Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 185/10409/15
провадження № 61-6890св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарової М. О.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», найменування якого змінено на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», (далі - Банк), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позов мотивував тим, що 25 жовтня 2007 року між Банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNQ0А001312488, згідно з умовами якого Банк зобов'язався надати кредит у розмірі 16 968,21 дол. США до 25 жовтня 2012 року, а ОСОБА_1 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.
За умовами зазначеного договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця у період сплати ОСОБА_1 повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно з кредитним договором.
У випадку порушення зобов'язань за договором, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної в строк заборгованості за кредитом.
З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором № DNQ0А001312488 між Банком та ОСОБА_2 25 жовтня 2007 року укладений договір поруки.
Позичальник в порушення умов договору, взяті на себе зобов'язання належним чином не виконує, у зв'язку з чим станом на 24 червня 2015 року допустив заборгованість у загальному розмірі 62 136,16 дол. США, яка складається з наступного: 15 699,57 дол. США заборгованість за кредитом, 1 377,85 дол. США заборгованість по процентам за користування кредитом, 42 088,81 дол. США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 11,62 дол. США та 2 958,31 дол. США - штрафи (фіксована та процента складові).
На підставі викладеного просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року № DNQ0A001312488 у загальному розмірі 62 136,16 дол. США.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 19 грудня 2019 року у позовівідмовив.
Суд першої інстанції виходив з того, що останнє погашення кредиту відбулося 08 липня 2010 року, отже перебіг позовної давності закінчився у серпні 2013 року.
Із позовом про стягнення заборгованості Банк звернувся у вересні 2015 року, тобто з пропуском позовної давності. Будь-яких заяв щодо поважності причин пропуску позовної давності Банк суду не надав.
За умовами кредитного договору строком виконання основного зобов'язання визначено 25 жовтня 2012 року.
Отже право пред'явити вимогу до поручителя ОСОБА_2 про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту банком також втрачено.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
На рішення місцевого суду Акціонерне товариство комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»)подало апеляційну скаргу.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 24 березня 2020 року апеляційну скаргу задовольнив частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення.
Позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року № DNQ0A001312488 у загальному розмірі 33 139,36 дол. США, яка складається з заборгованості за тілом кредиту у розмірі 15 220,46 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 2 746,54 дол. США, заборгованості по пені в розмірі 15 172,36 дол. США.
У задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовив.
Вирішив питання щодо відшкодування судових витрат.
Суд апеляційної інстанції мотивував постанову тим, що кредитор має право на пред'явлення вимог до поручителя лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
Пунктом 7. 1 кредитного договору та пунктом 16 договору поруки передбачено, що погашення заборгованості здійснюється з 25 жовтня 2007 року до 25 жовтня 2012 року, тому банк втратив право вимоги до поручителя ОСОБА_2 .
Банк не пропустив строк позовної давності для звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості до позичальника ОСОБА_1 з урахуванням збільшення строку позовної давності до 5 років та строку дії кредитного договору до 25 жовтня 2012 року.
Позовні вимоги банку є частково обґрунтованими з огляду на те, що боржник не виконав свої зобов'язання, про те після закінчення дії кредитного договору позивач втратив право нараховувати проценти за кредитом та пеню.
Зважаючи на те, що строк дії кредитного договору сторонами встановлено до 25 жовтня 2012 року нарахування відсотків та пені станом на 24 червня 2015 року, тобто поза межами строку дії кредитного договору є безпідставним.
Вимоги банку про стягнення штрафу (фіксована частина) - 11,62 дол. США, штрафу (процентна складова) - 2 958,31 дол. США задоволенню не підлягають, оскільки відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, тоді як статтею 61 Конституції України встановлено заборону на притягнення особи до подвійної відповідальності за одне і те ж правопорушення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до поручителя ОСОБА_2 та позичальника ОСОБА_1 та ухвалити у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити у повному обсязі; у іншій частині постанова суду апеляційної інстанції не оскаржується. Судові витрати стягнути з відповідачів.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 24 квітня 2020 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.
Підставою для відкриття касаційного провадження є неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права, а саме - статей 259, 559 ЦК України, у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 752/3981/14.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивував тим, що суд апеляційної інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до поручителя ОСОБА_2 помилково вважав, що кредитор має право на пред'явлення вимог до поручителя лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
Пунктом 12 договору поруки передбачено, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.
Аналізуючи зміст частини четвертої статті 559 ЦК України Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14 (провадження № 61-10358сво) дійшла висновку, що визначений зазначеною нормою строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки. Зміна строку виконання основного зобов'язання шляхом реалізації кредитором права на дострокове стягнення суми заборгованості не змінює строк чинності поруки, визначений сторонами у договорі поруки.
Вважає, що суд апеляційної інстанції правомірно встановив у відповідності до частини першої статті 259 ЦК України збільшення строку позовної давності за домовленістю сторін згідно з пунктом 4.5 кредитного договору, та і відповідно не пропущення позивачем строку позовної давності для звернення до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості за кредитом.
Проте, мав дійти аналогічного висновку й щодо вимог пред'явлених до поручителя.
Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Банку у частині стягнення заборгованості за процентами та пенею після закінчення дії кредитного договору.
Вважає, що оскільки пунктом 5.1 кредитного договору передбачено, що цей договір діє до повного виконання сторонами зобов'язань за цим договором, застосування судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс 18) є нерелевантним, оскільки правовідносини у цій справі та справі № 444/9519/12 є не подібними.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 25 жовтня 2007 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № DNQ0А001312488, згідно з умовами якого банк зобов'язувався надати позичальнику кредит у розмірі 16 968,21 доларів США до 25 жовтня 2012 року, а ОСОБА_1 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, встановлених кредитним договором. (т. 1 а. с. 12-14).
Згідно з умовами зазначеного договору погашення заборгованості здійснюється у наступному порядку: щомісяця в період сплати, відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати.
У випадку порушення зобов'язань за кредитним договором, відповідач сплачує банку відсотки за користування кредитом у подвійному розмірі на місяць, нараховані від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом.
Відповідно до розділу 7 «Особливі умови» договору банк надав позичальнику кредит у розмірі 16 968,21 дол. США готівкою через касу на строк з 25 жовтня 2007 року до 25 жовтня 2012 року включно, у вигляді непоновлюваної лінії.
Банк виконав свої зобов'язання за договором та надав позичальнику кредитні кошти, що підтверджується випискою.
З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 25 жовтня 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки (т. 1 а. с. 15).
Відповідно до пункту 2 цього договору поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язань за кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків за користування кредитом, комісій, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.
Пунктом 4 цього договору передбачено, що у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Позичальник ОСОБА_1 та поручитель ОСОБА_2 подали до суду першої інстанції заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, посилаючись на те, що у кредитному договорі передбачено, що його виконання здійснюється частинами відповідно до графіку погашення кредиту, зокрема передбачено внесення щомісячного платежу з 21 по 28 число кожного місяця, строк виконання основного зобов'язання визначений 25 жовтня 2012 року, а тому право пред'явити вимогу до поручителя про виконання порушеного зобов'язання боржника щодо повернення кредиту закінчилося після спливу шести місяців з зазначеної дати.
Кошти у розмірі 1 369,56 дол. США надійшли від реалізації заставного майна за договором (т. 3 а. с. 54).
Станом на 24 червня 2015 року за кредитним договором рахується заборгованість у загальному розмірі 62 136,16 дол. США, яка складається з наступного: 15 699,57 доларів США заборгованості за кредитом, 1 377,85 доларів США заборгованості по процентам за користування кредитом, 42 088,81 доларів США пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 11,62 дол. США та 2 958,31 доларів США - штрафи (фіксована та процента складові).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Скасовуючи рішення місцевого суду про відмову у позові та частково задовольняючи позовні вимоги Банку, суд апеляційної інстанції виходив з того, що він не пропустив строк позовної давності для звернення до суду з вимогами про стягнення заборгованості до позичальника ОСОБА_1 з урахуванням договірного збільшення строку позовної давності до 5 років і строку дії кредитного договору до 25 жовтня 2012 року.
Позовні вимоги Банку є частково обґрунтованими з огляду на те, що боржник не виконав свої зобов'язання, проте після закінчення строку дії кредитного договору позивач втратив право нараховувати проценти за кредитом та пеню.
Зважаючи на те, що строк дії кредитного договору сторонами встановлено до 25 жовтня 2012 року нарахування відсотків та пені станом на 24 червня 2015 року, тобто поза межами строку дії кредитного договору є безпідставним.
Вимоги банку про стягнення штрафу (фіксована частина) - 11,62 дол. США, штрафу (процентна складова) - 2 958,31 дол. США задоволенню не підлягають, оскільки відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, тоді як статтею 61 Конституції України встановлено заборону на притягнення особи до подвійної відповідальності за одне і те ж правопорушення.
Кредитор має право на пред'явлення вимог до поручителя лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання.
Пунктом 7. 1 кредитного договору та пунктом 16 договору поруки передбачено, що погашення заборгованості здійснюється з 25 жовтня 2007 року до 25 жовтня 2012 року, тому банк втратив право вимоги до поручителя ОСОБА_2 .
Постанова суду апеляційної інстанції у касаційному порядку оскаржується банком у частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення заборгованості за кредитним договором на користь банку із поручителя ОСОБА_2 та у частині стягнення заборгованості після закінчення дії кредитного договору солідарно із боржника ОСОБА_1 і поручителя ОСОБА_2 .
Колегія суддів із висновками суду апеляційної інстанції, в оскарженій частині, погодитись в повному обсязі не може враховуючи наступне.
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Частинами першою та другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого зобов'язання. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків (стаття 611 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Згідно частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Із справи відомо, що 28 вересня 2015 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року.
Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
У справі, яка розглядається, сторони договору поруки від 25 жовтня 2007 року визначили строк чинності поруки у пункті 12, погодивши, що порука ОСОБА_2 припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (т. 1 а. с. 15).
Аналізуючи зміст частини четвертої статті 559 ЦК України слід дійти висновку, що визначений зазначеною нормою строк припинення поруки (який на момент виникнення спірних правовідносин складав шість місяців) застосовується виключно у тому разі, якщо такий строк не встановлено у самому договорі поруки. Зміна строку виконання основного зобов'язання шляхом реалізації кредитором права на дострокове стягнення суми заборгованості не змінює строк чинності поруки, визначений сторонами у договорі поруки.
Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14 (провадження № 61-10358сво19).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ухвалюючи постанову про відмову у частині стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя ОСОБА_2 на користь АТ КБ «ПриватБанк» суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки умовам договору поруки від 25 жовтня 2007 року та неправильно застосував положення частини четвертої статті 559 ЦК України, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 725/3981/14 (провадження № 61-10358сво19) є обґрунтованими.
Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог банку про стягнення заборгованості після закінчення дії кредитного договору.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції помилково послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) правовідносини у якій не є релевантними спірним правовідносинам є неприйнятними.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звертає увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Так, у справі, що переглядається та у справі № 444/9519/12 правовідносини є подібними в частині врегулювання питання щодо нарахування передбачених договором відсотків за кредитом та неустойки після настання строку виконання зобов'язання (закінчення дії договору).
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду, яке ухвалено із помилковим застосуванням норм матеріального права, зокрема і щодо застосування позовної давності не може залишатися в силі.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, яке переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, є його ухвалення з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що окрім скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову, підлягає скасуванню і рішення місцевого суду.
Керуючись статтями 400 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задовольнити частково.
Стягнути солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 25 жовтня 2007 року № DNQ0A001312488 у загальному розмірі 33 139,36 дол. США, яка складається з заборгованості за тілом кредиту у розмірі 15 220,46 дол. США, заборгованості за відсотками у розмірі 2 746,54 дол. США, заборгованості по пені в розмірі 15 172,36 дол. США.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук