано йому належну правову оцінку. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Порушення порядку дослідження та оцінки доказів не встановлено.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги, що позивач та її представник зловживали своїми процесуальними правами, проте місцевий суд не застосовував до них суворих санкцій, обмежуючись лише усним зауваженням, оскільки відповідно до частини другої статті 214 ЦПК України головуючий відповідно до завдання цивільного судочинства керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи. Разом
з тим, застосування заходів процесуального примусу, передбачених
статтею 144 ЦПК України є правом, а не обов'язком суду, а їхня міра визначається з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов'язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що судді апеляційного суду не дали можливості відповідачу належим чином виступити з промовою у дебатах та зупинили його під час промови, оскільки головуючий може зупинити промовця, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється, або істотно виходить за визначені судом межі часу для викладення промов у судових дебатах, що узгоджується з вимогами
статті 242 ЦПК України.
Посилання відповідача, зокрема і в касаційної скарги на те, що судом не залучений до участі у справі орган опіки і піклування є безпідставними,
а також правильно та обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції тим, що питання щодо майнових прав неповнолітніх дітей не вирішувалось, оскільки таке право в них не виникло.
Так, предметом позовних вимог у цій справі не є вимоги щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Спір у цій справі не стосується управління майном, право власності на яке або право користування яким мають діти.
Разом з тим, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не позбавлені батьківського піклування, в їхніх інтересах діє батько ОСОБА_2 , а матір ( ОСОБА_5 ) залучена до участі у справі як третя особа, тому участь органів опіки
і піклування при вирішенні судом спору у цій справі не є обов'язковою.
Також апеляційний суд правильно вирахував висновки касаційного суду про застосування норм права, зокрема статті 225 ЦК України, тому доводи касаційної скарги в цій частині також не заслуговують на увагу.
З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам відзиву на позовну заяву та апеляційної скарги, яким судами першої та апеляційної інстанцій надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи.
При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та
в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк