ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.05.2022Справа № 910/18920/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Підченко Ю.О., розглянувши без виклику (повідомлення) представників сторін у порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "УНІКА"
до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Еталон"
про відшкодування шкоди 13 762,00 грн
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Уніка" (далі - позивач, Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Еталон" (далі - відповідач, Компанія) про стягнення шкоди в розмірі 13 762, 00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26 листопада 2021 року вищенаведену позовну заяву Товариства прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/18920/21 та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання).
Крім того, цією ухвалою відповідачу було визначено строк для подання відзиву на позов - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали.
09.12.2021 до суду надійшов лист Моторного (транспортного) страхового бюро України з інформацією щодо страхового полісу АМ/8466375.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, у порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 ГПК України, у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі, судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
За змістом статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" місцезнаходження юридичної особи визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
В силу положень статті 10 наведеного Закону, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи та про його право подати відзив на позовну заяву, копія ухвали суду від 26 листопада 2021 року рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 03057, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 33-Б, 2 під'їзд.
Відповідно до частини 3 статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Приписами пункту 1 частини 6 статті 242 ГПК України встановлено, що днем вручення судового рішення є день вручення судового рішення під розписку.
З матеріалів справи вбачається, що копія вищенаведеної ухвали Господарського суду міста Києва від 26 листопада 2021 року була отримана уповноваженим представником відповідача 08 грудня 2021 року, про що свідчить наявне у матеріалах справи відповідне повідомлення про вручення цього судового відправлення.
Проте відповідач у встановлений строк відзив на позов не подав та не скористався наданими йому процесуальними правами.
Положеннями частини 9 статті 165 ГПК України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Приймаючи до уваги те, що Компанія належним чином була повідомлена про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність у матеріалах справи достатньої кількості документів для розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про її розгляд за наявними матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
02.08.2018 між позивачем та ОСОБА_1 було укладено Договір добровільного страхування № 020014/4017/0000411 (далі - Договір страхування), предметом якого є страхування транспортного засобу «Сузукі», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - застрахований автомобіль).
20 лютого 2019 року у місті Тернопіль о 16 год 10 хв по вул. Тернавського, водій ОСОБА_2 , керуючи з явними ознаками алкогольного сп'яніння транспортним засобом «Субару Форестер», державний номерний знак НОМЕР_2 не вибрав безпечної швидкості руху. При зустрічному роз'їзді не дотримався безпечного бокового інтервалу та безпечної дистанції, внаслідок чого скоїв зіткнення з транспортними засобами, зокрема, з автомобілем марки «Сузукі Вітара», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_1 , внаслідок ДТП транспортні засоби отримали механічні пошкодження.
Зазначені обставини були встановлені постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 червня 2020 року в справі № 607/5017/19, якою водія автомобіля «Субару Форестер», державний номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_2 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 та ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (копія даної постанови наявна в матеріалах справи).
Внаслідок вказаної ДТП було пошкоджено автомобіль «Сузукі Вітара», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 (застрахований транспортний засіб), власником якого є ОСОБА_1 .
Як встановлено судом вище, що пошкоджений транспортний засіб було застраховано позивачем на підставі Договору Договір добровільного страхування № 020014/4017/0000411 від 02.08.2018. Копія цього правочину наявна в матеріалах справи.
У зв'язку з наведеними обставинами 22 квітня 2019 року страхувальник звернувся до позивача із заявою про подію, що має ознаки страхового випадку, № 2437.
Згідно з рахунком ТОВ «ТерАко Авто Град» № 192 від 22.02.2019 та згідно з Ремонтною калькуляцією № 00291050 від 26 лютого 2019 року, вартість ремонту складає 18 501,58 грн. Визначення розміру збитків на підставі ремонтної калькуляції, складеній на основі комп'ютерної програми "Audatex" не суперечить вимогам чинного законодавства про оціночну діяльність, оскільки калькуляція складалася на основі комп'ютерної програми, яка рекомендована п. 59 додатку 8 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів. Крім цього, було застосовано коефіцієнт фізичного зносу 0,00 на замінні деталі, та франшизу за Договором страхування у розмірі 4 700,00 грн, тому матеріальний збиток з урахуванням франшизи складає 13 762,00 грн.
На підставі зазначеної ремонтної калькуляції позивачем було складено страховий акт № 002910050 від 27.03.2019 (належні копії зазначених документів наявні в матеріалах справи). Відповідно до вказаного акта сума страхового відшкодування склала 13 762,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що зазначена сума страхового відшкодування 13 762,00 грн була перерахована позивачем на рахунок суб'єкта господарювання, який здійснював ремонт застрахованого транспортного засобу, - ТОВ «ТерАко Авто Град», що підтверджується наявною в матеріалах справи копією платіжного доручення від 28 березня 2019 року № 078881.
При вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика судам належить розрізняти поняття "регресу" та "суброгації".
Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної особи або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою.
Згідно з чинним законодавством, що регулює правовідносини страхування та правила відшкодування майнової шкоди, страховик, який виплачує страхове відшкодування за страховим випадком, має право на компенсацію від винної особи зазнаних збитків. Правове регулювання застосування страховиком права вимоги до фактичного заподіювача шкоди залежно від виду страхування передбачає його здійснення у порядку суброгації або регресу.
Розуміння відмінностей регресу та суброгації у страхуванні є основою для правильного вирішення спору по суті, адже їх розмежування має важливе значення у розв'язанні питання щодо обчислення строку перебігу позовної давності. Так, застосування суброгації в деліктних правовідносинах значно скорочує строк позовної давності, чим і обмежуються права позивачів - страхових компаній.
Статтею 5 Закону України "Про страхування" передбачено, що залежно від вольового характеру страхування може бути добровільним або обов'язковим. Суд зауважує, що саме залежно від виду укладеного договору страхування потерпілою стороною страховик і набуде можливості застосувати право вимоги в порядку суброгації чи регресу.
Поняття добровільного майнового страхування розкривають положення статті 6 Закону України "Про страхування" та статей 979, 982 ЦК України. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником.
Основним призначенням добровільного страхування є майновий захист інтересів страхувальника, що покликаний зменшити шкідливі для власника (володільця) наслідки пошкодження чи знищення його майна.
Варто зазначити, що в процесі реалізації прав та обов'язків, які виникають з таких договорів, також має місце делікт (деліктна відповідальність), внаслідок настання якого і виникає страховий випадок, коли страхувальник зазнає майнової шкоди, а в подальшому можуть виникнути і відносини суброгації.
Статтями 512, 514 ЦК України передбачено, що в установлених законом випадках кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою. Ці норми кореспондуються з положеннями статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування", згідно з якими до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) зазначено, що згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України "Про страхування" до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов'язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов'язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов'язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.
Тобто, у правовідносинах суброгації відбувається лише заміна кредитора: право вимоги передається (переходить) від страхувальника (якого ще називають вигодонабувачем, первісним кредитором, потерпілим) до страховика - нового кредитора, який в подальшому замість страхувальника і буде пред'являти право вимоги до особи, відповідальної за завдання шкоди. Така заміна відбувається автоматично - на підставі закону, в момент виплати страховиком страхового відшкодування страхувальнику. Тому нового зобов'язання з відшкодування збитків не виникає, оскільки у таких правовідносинах зберігається те зобов'язання, яке виникло із заподіяння шкоди (деліктне зобов'язання) і у зв'язку з яким було виплачене страхове відшкодування.
У свою чергу, статтею 999 ЦК України визначено поняття обов'язкового страхування. Тобто це випадок, коли відповідно до закону може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи. У такому разі відбувається страхування відповідальності, суть та призначення якого полягає в тому, що страховик згідно з договором страхування бере на себе обов'язок відшкодувати третім особам шкоду, завдану страхувальником.
Обов'язкове страхування, так само як і добровільне страхування, здійснюється на підставі договору між страхувальником та страховиком. Однак, відмінність такого страхування від договору, укладеного на підставі диспозитивної норми закону, полягає у тому, що страхувальник обмежений у свободі договору з приводу укладення чи неукладення. Страхувальник вільний тільки у виборі страховика, з яким укладається такий договір страхування.
Так, на відміну від суброгації, у страхових відносинах при регресі основне (деліктне) зобов'язання припиняється, коли, наприклад, страховик сплачує потерпілому страхове відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності, та виникає нове (регресне) зобов'язання, в межах якого у кредитора (третьої особи, що виконала обов'язок замість винної особи перед потерпілим) виникає право регресної вимоги до такої винної особи. Це слідує зі змісту статей 559 та 1191 ЦК України, згідно з якими зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином; особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Зважаючи на зміст наведених норм ЦК України, право зворотної вимоги (регресу) не переходить від однієї особи до іншої, як у випадку заміни сторони (кредитора) у вже існуючому зобов'язанні (при суброгації у страхових відносинах). При регресі право регресної вимоги виникає, тобто є новим правом кредитора за новим, в даному випадку, регресним зобов'язанням, що виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 910/2603/17 (провадження № 12-134гс18)).
Тобто, під час регресу право зворотної вимоги не переходить від однієї особи до іншої, воно є новим правом кредитора за новим регресним зобов'язанням. Це право виникло внаслідок припинення основного (деліктного) зобов'язання шляхом виконання обов'язку боржника (винної особи) у такому деліктному зобов'язанні третьою особою.
Стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" передбачає право страховика, а у випадках, передбачених цим Законом, - МТСБУ, подати після виплати страхового відшкодування регресний позов (у випадку страховика до страхувальника або водія транспортного засобу, особи, яка заподіяла шкоду навмисно, підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги (пункт 38.1 статті), тоді як у разі МТСБУ - до власника, водія транспортного засобу, страховика, підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги, а також особи, визначеної у пункті 13.1 статті 13 цього Закону, яка причетна до ДТП (пункт 38.2. статті)).
Отже, виплативши за договором обов'язкового страхування страхове відшкодування, страховик виконує обов'язок відшкодувати шкоду третім особам, завдану його страхувальником, після чого у нього може у певних випадках виникнути право регресної вимоги.
З огляду на вищезазначене, стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України "Про страхування", з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18)).
Тому під час розгляду справи не слід ототожнювати правовідносини регресу, регулювання яких здійснюється статтею 1191 ЦК України та статтею 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів") з правовідносинами суброгації, які регулюються статтею 993 ЦК України та статтею 27 Закону України "Про страхування".
У справі, що розглядається виникли правовідносини суброгації.
Право на звернення до суду закріплено у Конституції України.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Тобто, можливість звернення до суду пов'язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов'язковий.
Відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають з обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов'язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 01.07.2004 № 1961-IV (далі - Закон).
Закон регулює правовідносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1).
За вимогами статті 3 Закону обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону).
Згідно зі статтею 6 Закону страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
Відповідно до пункту 22.1 статті 22 Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, завдану внаслідок ДТП майну третьої особи.
При цьому, для здійснення страхового відшкодування у Законі детально регламентовано дії суб'єктів таких правовідносин, зокрема потерпілого (іншої особи, яка має право на отримання відшкодування) та страховика.
У пункті 35.1 статті 35 Закону передбачено, що для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, МТСБУ) заяву про страхове відшкодування.
За змістом пункту 36.2. статті 36 Закону страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його, а у разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).
Отже, процедура отримання страхового відшкодування в порядку, передбаченому Законом, детально регламентована на законодавчому рівні та передбачає вчинення потерпілим і страховиком ряду взаємних, послідовних, кореспондуючих одне одному юридично значимих дій.
До числа юридично значимих дій потерпілого (іншої особи, яка має відповідне право), необхідних для отримання страхового відшкодування, належить, у тому числі, подання страховику заяви про страхове відшкодування.
Суд вважає, що подання відповідної заяви як підстави для виплати страхового відшкодування не заперечує права потерпілого звернутися за судовим захистом у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні.
Поряд з цим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) зазначено, що законодавець передбачає дві підстави для виплати страхового відшкодування потерпілому. Перша з них - передбачена статтею 35 Закону, а саме шкода може бути відшкодована на підставі звернення потерпілого до МТСБУ за умови подання ним відповідної заяви про таке відшкодування. Інший спосіб передбачає можливість звернення за відшкодуванням до суду з вимогою до МТСБУ про відшкодування шкоди та ухвалення відповідного судового рішення. Так, згідно з пунктом 36.1. статті 36 Закону рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв'язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду у разі, якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку.
У вказаній постанові судом також зазначено, що у системному зв'язку зі статтею 36 положення підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 цього Закону щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права.
За результатом дослідження судової практики щодо розгляду даної категорії спорів, судом встановлено, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи ухвалою від 03.07.2019 справу №465/4287/15 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19). При цьому, правовою проблемою визначено питання щодо права кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов'язань, виключно після подання до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування).
Однак, переглянувши справу № 465/4287/15 в касаційному порядку, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.12.2019 підтримала власний правовий висновок (викладений у постанові від 19.06.2019 у справі № 465/4621/16-к) щодо порядку отримання потерпілим страхового відшкодування за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, визначивши, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування не є обов'язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування в межах річного строку.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у Законі прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов'язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов'язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.
Вказане свідчить про сталу правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо визначення порядку отримання потерпілим страхового відшкодування за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, а також судового тлумачення норм Закону № 1961-IV, зокрема щодо відсутності обов'язку звернення потерпілого із відповідною заявою до страховика та наявності альтернативного способу захисту порушених прав шляхом звернення до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.
А тому відступати від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 19.06.2019 у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від 19.06.2019 у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), у межах справи, що розглядається, підстав не вбачається.
З огляду на зазначене, відсутні аргументи про необхідність відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, у тому числі, у правовідносинах за суброгаційними позовами страховиків.
Більше того, виникнення права на отримання страхового відшкодування пов'язується не з поданням потерпілим (іншою особою, що має відповідне право) заяви про таке відшкодування, а саме з настанням страхового випадку, що має наслідком виникнення у страховика обов'язку з регламентної виплати в силу закону та на підставі відповідного договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності його страхувальника, а за відсутності такого договору та у визначених законом випадках - виникнення цього обов'язку у МТСБУ.
Такий підхід (виникнення права на страхове відшкодування з моменту страхового випадку, а не з моменту звернення до страховика із відповідною заявою) і передбачає за можливе захист права щодо отримання регламентної виплати (страхового відшкодування) шляхом звернення потерпілого (іншої особи, що має відповідне право) до суду.
Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Виходячи з телеологічного (цільового), логічного й системного тлумачення положень статей 302, 303 ГПК України і статей 13, 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", можна зробити висновок, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.
Положення п. п. 37.1.4 п. 37.1 ст. 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків, як підстави для відмови у відшкодуванні, стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 465/4287/15, від 21.08.2018 у справі № 227/3573/16-ц).
Беручи до уваги те, що в матеріалах справи містяться належні та допустимі докази завдання шкоди потерпілій особі, якій позивачем здійснено виплату страхового відшкодування за договором добровільного страхування, а також з огляду на відсутність унормованих в ст. ст. 32, 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування та звернення позивача з позовом безпосередньо до суду в межах річного строку, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у даній справі.
Враховуючи наведене вище, а також висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 11.12.2019 у справі № 465/4287/15 та від 19.06.2019 у справі №465/4621/16-к (щодо альтернативного порядку отримання потерпілим страхового відшкодування шляхом звернення із відповідною вимогою до суду), суд у цій справі дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог та про наявність порушеного права позивача відповідачем.
З урахуванням викладеного позовна вимога позивача про стягнення з відповідача суми страхового відшкодування у розмірі 13 762,00 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню у повному обсязі.
Згідно з ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частина 1 ст. 74 ГПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно з пункту 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.
Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, п. 2 ч. 5 ст. 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Уніка" задовольнити частково.
2. Стягнути з приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Еталон" (03057, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 33-Б, 2 під'їзд; ідентифікаційний код 20080515) на користь приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Уніка" (04112, місто Київ, вулиця Теліги Олени, будинок 6, літера В; ідентифікаційний код 20033533) 13 762,00 (тринадцять тисяч сімсот шістдесят дві гривні 00 копійок) відшкодування матеріальної шкоди (виплати страхового відшкодування в порядку суброгації) та 2 270,00 грн (дві тисячі двісті сімдесят гривень 00 копійок) судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 02 травня 2022 року.
Суддя Ю.О.Підченко