Справа № 130/3550/21
Провадження № 22-ц/801/790/2022
Категорія: 77
Головуючий у суді 1-ї інстанції Грушковська Л. Ю.
Доповідач:Стадник І. М.
Іменем України
03 травня 2022 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача Стадника І.М.,
суддів: Сопруна В.В., Матківської М.В.,
з участю секретаря судового засідання Михайленко А.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2
апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Грушковської Л.Ю., повний текст якого складено 31 січня 2022 року
в справі № 130/3550/21
за позовом ОСОБА_1 (позивач)
до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі виробничого підрозділу Жмеринська дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (відповідач)
про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді, стягнення заробітної плати,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» в особі виробничого підрозділу Жмеринська дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді, стягнення заробітної плати.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтував тим з 2020 року він працює слюсарем з ремонту колійних машин та механізмів четвертого розряду. У грудні 2021 року він дізнався про факт порушення його конституційного права на роботу з боку відповідача, яке полягало у вимаганні медичної інформації щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та обмеженні права щодо повноцінної роботи.
Так, 09 грудня 2021 року відповідачем було вручено наказ про відсторонення роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби СОVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
З підстав порушення вимог статті 43 Конституції України, статей 2, 21, 147 Кодексу законів про працю України, просив скасувати наказ № 90 від 08.12.2021 в частині відсторонення його від роботи; поновити його на посаді; стягнути з відповідача заробітну плату за час відсторонення від роботи; рішення в частині поновлення на посаді та стягнення заробітної плати за 1 місяць допустити до негайного виконання.
Рішення суду першої інстанції
Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» №413/ОД від 09.12.2021 «Про відсторонення від роботи».
Стягнуто із Акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі Виробничого підрозділу Жмеринської дистанції колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 9390 (дев'ять тисяч триста дев'яносто) грн та на користь держави судовий збір в розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гривень.
Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допущено до негайного виконання.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
28 лютого 2022 року Акціонерного товариства «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду і ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що висновок суду першої інстанції не відповідає вимогам ч. 1, 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статті 46 КЗпП України. Так, на думку апелянта вимагаючи інформацію про обов'язкове щеплення, роботодавець не вдався до збирання конфіденційної інформації та таємниці про стан здоров'я відповідача, що не суперечить статтям 3, 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я та статті 24 КЗпП України.
Вважає, що відсторонення позивача відбулось на законних підставах.
Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи
Відзив на апеляційну скаргу від сторін не надійшов, проте його відсутність не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції - частина 3 статті 360 ЦПК України.
Провадження у справі в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 22 березня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 04 квітня 2022 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду.
Учасники справи, повідомлені в установленому законом порядку про дату, час і місце судового засідання, до суду не з'явилися, що відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Представник позивача - адвокат Книжник Я.В. подав суду заяву про розгляд справи в його відсутність в зв'язку із зайнятістю в іншому судовому процесі. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Встановлені судом першої інстанції обставини
Судом встановлено, що з 2020 року ОСОБА_1 працює слюсарем з ремонту колійних машин та механізмів четвертого розряду у Акціонерному товаристві «Укрзалізниця», а саме у Виробничому підрозділі Жмеринської дистанції колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця».
Наказом № 413/ОД від 09.12.2021 «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 відсторонено від роботи до усунення причин, що його зумовили, без збереження заробітної плати».
Із зазначеним наказом ОСОБА_1 ознайомлений того ж дня, про що свідчить його підпис.
Позиція апеляційного суду
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанцій не відповідає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача ОСОБА_1 є правомірними. Суд вважав, що запобігання зараженню вірусом не може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов'язковим для всіх жителів України за законом. При цьому на думку суду відповідачем не доведено, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивача від роботи, до якого він вдався і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобігання зараженню вірусом.
Проте з таким висновком колегія суддів не може погодитись.
Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Тобто, зазначена норма передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Відповідно до п. а, б статті 10 Закону України «Основ законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, а зокрема: піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Згідно статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі -Закон) та статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов'язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Відповідно до частини 2 статті 12 Закону працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Наказом МОЗ від 04.10.2021 № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік N 2153). Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 № 83.
За вищевказаним Переліком АТ «Українська залізниця» є одним із об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави в транспортній сфері.
Цим наказом передбачається, що щеплення є обов'язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку N 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16.09.2011 № 595, зареєстрованого в МЮ України 10.10.2011 за N 1161/19899 (у редакції наказу МОЗ від 11.10.2019 № 2070).
В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 має такий стан здоров'я, що є перешкодою для вакцинування.
ОСОБА_1 заздалегідь - 23.11.2021 було повідомлено про необхідність виконання відповідних вимог, а саме пред'явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документу, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень, виданого закладом охорони здоров'я (а.с. 18). Отже в нього було достатньо часу і можливостей для виконання відповідних вимог з тим, щоб бути допущеним до роботи.
Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ України N 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини й зареєструвало відповідний наказ.
Пунктом 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 « Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (згідно постанови КМ N 1096 від 20.10.2021) керівникам державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій зобов'язано забезпечити:
- контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком N 2153;
- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком N 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статі 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; а також
- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Отже, колегія суддів вважає, що начальник виробничого підрозділу Жмеринської дистанції колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця», на якого покладено обов'язок забезпечення безпеки усіх працівників, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 .
При цьому колегія суддів звертає увагу, що бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 КпАП України «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, за загальним правилом такому працівникові заробітна плата не виплачується.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Водночас, відсторонюючи працівника, керівник повинен діяти в спосіб та в межах повноважень, передбачених законом. Тому в наказі про відсторонення мають бути зазначені підстави та строк такого відсторонення. Керівник має ознайомити з таким наказом працівника. Якщо працівник відмовляється ознайомитись з наказом та поставити свій підпис, про це складається акт. На період відсторонення за працівником зберігається робоче місце.
Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 висловив правову позицію про те, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Як свідчить зміст оспорюваного наказу у ньому зазначено і підстави відсторонення - ненадання підтверджуючого документу про обов'язкове профілактичне щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, і строк відсторонення - до моменту усунення причин відсторонення.
Відповідач видавши оспорюваний наказ застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови КМУ N 1236 (в оновленій редакції).
Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (статті 2 КЗпП України).
В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов'язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому в разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.
У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява N 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов'язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров'я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08.04.2021 рішенні (п. 266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява N 47621/13), наголосив таке:
«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], N 28859/11 і 28473/12, § 167, 15листопада 2016 р., з додатковим посиланням)».
ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272): «Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285): «… Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті є захисними, а не каральними за своїм характером.
У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто є виправданим.
У постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 Верховний Суд зазначив, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров'я її громадян.
Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Крім того, нормою статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Зазначені вище норми не враховано судом першої інстанцій під час вирішення спору, а відтак рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позовних вимог.
Зважаючи на викладене, позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу №413/ОД від 09.12.2021 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » задоволенню не підлягають, а виходячи з цього, задоволенню не підлягають і вимоги про стягнення заробітної плати за час відсторонення.
Вимоги позивача про поновлення на роботі на посаді слюсара з ремонту колійних машин та механізмів четвертого розряду та стягнення заробітної плати не підлягають до задоволення, оскільки є неналежним способом захисту прав відстороненого від роботи працівника.
Відсторонення від роботи є своєрідне призупинення трудових правовідносин, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків, на період відсторонення робоче місце за працівником зберігається.
Звільнення працівника, на відміну від відсторонення, веде до повного припинення трудових відносин із працівником.
Поновленню на роботі підлягають лише звільнені працівники.
Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права відповідно частин 1, 3 статті 376 ЦПК України є підставами для зміни судового рішення суду першої інстанції та ухвалення судом апеляційної інстанції нового рішення по суті позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді апеляційної інстанції
Згідно з частинами 1, 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
При поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апелянтом - АТ «Українська залізниця» сплачено судовий збір в сумі 1362 грн.
Оскільки, відповідно до п.1 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивач, якому відмовлено у задоволенні позову, звільнений від сплати судового збору, відповідно до ч. 7 ст. 141 ЦПК України його слід компенсувати АТ «Українська залізниця» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи наведене, керуючись статтями 374, 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, Суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.
Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі виробничого підрозділу Жмеринська дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та поновлення на посаді, стягнення заробітної плати, - відмовити.
Судові витрати Акціонерного товариства «Українська залізниця» - сплачений за подання апеляційної скарги судовий збір у сумі 1362 грн, - компенсувати за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.
Головуючий І.М. Стадник
Судді М.В. Матківська
В.В. Сопрун