Постанова
Іменем України
16 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 2-1984/2010
провадження № 61-11992св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , Мурованська сільська рада Сокальського району Львівської області, правонаступником якої є Белзька міська рада Сокальського району Львівської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року в складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , Мурованської сільської ради Львівської області, правонаступником якої є Белзька міська рада Сокальського району Львівської області, про визнання права власності на майно в порядку спадкування,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Мурованської сільської ради Сокальського району Львівської області про визнання права власності на майно - земельну ділянку в порядку спадкування за законом.
Позовні вимоги мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його прабаба - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на належне їй майно, зокрема земельну ділянку площею 2,4143 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Мурованської сільської ради Львівської області. Заповітом від 26 січня 1994 року все належне їй майно ОСОБА_4 заповіла бабі позивача - ОСОБА_2 (відповідач).
У встановлений законом строк ОСОБА_2 не звернулася до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину і на цей час не претендує на спадкове майно, а саме земельну ділянку, відмовилася від прийняття спадщини на земельну ділянку на користь позивача. Однак нотаріус повідомила ОСОБА_2 , що не може прийняти таку відмову, оскільки відмова подана поза межами встановленого законом строку.
Крім того, при зверненні до нотаріальної контори виявилось, що державний акт на право приватної власності на землю серії І - ЛВ № 032923, виданий на ім'я ОСОБА_4 після її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2 , що унеможливлює прийняття спадщини у встановленому законодавством порядку.
Позивач вважав, що набув право на спадкове майно, оскільки після смерті прабаби користується спадковим майном та доглядає за ним.
З урахуванням зазначених обставин ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 2,4143 га, яка розташована на території Мурованської сільської ради Сокальського району Львівської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на земельну ділянку площею 2,4143 га, згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії І -ЛВ № 032923 від 30 січня 2003 року, що розташована на території Мурованської сільської ради Сокальського району Львівської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що за життя ОСОБА_2 відмовилася від прийняття спадщини на спірну земельну ділянку після смерті матері ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , подавши до суду відповідну заяву, а тому останній як спадкоємець п'ятої черги, відповідно до статті 1265 ЦК України має право на спадкування майна, що залишилося після смерті ОСОБА_4 .
У квітні 2019 року ОСОБА_3 , яка не була залучена до участі у справі, подала до апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просила поновити строк апеляційного оскарження, скасувати рішення суду першої інстанції.
Ухвалою судді Львівського апеляційного суду Трус Л. Б. від 24 квітня 2019 року поновлено ОСОБА_3 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження.
Постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції мотивував своє судове рішення тим, що на час ухвалення рішення у ОСОБА_1 не було перешкод оформити спадкові права після смерті ОСОБА_4 у нотаріальній конторі, крім того, суд не з'ясував усіх спадкоємців померлої ОСОБА_4 та не залучив до участі у справі ОСОБА_3 , яка є правнучкою ОСОБА_4 , тому рішенням суду порушені права заявника. Також апеляційний суд зазначив, що втручання у принцип res judicata є виправданим для формування єдиної судової практики.
Постановою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, касаційний суд виходив з того, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, які призвели до помилкового апеляційного перегляду справи за участю померлої особи, а саме відповідача ОСОБА_2 , про що було відомо суду. Крім того, поновлюючи строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанцій майже на 10 років, апеляційний суд не навів детальної мотивації поновлення такого строку в ухвалі суду апеляційної інстанції від 24 квітня 2019 року, що може бути втручанням у принцип res judicata.
Під час нового розгляду, суд апеляційної інстанції під час судового засідання 15 лютого 2021 року ухвалив залучити до участі у справі Белзьку міську раду Сокальського району Львівської області як правонаступника Мурованської сільської ради Сокальського району Львівської області (т. 2 а. с. 88).
Під час судового засідання 15 березня 2021 року апеляційний суд ухвалив залучити до участі у справі ОСОБА_3 як правонаступника ОСОБА_2 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 прийняла у спадщину спадкове майно ОСОБА_4 , оскільки на момент смерті останньої постійно проживала разом з нею, тому спадкове майно належало їй з моменту відкриття спадщини, а отже, хоч її спадкові права на майно і не були оформлені, воно їй належало, оскільки законодавець не встановлював терміну, протягом якого такі спадкові права можуть бути оформлені.
Суд не взяв до уваги доводи позивача про те, що заявою від 12 квітня 2010 року ОСОБА_2 відмовилась від спадщини на спірну земельну ділянку після смерті ОСОБА_4 на його користь, оскільки відповідно до чинного на момент смерті ОСОБА_4 законодавства, а саме статті 553 ЦК УРСР, спадкоємець за заповітом або за законом вправі відмовитися від спадщини протягом шести місяців з часу відкриття спадщини на користь інших осіб. Вказана відмова оформлена заявою майже через 12 років після смерті спадкодавця.
Оскільки відповідно до спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_2 , остання заповіла 21 серпня 2018 року все своє майно ОСОБА_3 , яка, в свою чергу, 04 березня 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинок АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю, то відповідно ОСОБА_3 вправі успадкувати і спірну земельну ділянку вже після смерті ОСОБА_2 , оскільки відповідно до чинного на момент смерті спадкодавця ОСОБА_2 законодавства до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Таким чином, на момент подачі апеляційної скарги (09 квітня 2019 року) ОСОБА_3 вже була спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 , і оскаржуваним рішенням зачіпаються її права та інтереси на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_4 на праві власності згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії І-ЛВ №032923, і яку успадкувала ОСОБА_2 .
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
14 липня 2021 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції під час прийняття рішення неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, суд апеляційної інстанції всупереч нормам частини першої статті 417 ЦПК України не виконав вказівок, що викладені в постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у цій справі, зокрема щодо поновлення строків ОСОБА_3 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. ОСОБА_3 не надала суду жодного доказу, який би свідчив про те, коли саме вона довідалася про порушення свого права або про особу, яка її право порушила, та неможливості знати про факт порушення її прав. Суд апеляційної інстанції порушив принцип res judicata, оскільки суд переглянув остаточне та обов'язкове рішення Сокальського районного суду, після ухвалення якого пройшло більше 10 років.
Зазначає, що апеляційну скаргу подано особою, яка не має цивільної правоздатності, однак суд протиправно встановив, що права ОСОБА_5 порушені і вона має право подавати апеляційну скаргу. Однак апеляційний суд так і не встановив, які права ОСОБА_5 були порушені на момент прийняття рішення судом першої інстанції у 2010 році. ОСОБА_3 не надано жодного доказу на підтвердження того, що вона зверталась із заявою на прийняття спадщини, після смерті ОСОБА_4 та станом на 2010 рік вона була спадкоємцем, чиї права у цьому разі могли б порушуватися. Сокольський районний суд не вирішував питання про права та обов'язки ОСОБА_3 , оскільки право на спадкування у неї виникло лише у 2018 році після смерті ОСОБА_2 , яка була стороною у цій справі, а тому підстави перегляду рішення суду є незаконними.
ОСОБА_3 не могла претендувати на спірну земельну ділянку після смерті баби ОСОБА_2 , оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_2 ще за її життя, а саме у 2014 році, коли позивач став її власником, тому спірна земельна ділянка не входить в спадкову масу. Отже, ОСОБА_3 не мала та не має жодного права подавати апеляційну скаргу.
Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25 жовтня 2018 року в справі № 2-402/2008, висновків Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року в справі № 6-2469цс16 щодо відсутності порушених прав у особи, яка подала апеляційну скаргу та безпідставного поновлення строку на апеляційне оскарження.
Крім того, позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції надіслав повістку про розгляд справи на 07 червня 2021 року, а сам розглянув справу не відомо на якій підставі 16 червня 2021 року, чим порушив право ОСОБА_1 знати про час і місце судового засідання, брати участь в судовому засіданні (частина перша статті 8 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Сокальського районного суду Львівської області.
Справа надійшла до Верховного Суду у серпні 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила продовжити строк на подачу відзиву на касаційну скаргу, залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Ухвалою Верховного Суду 13 січня 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про продовження строку на подачу відзиву відмовлено. Відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року залишено без розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 84 роки померла ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 8).
За життя ОСОБА_4 склала заповіт від 26 січня 1994 року, яким все належне їй майно заповіла своїй дочці - ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 9).
На підставі розпорядження голови Сокальської районної державної адміністрації від 27 січня 2003 року № 29 ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва площею 2,4143 га, що розташована на території Мурованської сільської ради (т. 1 а. с. 73, 74).
30 січня 2003 року на померлу ОСОБА_4 було видано державний акт на право приватної власності на землю на підставі розпорядження голови Сокальської районної державної адміністрації від 27 січня 2003 року № 29 (т. 1 а. с. 5).До дня її смерті їй належав земельний майновий пай щодо права на земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва площею 2,4143 га, який був після її смерті замінений на державний акт права власності на земельну ділянку згідно з вищевказаним розпорядженням голови Сокальської районної державної адміністрації від 27 січня 2003 року № 29 разом зі всіма іншими пайовиками.
Позивач ОСОБА_1 та особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_3 , є правнуками ОСОБА_4 та відповідно онуками ОСОБА_2 .
У суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 визнала позов повністю і не заперечувала проти його задоволення, відмовилася від прийняття спадщини за заповітом від імені ОСОБА_4 , а саме на спірну земельну ділянку, на користь ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 12).
ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 1 а. с. 33, 135).
За життя ОСОБА_2 склала заповіт від 01 серпня 2018 року, який посвідчений секретарем виконкому Угнівської міської ради Сокальського району Львівської області та зареєстрований за № АДРЕСА_2 , відповідно до якого все своє майно де б воно не знаходилось, та з чого б не складалося і те що їй буде належати на день її смерті і на що вона за законом буде мати право, в тому числі грошові вклади, заповіла онуці ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 154).
04 березня 2019 року ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину за вищевказаним заповітом на будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 185).
Зі спадкової справи № 464/2018, заведеної у Сокальській державній нотаріальній конторі після смерті ОСОБА_2 , встановлено, що ОСОБА_2 на момент смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , постійно проживала разом з нею в АДРЕСА_1 , а отже, є такою, що прийняла її спадщину, що підтверджується довідкою № 721, виданою Мурованською сільською радою.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення суду апеляційної інстанцій не відповідає вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
При вирішенні спору, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У зв'язку з тим, що спірні правовідносини виникли у 1998 році, після смерті ОСОБА_4 , то підлягають застосуванню положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК УРСР.
Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
Відповідно до статті 527 ЦК УРСР спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.
Статтями 529 та 530 ЦК Української РСР визначені перша та друга черги спадкоємців за законом, відповідно до змісту яких при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю. При відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга).
Згідно зі статтею 534 ЦК УРСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої
обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Згідно із статтею 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для
прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Відповідно до статті 550 ЦК УРСР строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Згідно зі статтею 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).
Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, за життя ОСОБА_4 склала заповіт від 26 січня 1994 року, яким все належне їй майно заповіла своїй дочці - ОСОБА_2 .
ОСОБА_2 на момент смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , постійно проживала разом з нею в АДРЕСА_1 , а відтак є такою, що прийняла спадщину, що підтверджується довідкою № 721, виданоїю Мурованською сільською радою.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що у встановлений законом строк ОСОБА_2 не звернулася до нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину і на цей час не претендує на спадкове майно, відмовилася від нього на користь позивача, а тому з урахуванням зазначених обставин ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на спірну земельну ділянку у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Як вбачається з матеріалів справи у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 позов визнала повністю і не заперечувала проти його задоволення, відмовилася від прийняття спадщини за заповітом від імені ОСОБА_4 , а саме на спірну земельну ділянку, на користь ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 12).
Врахувавши те, що ОСОБА_2 позов визнала та відмовилася від прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог. Рішення набрало законної сили.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції у квітні 2019 року (майже через 9 років) ОСОБА_3 , вважаючи, що вона є особою, яка не була залучена до участі у справі, подала до суду апеляційну скаргу, в якій просила поновити строк апеляційного оскарження, скасувати рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що оскаржуваним рішенням порушено її право власності на земельну ділянку, як спадкоємиці за заповітом після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Також зазначала те, що суд першої інстанції під час розгляду справи не встановив всіх спадкоємців після смерті ОСОБА_4 , та чи прийняли вони у встановленому законом порядку спадщину. Крім того, зазначала, що заява ОСОБА_2 про визнання позову не була виконана самою ОСОБА_2 , а від її імені написана і підписана іншою особою.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 прийняла у спадщину спадкове майно ОСОБА_4 , оскільки на момент смерті останньої постійно проживала разом з нею, тому спадкове майно належало їй з моменту відкриття спадщини, а отже, хоч її спадкові права на майно і не були оформлені, воно їй належало, оскільки законодавець не встановлював терміну, протягом якого такі спадкові права можуть бути оформлені. Оскільки ОСОБА_2 заповіла все своє майно ОСОБА_3 , яка, в свою чергу, 04 березня 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинок АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю, то відповідно ОСОБА_3 вправі успадкувати і спірну земельну ділянку вже після смерті ОСОБА_2 .
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).
При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і ґрунтуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Згідно зі статтею 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У частині першій статті 352 ЦПК України закріплено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Особа, яка не брала участі у справі, має право оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яке безпосередньо встановлює, змінює або припиняє її права та обов'язки, тобто завдає їй шкоди, що виявляється у несприятливих для особи наслідках.
На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв'язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкований іншими правовідносинами.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов'язків цієї особи (тобто, судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник) або міститься судження про права та/чи обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та/чи обов'язки цієї особи або якщо у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та/чи обов'язки. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Як зазначалося вище спадкоємицею за заповітом після смерті ОСОБА_4 є ОСОБА_2 , яка прийняла у спадщину спадкове майно ОСОБА_4 , воно належало їй з моменту відкриття спадщини, а отже, хоч її спадкові права на майно і не були оформлені, воно їй належало, оскільки законодавець не встановлював терміну, протягом якого такі спадкові права можуть бути оформлені.
Відповідно до норм ЦК УРСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ОСОБА_3 не була спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 .
Право на спадкування у ОСОБА_3 виникло у 2018 році після смерті ОСОБА_2 , яка була стороною у цій справі, не заперечувала набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку, визнала позов і не оскаржувала рішення суду першої інстанції до своєї смерті у 2018 році.
Виходячи із зазначеного, право ОСОБА_3 на земельну ділянку на час прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення (2010 рік) порушено не було.
Посилання суду апеляційної інстанції на те, що, оскільки ОСОБА_2 , яка померла, заповіла все своє майно ОСОБА_3 , яка, в свою чергу, 04 березня 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на будинок АДРЕСА_1 , який належав спадкодавцю, то відповідно ОСОБА_3 вправі успадкувати і спірну земельну ділянку вже після смерті ОСОБА_2 , є помилковим та не ґрунтується на нормах закону.
Відповідно до статті 1218 ЦК України (в редакції на час смерті ОСОБА_2 ) до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
На час смерті ОСОБА_2 спірна земельна ділянка вибула з володіння останньої, належала на праві власності позивачу ОСОБА_1 . З 2010 року до 2018 року ОСОБА_2 не оскаржувала рішення суду першої інстанції, не заперечувала про вибуття спірної земельної ділянки з її власності, не оскаржувала право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, а тому така земельна ділянка не могла входити до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_2 .
Отже, ОСОБА_3 не могла претендувати на спірну земельну ділянку після смерті баби ОСОБА_2 , оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння останньої ще за її життя.
Виходячи з вищезазначеного, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що права ОСОБА_3 були порушені на момент прийняття судом першої інстанції у 2010 році оскаржуваного рішення. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що ОСОБА_3 не була спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 , чиї права в цьому разі могли б порушуватися. Право на спадкування у неї виникло у 2018 році після смерті ОСОБА_2 , яка була стороною у цій справі і позов визнала. Рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, та на підставі якого у ОСОБА_1 виникло право власності на спірну земельну ділянку, не було скасовано на час смерті ОСОБА_2 . Тобто на час смерті ОСОБА_2 власником земельної ділянки був ОСОБА_1 .
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що подаючи 12 квітня 2010 року заяву до суду першої інстанції про відмову від прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 пропустила строк, встановлений статтею 553 ЦК УРСР, тому суд першої інстанції не мав права приймати таку заяву та визнавати за позивачем право власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 , є правильними, однак в цьому випадку, з урахуванням правовідносин, що склалися, слід врахувати те, що скасування рішення суду першої інстанції свідчить про втручання у принцип res judicata - принцип остаточності рішень суду.
Крім того, Верховний Суд враховує, що Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
Позивач набув право власності на земельну ділянку у 2010 році, користується земельною ділянкою, на час прийняття оскаржуваного рішення ОСОБА_3 не була спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 , а тому її право на спірну земельну ділянку оскаржуваним рішенням не порушено.
Доводи ОСОБА_3 про те, що заява ОСОБА_2 про визнання позову не була виконана самою ОСОБА_2 , а від її імені написана і підписана іншою особою, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки не містять документального підтвердження та ґрунтуються на припущеннях.
З урахуванням встановлених у справі обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним і обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя, у зв'язку із чим таке рішення не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, сплачений за її подання судовий збір у розмірі 102,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року скасувати, рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 грудня 2010 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 102,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. А. Стрільчук