Постанова
Іменем України
03 травня 2022 року
м. Київ
справа № 362/4524/20
провадження № 61-19045 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - акціонерне товариство «Банк «Український капітал»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Савченка С. І.,
Верланова С. М., Мережко М. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до акціонерного товариства «Банк «Український капітал» (далі - АТ «Банк «Український капітал», банк) про визнання недійсним договору
про задоволення вимог іпотекодержателя.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 21 серпня 2012 року між ним
та АТ «Банк «Український капітал» було укладено кредитний договір
№ 15/скл-12, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 1 720 000 грн,
зі сплатою 23 % річних, строком до 03 жовтня 2013 року.
23 серпня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ним і банкомукладено іпотечний договір, за умовами якого він передав в іпотеку банку належні йому житловий будинок по АДРЕСА_1 та присадибну земельну ділянку, площею 0,1240 га, яка розташована за цією самою адресою.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня 2014 року у справі № 362/7158/13-ц, яке набрало законної сили, позов АТ «Банк «Український капітал»задоволено, урахунок погашення його заборгованості за кредитним договором від 21 серпня 2012 року
у розмірі 2 195 411,35 грн звернуто стягнення на предмети іпотеки, а саме
на належні йому житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані
по АДРЕСА_1 . Визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів. Визначено початкову ціну предмета іпотеки на рівні не нижчому
за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
На виконання вищевказаного судового рішення банк отримав виконавчі листи
і пред'явив їх до примусового виконання, проте судове рішення виконано
не було.
10 жовтня 2017 року між ним та банком було укладено нотаріально посвідчений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за умовами якого він у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором передав банку, як іпотекодержателю, у власність домоволодіння (житловий будинок) та земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1 .
При укладенні зазначеного договору він сподівався на припинення правовідносин з банком, проте на початку 2018 року йому надійшло кілька податкових повідомлень-рішень Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві) про необхідністьсплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
У ході оскарження у судовому порядку вказаних податкових повідомлень-рішень він дізнався, що банкнесвоєчасно зареєстрував право власності
на зазначені житловий будинок і земельну ділянку, чим завдав йому збитки.
Вважав, що укладений між ним та банкомдоговір про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року суперечить положенням частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає,
що укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду
про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Таким чином, оскільки вимоги банку, як іпотекодержателя, було задоволено у судовому порядку рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня 2014 року у справі № 362/7158/13-ц, яке набрало законної сили, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, то договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року на підставі положень статей 203, 215 ЦК України слід визнати недійсним.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним укладений між ним та банком нотаріально посвідчений договір
прозадоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області
від 19 травня 2021 року у складі судді Марчука О. Л. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_1 і ПАТ «Банк «Український капітал» договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року. Стягнуто з АТ «Банк «Український капітал» на користь ОСОБА_1 840,80 грн у рахунок відшкодування судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час укладення
між сторонами спірного договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року набрало законної сили рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня2014 року у справі № 362/7158/13-ц, яким позов банку задоволено й звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за тим самим кредитним договором. Тому зміст оспорюваного договору про задоволення вимог іпотекодержателя суперечить положенням частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що свідчить про його недійсність відповідно
до положень статей 203, 215 ЦК України.
Суд першої інстанції відхилив посилання відповідача щодо реєстрації за ним права власності на іпотечне майно, так як указаний факт не спростовує порушення положень частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» при укладенні між сторонами оспорюваного договору.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ«Банк «Український капітал» задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Банк «Український капітал» судовий збір у розмірі 1 261,21 грн.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково ототожнив договір про задоволення вимог іпотекодержателя (застереження в іпотечному договорі), який може передбачати умови
та способи позасудового врегулювання спору у випадку порушення умов кредитного договору із договором, укладеним між сторонами у рамках позасудового врегулювання спору, з огляду на вже наявні порушення, яким вирішено питання щодо повернення боргу позивача. При цьому зазначена сторонами назва договору про задоволення вимог іпотекодержателя не має правового значення і не впливає на його сутність, як договору за наслідками позасудового врегулювання існуючого боргу. Тобто положення частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
Крім того, оспорюваний договір про задоволення вимог іпотекодержателя
від 10 жовтня 2017 року укладений між сторонами добровільно, за взаємною згодою і стосується фактичного врегулювання боргових зобов'язань позивача перед відповідачем, як кредитором, шляхом передачі ОСОБА_1
у власність банку майна для погашення боргу в повному обсязі
та не суперечить положенням статті 36 Закону України «Про іпотеку». Правові підстави для визнання такого договору недійсним, передбачені статтями 203, 215 ЦК України, відсутні.
Апеляційний суд урахував правовий висновок Верховного Суду, викладений
у постанові від 30 березня 2020 року у справі № 643/15938/17 (провадження
№ 61-11020св19), зокрема, що існування судового рішення за умови його невиконання не перешкоджає зверненню стягнення на предмет іпотеки
у позасудовому порядку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, з урахуванням її уточненої редакції, ОСОБА_1 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити
в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник посилається на необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування окремих норм права у подібних правовідносинах. Крім того, судом апеляційної інстанції належним чином
не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду
від 06 грудня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишено без руху
та надано строк на усунення її недоліків.
У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 06 грудня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 362/4524/20 із Васильківського міськрайонного суду Київської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих
до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу
та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2022 року у задоволенні клопотань ОСОБА_1 , АТ «Банк «Український капітал» про розгляд справи за участю сторін відмовлено. Справу призначено до судового розгляду в складі колегії
з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження
без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що укладення між сторонами оспорюваного договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року після набрання законної сили рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня 2014 рокуу справі № 362/7158/13-ц, яким позов банку задоволено й звернуто стягнення на предмет іпотеки, суперечить положенням частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку», оскільки позасудове врегулювання спору між сторонами мало здійснюватися
до набрання законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Вказує, що банк, як іпотекодержатель, обрав судовий спосіб захисту своїх порушених прав, тому відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України оспорюваний договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року є недійсним. Унаслідок укладення оспорюваного правочину, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося вдруге, що свідчить
про подвійне притягнення позивача до відповідальності.
При цьому він власноручно не підписував оспорюваний договір і через неправильне сприйняття фактичних обставин, що вплинуло на його волевиявлення, надав представнику право на підписання договору, який було укладено під тиском іпотекодержателя.
Банк відмовився від своєчасної реєстраціє за собою права власності
на іпотечне майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року, тобто цей договір є недійсним. Указане також підтверджується судовими рішеннями адміністративних судів
у справах щодо оскарження ним податкових повідомлень-рішень.
Зазначає про необхідність відступлення від правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19 травня 2019 року
у справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19), а також від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 березня 2020 року
у справі № 643/15938/17 (провадження № 61-11020св19), які враховано апеляційним судом при вирішенні спору. При цьому відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2022 року АТ «Банк «Український капітал» подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказується, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на його законність не впливають.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області
від 06 березня 2014 року у справі № 362/7158/13-ц, яким позов банку задоволено й звернуто стягнення на предмет іпотеки, не виконано у зв'язку
з неможливістю реалізації предмета іпотеки шляхом його продажу
на прилюдних торгах. Банк на підставі пункту 12 договору іпотеки, укладеного з позивачем, набув право власності на предмет іпотеки у погоджений сторонами спосіб, а саме шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року. Вищевказане судове рішення
на час укладення оспорюваного правочину не було виконано, тобто подвійного стягнення не відбулося і не могло відбутися.
10 жовтня 2017 року за банком було зареєстровано право власності
на предмет іпотеки, що підтверджується довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 18 травня 2021 року, а тому посилання позивача на те, що предмет іпотеки залишився в його власності є безпідставними.
При цьому банк не був стороною в адміністративних справах, на які посилається позивач, відтак обставини, встановлені у цих справах,
не є преюдиційними для справи, яка переглядається Верховним Судом.
Разом із цим, позивач та відповідач були сторонами іншого судового спору (справа № 761/33338/20), у ході розгляду якого спростовано твердження позивача про те, що предмет іпотеки залишився у його власності.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та АТ «Банк «Український капітал» укладено кредитний договір № 15скл-12, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 1 720 000 грн, зі сплатою 23 % річних, строком
до 03 жовтня 2013 року.
23 серпня 2012 року на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором між ним і банком укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку належні йому житловий будинок по АДРЕСА_1 та присадибну земельну ділянку, площею 0,1240 га, яка розташована за цією самою адресою (а. с. 47-52).
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня2014 рокуу справі № 362/7158/13-ц, яке набрало законної сили, позов АТ «Банк «Український капітал»задоволено, урахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 серпня 2012 року у розмірі 2 195 411,35 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на належні йому житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1 . Визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів. Визначено початкову ціну предмета іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат (а. с. 44-46).
На виконання вищевказаного рішення суду банк отримав виконавчі листи
і пред'явив їх до примусового виконання, проте судове рішення виконано не було (а. с. 38-43).
10 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та банком укладено нотаріально посвідчений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за умовами якого ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором передав банку, як іпотекодержателю, у власність домоволодіння (житловий будинок) та земельну ділянку, які розташовані
по АДРЕСА_1
(34-37).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої
або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання
про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,
які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який
не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором
або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16
ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. У частинах першій, третій, четвертій вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави
і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою
та шостою статті 203 цього Кодексу.
У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він
не визнаний судом недійсним.
У справі, яка переглядається, позивач просив суд визнати недійсним укладений між ним та банком нотаріально посвідчений договір
прозадоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог,
що звичайно ставляться.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610
ЦК України).
Відповідно до пунктів 3, 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, а також справедливість, добросовісність та розумність.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні
і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки,
яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до частин першої-третьої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем
і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду
про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя
не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, зробив правильний висновок про те,
що зазначене у частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» поняття окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя вжите
у розумінні договору, яким сторони можуть визначити спосіб позасудового врегулювання спору для задоволення вимог іпотекодержателя у випадку порушення умов кредитного договору, тобто договору, яким визначаються права та обов'язки сторін при настанні обставин щодо неповернення коштів боржником у майбутньому.
Тобто вказане не стосується договору, який укладається для безпосереднього погашення існуючого боргу, який визначає конкретний спосіб позасудового врегулювання.
У даній справі судами попередніх інстанцій встановлено, що судове рішення
у справі № 362/7158/13-ц у частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано не було. Оспорюваним договором ОСОБА_1 у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором передав банку,
як іпотекодержателю, у власність спірні домоволодіння (житловий будинок)
та земельну ділянку. При цьому банк зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини у справі, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що положення частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин застосуванню
не підлягають, оскільки між сторонами укладено оспорюваний договір
з метою захисту прав банку, як іпотекодержателя, так як позивачем допущено порушення умов кредитного договору, існує кредитна заборгованість.
Отже, вказаним договором, який хоча й має назву договір про задоволення вимог іпотекодержателя, проте ним вирішено питання щодо повернення боргу ОСОБА_1 .
Крім того, суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок Верхового Суду, викладений у постанові від 30 березня 2020 року у справі
№ 643/15938/17 (провадження № 61-11020св19) у подібних правовідносинах і за подібних фактичних обставин.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те,
що договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року укладений між сторонами добровільно, за взаємною згодою і стосується фактичного врегулювання боргових зобов'язань позивача перед банком,
як кредитором, шляхом передачі ОСОБА_1 у власність банку майна для погашення боргу у повному обсязі, а тому не суперечить положенням частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
У контексті цієї конкретної цивільної справи, ураховуючи обставини справи, Верховний Суд зазначає й таке.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.
Отже, матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з'ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи пред'явлено позов.
У справі, яка переглядається, сторони, діючи добросовісно та на підставі власного волевиявлення, підписавши оспорюваний позивачем договір, усвідомлювали наслідки його укладення.
Отже, укладеним договором, направленим на добровільне врегулювання кредитного боргу, права позивача ніяким чином не порушені.
Позивач не надав суду належних, допустимих і достовірних доказів
на підтвердження обставин, яким обґрунтовано позов, що є його процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України).
Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про те, що оспорюваний правочин вчинено під впливом помилки, оскільки позовні вимоги обґрунтовано іншими підставами недійсності правочину.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє(стаття 239 ЦК України). Матеріали спарви не містять доказів того, що оспорюваний правочин вчинено представником з перевищенням повноважень.
При цьому посилання на те, що правочин укладено під тиском відповідача ґрунтуються на припущеннях, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судові рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Посилання касаційної скарги на те, що унаслідок укладення оспорюваного правочину, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося вдруге,
що свідчить про подвійне притягнення позивача до відповідальності,
не заслуговують на увагу, оскільки рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 06 березня 2014 року у справі № 362/7158/13-ц, яким позов банку задоволено й звернуто стягнення на предмет іпотеки, на час укладення оспорюваного правочину виконано не було, а тому подвійного стягнення не відбулося й не відбудеться, оскільки кредитний договір один, кредитний борг один і лише в межах цієї суми буде виконано кредитне зобовязання.
Підписання оспорюваного договору спрямовано для захисту порушеного
та не поновленого боржником належним чином права кредитора, що не є подвійним стягненням, оскільки спрямоване на захист прав та інтересів відповідача.
Доводи касаційної скарги про те, що банк відмовився від своєчасної реєстраціє за собою права власності на іпотечне майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 жовтня 2017 року, тому цей договір є недійсним, безпідставні, так як за банком зареєстровано право власності на предмет іпотеки (а. с. 122-125).
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, апеляційний суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону,
які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Із цих самих підстав відхиляються доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від відповідних правових висновків Верховного Суду, а також про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89
ЦПК України суд апеляційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення оскільки вони
не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться
до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України
не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно
від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді,
та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України,
№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення -
без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду -
без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване
судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом
не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 418ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець