Постанова
Іменем України
29 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 494/1218/19
провадження № 61-11221св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Розквітівська об'єднана територіальна громада Березівського району Одеської області,
особа, яка подала апеляційну скаргу - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської об'єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шуликом Максимом Юрійовичем, на постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів:Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Розквітівської об'єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області (далі - Розквітівська ОТГ) про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що починаючи з 01 червня 2007 року він добросовісно та безперервно володіє та користується нерухомим майном - виробничим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Протягом зазначеного періоду часу він використовував зазначене нежитлове приміщення як складське для зберігання сільськогосподарської продукції та інвентаря, обслуговував його та проводив у ньому поточні ремонтні роботи.
24 грудня 2018 року він отримав технічний паспорт на виробничий будинок, загальною площею 330,25 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , однак не може оформити право власності на це приміщення у зв'язку із відсутністю правовстановлюючих документів.
Посилаючись на наведене, просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на виробничий будинок, загальною площею 330,25 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на виробничий будинок, загальною площею 330,25 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю позивачем того, що він добросовісно володіє чужим майном і понад 10 років продовжує відкрито та безперервно користуватися виробничим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , тому наявні визначені частиною першою статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстави для визнання за ним права власності на вказане нерухоме майно за набувальною давністю.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного судувід 19 травня 2021 року апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської ОТГ задоволено частково, рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої, апеляційний суд виходив з того, що чинним законодавством передбачена можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках, зокрема у разі якщо такий захист не здійснює або неналежно здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Беручи до уваги наявні порушення інтересів держави, які полягають в тому, що визнання за відсутності законних підстав у судовому порядку права власності на нерухоме майно порушує встановлений державою порядок набуття права власності на нього, а також майнові та земельні інтереси держави в особі Розквітівської ОТГ, якою не вживаються заходи щодо захисту інтересів держави, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави у зазначеній справі.
Установивши, що спірний виробничий будинок, відповідно до переліку об'єктів, що належали до майнового пайового фонду КСП ім. Посмітного знаходиться під номером 56 - «Електропідстанція», переданий на баланс територіальної громади, та знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності і не передавалася у користування позивачеві, що виключає добросовісність його володіння, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю на підставі статті 344 ЦК України.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Шуликом М. Ю., у якій він просив скасувати постанову Одеського апеляційного судувід 19травня 2021 року та залишити в силі рішення Березівського районного суду Одеської області
від 26 лютого 2020 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, заявник зазначав:
1) пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц.
2) пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 2 частини першої статті 411 ЦПК України) - в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Шуликом М. Ю., у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц про те, що при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно, виходячи зі змісту статті 344 ЦК України, позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.
Суд апеляційної інстанції неповно дослідив зібрані у справі докази, зокрема, не надав належної оцінки тій обставині, що починаючи з 01 червня 2007 року позивач відкрито володів та безперешкодно користувався виробничим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене нерухоме майно перейшло у його володіння за згодою колишнього сільського голови ОСОБА_2 , який надав відомості про те, що після ліквідації Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма ім. Посмітного» відсутній власник зазначеного нерухомого майна. Крім іншого, згідно з актом приймання-передачі виробничий об'єкт не був переданий на баланс Розквітівської сільської ради. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 лютого 2020 року № 201820443, у виробничого будинку за адресою: АДРЕСА_1 , власника немає, а тому позивач був впевнений у тому, що на нього не претендують інші особи, що за тривалого безперешкодного та відкритого користування є достатнім для визнання за ним права власності на зазначений об'єкт нерухомого майна за набувальною давністю.
Зазначив, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив заступнику прокурора Одеської області строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки як убачається з матеріалів справи, заступнику керівника Комінтернівської місцевої прокуратури Одеської області Граматику О. С. було відомо про рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року до 30 червня 2020 року, а тому посилання прокурора на те, що про наявність підстав для подання апеляційної скарги йому стало відомо з повідомлень Розквітівської ОТГ від 14 липня 2020 року та від 28 липня 2020 року не відповідають дійсності. Крім того, вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, суд не звернув увагу на те, що представник Розквітівської ОТГ приймав участь в судових засіданнях у суді першої інстанції та був присутнім при проголошенні рішення суду, та тому Розквітівська ОТГ пропустила строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції без поважних причин.
Оскільки безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року викликало об'єктивний сумнів у неупередженості колегії суддів, представник позивача - адвокат Шулик М. Ю. заявив відвід колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., однак суд безпідставно залишив таку заяву без розгляду, а тому вважав наявними підстави для скасування постанови апеляційного суду з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, та витребувано матеріали справи.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
На підтвердження відкритого, безперервного володіння з 2007 року нерухомим майном - виробничим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 надав до суду:
- технічний паспорт на виробничий будинок, загальною площею 330,25 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлений 24 грудня 2018 рокуна замовлення позивача;
- договір зберігання сільськогосподарської продукції від 12 вересня 2010 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО» та ОСОБА_1 ;
- довідку, видану Акціонерним товариством «Одесаобленерго»від 05 грудня 2019 року № 1227, згідно з якою ОСОБА_1 уклав договір на розроблення технічної документації для підключення до електричних мереж Березівського РЕМ об'єкту нерухомого майна- виробничого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;
- довідку, видану фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 від 22 грудня 2019 року № 370, відповідно до якої на підставі договору, укладеного з ОСОБА_1 , виконується замовлення з виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для обслуговування вищевказаного виробничого будинку.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 , подана адвокатом Шуликом М. Ю., не підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов'язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, потрібно враховувати, зокрема, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.
Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності таких умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервність строку володіння ним.
При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Зазначений правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц.
У справі № 571/1099/16-ц (постанова Верховного Суду від 27 вересня 2018 року), суди установивши, що позивач проживає у будинку АДРЕСА_1 з дозволу ОСОБА_5, який є спадкоємцем цього майна після смерті матері і який неодноразово пропонував позивачу сплатити грошові кошти за будинок, суди відмовили в задоволенні позову. Верховний Суд погодився з висновками судів, зазначивши, що сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення права власності за набувальною давністю.
У справі № 683/2047/16-ц (постанова Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року) судами встановлено, що позивач на підставі договору купівлі-продажу від 15 жовтня 2005 року, укладеного у простій письмовій формі, придбавбудівлю млина, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, якою він з того часу продовжує відкрито, безперервно володіти та користуватися. Верховний Суд погодився з висновками судів про відсутність передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю за відсутності такої ознаки набувальної давності, як добросовісне володіння, що виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю, оскільки за обставинами справи позивач знав і не міг не знати про відсутність у попереднього володільця будівлі млина правовтановлюючих документів на зазначену будівлю, що не позбавляє позивача можливості набути право власності на таке майно у позасудовому порядку.
Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої адвокатом Шуликом М. Ю., про неправильне застосування судами положень статті 344 ЦК України та неурахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 вересня 2018 року у справі № 571/1099/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц є безпідставними.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Отже умовами набуття права власності за набувальною давністю є:
1) добросовісність користування майном, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику цього майна у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 10 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 10 років;
4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на це майно.
Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Установивши, що спірний виробничий будинок перебуває на балансі територіальної громади та знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності, тобто, що ОСОБА_1 заволодів чужим майном, яке йому не належало, що виключає добросовісне заволодіння позивачем майном, та можливість його набуття ним за набувальною давністю, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Щодо доводів касаційної скарги про необґрунтоване поновлення апеляційним судом строків на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою заступника прокурора Одеської області
Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи, а згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Статтею 354 ЦПК України урегульовано питання строків на апеляційне оскарження, зокрема апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Частиною першою статті 127 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18.
У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Вказаним приписам кореспондують відповідні положення ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).
У частині третій зазначеної статті передбачено, що прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Системне тлумачення статті 56 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Згідно з пунктом 3 частини шостої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.
Обґрунтовуючи підстави перегляду рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року заступник прокурора Одеської області вказував на те, що пасивна поведінка Розквітівської ОТГ у захисті інтересів територіальної громади і держави, призвела до порушення їх прав, що свідчить про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування своїх повноважень. Попередньо, до звернення з апеляційною скаргою до суду, прокурор повідомив Розквітівську сільську раду об'єднаної територіальної громади Березівського району Одеської області про представництво її інтересів в суді, яка наявність підстав для представництва її інтересів не оскаржила.
Узагальнюючи наведене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для перегляду судового рішення за апеляційною скаргою прокурора, оскільки у цьому випадку допуск прокурора до суду є виправданим, вступ у справу здійснений у межах дискреційних повноважень, визначених законодавством, а оскільки прокурор не брав участі у справі та не отримував копію рішення суду першої інстанції, вважав наявними визначені процесуальним законом підстави для поновлення йому строку на апеляційне оскарження рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року.
Щодо доводів касаційної скарги про невиконання апеляційним судом вимог процесуального закону при вирішенні питання про відвід суддів
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду.
Доводи заявника про те, що розгляд справи в апеляційному суді здійснено неповноважним складом суду з посиланням на необґрунтоване залишення без розгляду заяви про відвід, є безпідставними з огляду на таке.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року поновлено заступнику прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Розквітівської ОТГ строк на апеляційне оскарження рішення Березівського районного суду Одеської області від 26 лютого 2020 року та відкрито апеляційне провадження. 13 листопада 2020 року до апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 , від імені якого діяв адвокат Шулик М Ю.
19 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шулик М. Ю. в судовому засіданні заявив відвід колегії суддів апеляційного суду у складі: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., з посиланням на неправильне застосування апеляційним судом статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та безпідставне поновлення прокурору строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 39 ЦПК України відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Шулика М. Ю. залишено без розгляду з огляду на пропуск визначеного частиною третьою статті 39 ЦПК України строку на заявлення відводу.
Ураховуючи, що вирішення питання про відвід колегії суддів Одеського апеляційного суду: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., відбулося з дотриманням визначеного процесуальним законом порядку, доводи касаційної скарги про розгляд і вирішення справи в апеляційному суді неповноважним складом суду не заслуговують на увагу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_4 .
Керуючись статтями 400, 401, 415, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шуликом Максимом Юрійовичем, залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
А. С. Олійник
В. В. Яремко