Постанова
Іменем України
26 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 658/3039/20
провадження № 61-10102св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О.В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 03 лютого 2021 року у складі судді Рахімової О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 19 травня 2021 року у складі колегії суддів: Радченка С. В., Вейтас І. В., Кузнєцової О. А.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що сторонам на праві спільної часткової власності належала квартира АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 22 грудня 2014 року ОСОБА_2 виділено у власність 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , а саме: квартиру АДРЕСА_2 ; ОСОБА_1 виділено у власність 1/2 частини з квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 - квартиру АДРЕСА_1 . Вказаним судовим рішенням припинено право часткової власності сторін на зазначену квартиру.
Окрім того, рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 06 квітня 2016 року, встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по 01 листопада 2012 року; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації виконаних зобов'язань за боргами 12 082 грн; в рахунок компенсації вартості 1/2 частки автомобіля Mersedes-benz Vito 108 CDs - 87 335 грн, всього 99 417,40 грн та судові витрати по справі. На виконання вказаного судового рішення Каховським міськрайонним судом Херсонської області видано виконавчі листи, які постановами державного виконавця від 26 липня 2018 року повернуто стягувачу без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника майна та грошових коштів.
Вказувала, що 27 квітня 2016 року ОСОБА_2 здійснив відчуження належної йому на праві приватної власності квартири квартиру АДРЕСА_2 шляхом укладення договору дарування зі своєю матір'ю - ОСОБА_3 .
Вважала, що вказаний правочин є фіктивним та таким, що порушує її законні права, оскільки був вчинений відповідачем з метою приховання майна від виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошових коштів.
Ураховуючи викладене, посилаючись на положення статей 203, 215, 234 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 27 квітня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 03 лютого 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 , відчужуючи своїй матері ОСОБА_3 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 27 квітня 2016 року, був обізнаний про наявність рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року, що набрало законної сили, яким з нього на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації виконаних зобов'язань за боргами стягнуто 12 082,40 грн та в рахунок компенсації вартості 1/2 частки Mersedes-benz Vito 108 CDi стягнуто 87 335 грн, всього 99 417,40 грн, а також судові витрати по справі, а отже міг розуміти негативні наслідки для себе при виконанні вказаного судового рішення. При укладенні оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву, сторони договору не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, а їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , отже, оспорюваний договір має ознаки фіктивного у розумінні статті 234 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позов не підлягає задоволенню у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 19 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 03 лютого 2021 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що судом вірно встановлено, що ОСОБА_1 вже зверталася до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2 від 27 квітня 2016 року, але з інших підстав, у задоволенні якого рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 серпня 2017 року було відмовлено. Про існування оспорюваного договору позивачу було відомо ще у липні 2016 року після отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, тому звернувшись до суду з позовом у цій справі у вересні 2020 року, позивач пропустила строк позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 03 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 19 травня 2021 року й ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 761/7369/18, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказував на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 658/3039/20 із Каховського міськрайонного суду Херсонської області.
У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, правильно встановивши, що при укладенні оспорюваного правочину від 27 квітня 2016 року дії відповідачів були направлені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 , що свідчить про його фіктивність у розумінні статті 234 ЦК України, дійшли помилкових висновків про застосування позовної давності.
Так, у постанові від 04 листопада 2020 року у справі № 761/7369/18 Верховний Суд зробив висновок, що відлік позовної давності обчислюється з моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її прав або про особу, яка його порушила. Закон пов'язує початок перебігу позовної давності не з моментом проінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом коли саме особі, право якої порушено, стало відомо про таке порушення, тобто об'єктивної можливості особи знати про такі факти порушення.
