28 квітня 2022 року м.Київ № 320/1817/22
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області, у якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:
- визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_2 декларації про відмову від іноземного громадянства форми № 45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012 року, у редакції Закону України «Про громадянство України», до 19.12.2021;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області прийняти від ОСОБА_2 декларацію про відмову від іноземного громадянства форми № 45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012, у редакції Закону України «Про громадянство України», що була чинною до 19.12.2021, та зобов'язати оформити і видати ОСОБА_2 довідку про реєстрацію громадянином України, яка є підставою для видачі паспорта громадянина України.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що відповідач протиправно та безпідставно відмовив йому у прийнятті декларації про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран, оскільки є незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства згідно з абз. 16 ст. 1 Закону України "Про громадянство України". Вказує, що оформлення виходу з громадянства Ісламської Республіки Іран становить 300 Євро, що перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, установленого законом України на момент, коли позивач набув громадянство України та є підставою для подання декларації. Позивач вважає, що відповідач відмовляючи йому у прийнятті декларації діяв всупереч вимогам чинного законодавства.
Ухвалою суду від 18.02.2022 відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що у позивача відсутні підстави для подання декларації про відмову від іноземного громадянства, оскільки обов'язок припинення іноземного громадянства і подання про це відповідного документу у заявника виник з моменту набуття ним громадянства (23.12.2021), то до нього не можуть бути застосовані норми законодавства, які діяли до 19.12.2021 та вже втратили чинність.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Іран, що підтверджується копією тимчасового посвідчення позивача серії НОМЕР_1 , виданим 28.12.2021 органом №2601.
13.07.2021 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області із заявою про оформлення набуття громадянства за територіальним походженням на підставі ч.1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України», як особа, яка є неповнорідним братом громадянина України, який народився на території України до 24.08.1991.
При подачі заяви та документів для прийняття до громадянства України позивач подав також зобов'язання припинити громадянство Ісламської Республіки Іран протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України, а у разі неотримання ним з незалежних від нього причин документа про припинення громадянства (підданства) Ісламської Республіки Іран - подати декларацію про відмову від громадянства (підданства) цієї держави і повернути національний паспорт громадянина Ісламської Республіки Іран до уповноваженого органу цієї держави.
За результатами розгляду поданих заяви та документів 23.12.2021 УДМС в Івано-Франківській області прийнято рішення оформити ОСОБА_3 набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».
Також, 23.12.2021 позивачеві видано довідку про реєстрацію особи громадянином №2610-000005112, на підставі якої ОСОБА_1 за його заявою документовано тимчасовим посвідченням громадянина України № НОМЕР_1 , виданим Управлінням ДМС в Івано-Франківській області 28.12.2021 строком дії до 23.12.2021.
24.01.2022 позивач звернувся до відповідача із заявою про прийняття декларації про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран з мотивуванням про наявність у нього незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (вартість виходу з громадянства Ісламської Республіки Іран перевищує половину мінімальної заробітної плати на день прийняття рішення) разом з декларацією про відмову від іноземного громадянства Ісламської Республіки Іран.
Однак, листом від 28.01.2022 №А-7/6/2601-22/2601.4/520-22 відповідач відмовив позивачеві у прийнятті декларації про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран у зв'язку з відсутністю незалежних від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства та неможливістю подання декларації про відмову від іноземного громадянства. Також вказано, що 19.12.2021 набрав чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про громадянство України» щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб» від 14.12.2021 №1941-ІХ, яким змінено визначення незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства). Тому, з 19.12.2021 висока вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) не розглядається як незалежна причина неможливості отримання документа про припинення громадянства (підданства). Рішення про оформлення набуття позивачем громадянства України прийнято УДМС в Івано-Франківській області 23.12.2021, тобто вже після внесення вказаних змін до Закону України «Про громадянство». Відповідно обов'язок припинення іноземного громадянства і подання про це відповідного документу у нього виник 23.12.2021, а тому не можуть застосовуватися норми законодавства, які на час набуття позивачем громадянства України втратили чинність.
Вважаючи дії відповідача щодо відмови у прийнятті декларації про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Конституції України визначено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Відповідно до Конституції України правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ (надалі по тексту - Закону №2235-ІІІ, в редакції станом на дату звернення позивача до відповідача із заявою).
Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2235-ІІІ передбачено, що документами, що підтверджують громадянство України, є тимчасове посвідчення громадянина України.
У відповідності до пункту 3 частини 1 статті 6 Закону №2235-ІІІ громадянство України набувається внаслідок прийняття до громадянства.
Порядок прийняття до громадянства України врегульовано статтею 9 Закону №2235-ІІІ.
Так, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.
Умовами прийняття до громадянства України є: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).
Суд також враховує, що відповідно до частини 2 статті 9 Закону №2235-ІІІ іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.
Положеннями статті 1 Закону №2235-ІІІ визначено, що зобов'язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України; незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), документа про припинення громадянства (підданства) у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється або вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України; декларація про відмову від іноземного громадянства - документ, у якому іноземець, який узяв зобов'язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що особа, яка набула громадянство України, зобов'язана протягом двох років подати до органу, що видав тимчасове посвідчення громадянина України, документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав або, у випадку неможливості надання такого документу з незалежних від них причин, декларацію про відмову від іноземного громадянства. При цьому, до незалежних причин законодавцем віднесено, зокрема, якщо вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.
Указом Президента України від 27.03.2001 №215 затверджено Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (надалі - Порядок).
Зазначений Порядок визначає перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.
Пунктом 119 Порядку №215 передбачено, що особам, які набули громадянство України та взяли зобов'язання припинити іноземне громадянство, видаються тимчасові посвідчення громадянина України. Після подання цими особами в установленому Законом порядку документа про припинення іноземного громадянства або декларації про відмову від іноземного громадянства їм замість тимчасових посвідчень громадянина України залежно від місця проживання видаються паспорти громадянина України або паспорти громадянина України для виїзду за кордон.
Згідно з довідкою Посольства Ісламської Республіки Іран від 15.12.2021 №5287 вартість оформлення припинення громадянства Ісламської Республіки Іран за заявою особи складає 300 Євро.
За офіційним курсом НБУ (станом на 15.12.2021) 300 Євро еквівалентно 9160,20 грн (1 Євро = 30,534 грн).
Відповідно до ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" мінімальна заробітна плата на 2021 рік, починаючи з 1 січня, у місячному розмірі становить 6000,00 грн.
Відповідно, половина мінімальної заробітної плати станом на день звернення складає 3000,00 грн.
Таким чином, вартість у розмірі 9160, 20 грн (еквівалентно 300 Євро) за подання заяви про припинення громадянства Ісламської Республіки Іран перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, що становить 3000,00 грн.
У свою чергу, як уже зазначалося судом, у разі, якщо вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України, є незалежною від особи причиною ненадання документа про припинення іноземного громадянства.
Однак, 19.12.2021 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про громадянство України" щодо спрощеного набуття громадянства України окремими категоріями осіб» від 14 грудня 2021 року № 1941-IX, яким, зокрема, змінено визначення незалежної причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства).
Відповідно до абзацу тринадцятого статті 1 Закону України «Про громадянство» (в редакції вказаного закону від 14.12.2021) незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури".
При цьому, попередня редакція даного абзацу (що діяла до 19.12.2021) додатково визначала як незалежну від особи причину неотримання документа, якщо «вартість оформлення припинення іноземного громадянства (підданства) перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України».
Суд наголошує, що відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
В Україні визнається та діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
Наголошено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти як таку, що починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події чи Факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону чи іншого нормативно-правового акта поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності. Це є однією з найважливіших гарантій правової стабільності, впевненості суб'єктів права в тому, що їх правове становище не погіршиться з прийняттям нового закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп).
Поряд з цим, у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Варто зауважити, що визначення процедури такого переходу повинно бути безпосередньо застережене у тому нормативно-правовому акті, який запроваджує нову форму регулювання суспільних відносин. У разі ж відсутності прямої вказівки у нормативно-правовому акті про надання його нормам зворотної дії в часі, презюмується, що останні мають загальний порядок, тобто пряму дію норм в часі, які повинні застосовуватись виключно до правовідносин, які виникли після набрання ним чинності.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності, що узгоджується з принципом юридичної (правової) визначеності.
Однак, у цій справі спірні правовідносини розпочалися із поданням позивачем заяви про оформлення набуття громадянства відповідачу та повинні були завершитись прийняттям рішення про задоволення такої заяви і видачею довідки про реєстрацію громадянином України, яка є підставою для отримання паспорта громадянина України. Тому, спірні правовідносини мають усі ознаки триваючих правовідносин, адже має місце розрив між зверненням позивача та прийняттям рішення відповідачем як суб'єктом владних повноважень.
За таких обставин, враховуючи положення чинного законодавства, зокрема Конституції України, рішення Конституційного Суду України, практики Верховного оформлення набуття громадянства та отримання паспорту у правовідносинах між позивачем та відповідачем мала бути передбачена Законом України «Про громадянство України» та Указом № 215/2001 у редакції до набуття чинності змін від 19.12.2021.
Крім того, суд наголошує, що подання позивачем декларації про відмову від іноземного громадянства, на відміну від зобов'язання про припинення іноземного громадянства, не зобов'язує позивача у подальшому протягом двох років надати відповідачу документи про припинення громадянства Ісламської Республіки Іран, а тому застосування відповідачем Закону України «Про громадянство України» з урахуванням змін від 19.12.2021, що передбачає видачу довідки про реєстрацію громадянином України, що є підставою для видачі тимчасового посвідчення, а не паспорту, є протиправним, оскільки вказана дія значно погіршує становище позивача.
Відтак, оскільки, вартість оформлення припинення громадянства Ісламської Республіки Іран на момент набуття позивачем громадянства України перевищувала половину розміру мінімальної заробітної плати в Україні, що у силу вимог Закону України «Про громадянство України» (у редакції Закону до 19.12.2021, тобто чинного на час виникнення спірних правовідносин) є незалежною від позивача причиною неотримання документу про припинення іноземного громадянства, позивачем було подано декларацію про відмову від іноземного громадянства, яку відповідачем було не прийнято.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем протиправно відмовлено позивачеві у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства, а тому позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран та оформити йому довідку про реєстрацію громадянином України, суд зазначає наступне.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
Відповідно до п. 117 розділу V Порядку №215 у разі прийняття щодо особи рішення про встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України або оформлення набуття громадянства України територіальний орган Державної міграційної служби України, дипломатичне представництво чи консульська установа України за місцем її проживання реєструють особу громадянином України.
Такій особі видається довідка про реєстрацію особи громадянином України, яка подається нею для одержання документів, що підтверджують громадянство України.
Враховуючи викладене та у зв'язку з тим, що відповідачем відмовлено позивачу у прийнятті декларації про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран, що визнано судом протиправним, суд вважає, що у даному випадку належним способом захисту буде зобов'язання відповідача прийняти у позивача декларацію про відмову від громадянства Ісламської Республіки Іран та видати йому довідку про реєстрацію громадянином України.
Крім того, у даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача вчинити такі дії є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тобто, зазначеною нормою, законодавець визначає обов'язок суб'єкта владних повноважень аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 992,40 грн, що підтверджується квитанцією від 11.02.2022 №0.0.2453228738.1.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 992,40 грн підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління ДМС в Івано-Франківській області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області щодо відмови у прийнятті від ОСОБА_2 декларації про відмову від іноземного громадянства форми № 45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012, у редакції Закону України «Про громадянство України», що була чинною до 19.12.2021.
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ - 42552598) прийняти від ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , тимчасове посвідчення серії НОМЕР_1 ) декларацію про відмову від іноземного громадянства форми № 45, що затверджена Наказом МВС №715 від 16.08.2012, у редакції Закону України «Про громадянство України», що була чинною до 19.12.2021, та оформити і видати ОСОБА_2 довідку про реєстрацію громадянином України, яка є підставою для видачі паспорта громадянина України.
Стягнути на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , тимчасове посвідчення серії НОМЕР_1 ) понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 992 (дев'ятсот дев'яноста дві) грн 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ - 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.