Вказувала, що у лютому 2017 року вона дійсно зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири від 27 квітня 2016 року, укладеного ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , але з підстав порушення прав її неповнолітньої дитини. На той час виконавче провадження з виконання рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року про стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошових коштів було відкрито, проводилися виконавчі дії, тому подання позову про визнання оспорюваного правочину недійсним саме з підстав приховування квартири від можливого звернення стягнення було б передчасним, оскільки у відповідача було і інше рухоме майно, за рахунок якого можна було виконати рішення суду про стягнення боргу, і тільки після прийняття державним виконавцем постанов від 26 липня 2018 року про повернення виконавчого документу стягувачу ОСОБА_6 у зв'язку з неможливістю розшукати інше майно боржника ОСОБА_2 , право позивача на отримання грошових коштів за рішенням суду від 21 січня 2016 року було порушено, оскільки рішення суду не було виконано. Таким чином, об'єктивно позивачу про порушення свого права через укладення між відповідачами оспорюваного правочину стало відомо лише у 2018 році, а тому, звернувшись до суду з позовом у цій справі у вересні 2020 року, ОСОБА_6 не пропустила строк позовної давності.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 06 квітня 2016 року, встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок компенсації виконаних зобов'язань за боргами - 12 082,40 грн, в рахунок компенсації вартості 1/2 частки Mersedes-benz Vito 108 CDi - 87 335 грн, всього 99 417,40 грн (а. с. 13-16, 17-19).
Постановами державного виконавця Каховського МР ВДВС ГТУЮ від 26 липня 2018 року повернуто виконавчі документи, видані на підставі зазначеного рішення суду, стягувачу ОСОБА_1 у зв'язку тим, що транспортний засіб боржника, розшук якого здійснювався поліцією, не виявлено протягом року з дня його оголошення в розшук (а. с. 20, 21).
Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 серпня 2017 року позов ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи: відділ у справах дітей Каховської міської ради, приватний нотаріус Коршунова Л. А., про визнання правочину (договору дарування від 27 квітня 2016 року) недійсним залишено без задоволення. Зазначене рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 09 серпня 2017 року залишено без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 26 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року (а. с.49-50, 51-52).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 липня 2016 року, квартира АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 27 квітня 2016 року належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (а. с. 12).
У відзиві, поданому до суду першої інстанції, ОСОБА_2 просив застосувати строк позовної давності (а. с. 47-48).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
У справі, яка є предметом перегляду в порядку касаційного провадження, суди попередніх інстанцій встановивши, що ОСОБА_2 , відчужуючи своїй матері ОСОБА_3 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 27 квітня 2016 року, був обізнаний про наявність рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року, що набрало законної сили, яким з нього на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти у розмірі 99 417,40 грн та судові витрати по справі, а отже міг передбачити негативні наслідки для себе при виконанні вказаного судового рішення, дійшли правильного висновку, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву, сторони договору не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, а їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , що свідчить про недобросовісну поведінку відповідачів, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав та фіктивність оспорюваного договору дарування у розумінні статті 234 ЦК України.
Разом з тим, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Встановивши, що про існування оспорюваного правочину від 24 квітня 2016 року ОСОБА_1 дізналась у липні 2016 року із отриманої інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а. с. 12), взявши до уваги, що у лютому 2017 року ОСОБА_1 вже зверталась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування від 27 квітня 2016 року недійсним, але з інших підстав, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що звернувшись у вересні 2020 року із позовом у цій справі, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивач суду не надала та не просила його поновити.
Матеріалами справи також встановлено, що виконавчі листи на виконання рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 21 січня 2016 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів були видані судом 13 травня 2016 року, тривалий час знаходились на примусовому виконанні у виконавчій службі та не виконувались відповідачем, про що позивач була обізнана, тому доводи касаційної скарги про те, що вона мала сподівання на добровільне виконання ОСОБА_2 судового рішення і право на подання позову у цій справі у неї виникло лише після прийняття державним виконавцем постанов від 26 липня 2018 року про повернення виконавчих документів, є безпідставними та зводяться до особистого тлумачення заявником норм матеріального права та не є об'єктивною причиною неподання позову про визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав його фіктивності у передбачений статтею 257 ЦК України строк.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.
Таким чином, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків судів не спростовують, на законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 03 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 19 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта