Постанова
Іменем України
02 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 335/1576/20
провадження № 61-11063св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 лютого 2021 рокуу складі судді Барсукової В. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Гончар М. С., Онищенка Е. А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 25 жовтня 2014 року вона уклала шлюб з ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 .
У шлюбі мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження НОМЕР_2 ).
На цей час шлюб між ними не розірвано.
Зазначає, що у період шлюбу з ОСОБА_2 , ними на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року набута у власність квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачем.
Вказує, що квартира була придбана за її особисті кошти, які вона одержала від реалізації свого попереднього нерухомого майна, у зв'язку з чим така квартира не належить до спільної сумісної власності сторін, а є її особистою приватною власністю.
Так, до вступу в шлюб з відповідачем, вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя у справі № 334/9039/14-ц здійснено поділ спільного майна подружжя, відповідно до якого поділено будинок АДРЕСА_2 (по 1/3 частки кожному).
У подальшому ОСОБА_1 , діючи за згодою колишнього чоловіка ОСОБА_4 , продала вказаний будинок, що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 26 липня 2016 року. Продаж будинку було вчинено за 632 087 грн.
04 серпня 2016 року ОСОБА_1 , її донькою ОСОБА_5 , на підставі договору дарування квартири подарована квартира за адресою: АДРЕСА_3 .
20 квітня 2017 року, ОСОБА_1 продала вказану квартиру, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 20 квітня 2017 року.
Того ж дня, за виручені від продажу вказаної квартири грошові кошти, ОСОБА_1 купила іншу квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , про що свідчить договір купівлі-продажу квартири від 20 квітня 2017 року.
Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 28 вересня 2018 року, кв. АДРЕСА_4 була продана ОСОБА_1 . Продаж цієї квартири вчинено за 245 669 грн.
Цього ж дня, на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована на ім'я ОСОБА_2 , проте придбана за кошти ОСОБА_1 , які належали їй особисто внаслідок реалізації нею нерухомого майна, що належало їй на праві особистої приватної власності.
Таким чином, виручені ОСОБА_1 кошти за продаж квартири у розмірі 245 699 грн та її заощадження з продажу будинку, набутого у попередньому шлюбі, і спрямовані на купівлю нової квартири в АДРЕСА_1 , покупцем якої виступив ОСОБА_2 , проте за кошти ОСОБА_1 .
Факт того, що квартира купувалася за кошти позивачки підтверджується також укладеним між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 попереднім договором купівлі-продажу об'єкта нерухомості від 21 серпня 2018 року, який був укладений за участі представника агентства нерухомості «Парус», і з якого відомо, що саме ОСОБА_1 як можливий майбутній покупець передала суму завдатку за нерухоме майно у розмірі 27 900 грн. Однак у подальшому, за домовленістю, покупцем квартири за основним договором виступив її чоловік ОСОБА_2 .
Вказувала на той факт, що на дату купівлі квартири за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 взагалі не мав у наявності достатніх коштів для її придбання, що вкотре підтверджує той факт, що вказана квартира придбана за особисті кошти позивачки, а тому є її особистою приватною власністю.
Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд у порядку поділу майна визнати за нею право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача судові витрати.
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 15 лютого 2021 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року, позовну заяву задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу майна право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 056,93 грн.
Рішення суду мотивоване тим, що наданими позивачем доказами підтверджується факт придбання спірної квартири виключно за особисті кошти ОСОБА_1 , які вона отримала від реалізації її нерухомого майна, що становило її приватну власність, незалежно від реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_2 .
Крім того, суд врахував той факт, що реалізація власного майна ОСОБА_1 та придбання спірної квартири відбулося в один і той же день, що дає підстави стверджувати, що спірна квартира була придбана за її кошти.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій, у якій, з урахуванням уточнень, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким визнати спірну квартиру об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя.
У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана цивільна справа.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначав, що у контексті заявлених вимог ОСОБА_1 є незрозумілим, що поділив суд першої інстанції, визнавши за позивачем право власності на спірну квартиру з тих підстав, що житло позивач придбала за власні кошти.
Позивач не ставила перед судом таку вимогу як визнання квартири АДРЕСА_1 об'єктом особистої власності дружини, на тих підставах, що нею за особисті гроші, які ніколи нею не вносилися до спільного сімейного бюджету, була придбана спірна квартира.
Суди не звернули уваги на суперечливість між вимогами позивача та фактичними обставинами у справі, погодились із твердженням позивача про наявність у неї особистих коштів. Тому встановили, що спірна квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_1 і в порядку поділу майна визнали право власності на квартиру за позивачем.
Суд зазначив, що на підтвердження факту придбання спірної квартири, позивач надала суду належні докази, тобто договір купівлі-продажу нерухомості, яку ОСОБА_1 придбала до шлюбу з ОСОБА_2 .
Суди врахували той факт, що реалізація власного майна позивача та придбання спірної квартири відбулося в один і той же день, що дало судам підстави стверджувати, що спірна квартира була придбана за власні кошти позивача.
Поза увагою судів залишилося з'ясування важливого для правильного вирішення питання: який правовий режим коштів існував між подружжям на період спірних правовідносин та чи існувала домовленість між подружжям, що кошти, які отримані від продажу іншої набутої у шлюбі нерухомості - особиста власність дружини.
Саме тому, що суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували цей факт, ОСОБА_2 вважає рішення такими, що прийняті з грубим порушенням норм матеріального права, а саме статей 57, 60 СК України, а також норми процесуального права, яка зобов'язує суд приймати рішення на підставі встановлених судом фактичних обставин, які мають суттєве значення саме для цієї справи.
Суттєвим фактом саме для правильного вирішення цієї справи є встановлення факту походження грошей, за які була придбана спірна квартира та їх правовий режим.
Суд першої інстанції зобов'язаний був встановити на підставі належних доказів, що всі кошти від реалізації іншої нерухомості за домовленістю між подружжям є особистою власністю дружини.
ОСОБА_2 стверджував, що ніяких договорів щодо коштів, які дружина отримала у 2017 році від реалізації кв. АДРЕСА_7 вони з дружиною не укладали.
Між сторонами у справі до останнього були відверті стосунки, вони завжди вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, яким розпоряджалися виключно за взаємною згодою.
Таке твердження підтверджується належними доказами, а саме договорами про купівлю-продаж квартир, обов'язковою складовою яких є посилання на те, що всі правочини вчиняються зі згоди другого подружжя. В жодному договорі не має пункту про те, що або чоловіку, або дружині відомо, що правочин вчиняється за особисті кошти будь-кого з подружжя.
На обґрунтування своєї позиції ОСОБА_7 посилався на пункт 3.7 частини третьої договору купівлі - продажу квартири від 20 квітня 2017 року, відповідно до якого ОСОБА_1 придбала кв. АДРЕСА_4 , за згодою чоловіка - ОСОБА_2 . Про цей факт свідчить заява ОСОБА_2 , підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якібюк Ю. А. 20 квітня 2017 року та зареєстровано за № 1175.
Відповідно до пункту 16 договору купівлі-продажу квартири від 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 здійснила правочин щодо відчуження кв. АДРЕСА_4 , за згодою чоловіка - ОСОБА_2 , про що свідчить його заява, підпис на якій засвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г. М. 28 вересня 2018 року за № 3071.
Аналіз вищевказаних правочинів свідчить про те, що всі квартири подружжя придбавало у шлюбі. Нотаріуси, які посвідчували правочини, після перевірки документів та в порядку підготовки до вчинення правочину керувалися нормами статей 60, 61 СК України, а тому дійшли правильного висновку про режим спільної сумісної власності подружжя і відбирали у другого з подружжя згоду на укладання правочину, оскільки правочини вчинялися за кошти спільного сімейного бюджету. Протилежного позивач у справі ОСОБА_1 суду не довела жодним належним доказом.
Відповідно до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування вказано, що ОСОБА_2 за період 2015 року та за 2018 рік отримав дохід в розмірі 125 886,09 грн.
Відповідно до виробничої характеристики ОСОБА_2 у 2018 році працював на Запорізькому заводі феросплавів в цеху № 4 за професію плавильник феросплавів.
Згідно з довідкою від 19 березня 2021 року № 292 ОСОБА_2 перебуває на обліку як безробітний в Кам'янсько-Дніпровській районній філії Запорізького обласного центру зайнятості з 19 жовтня 2020 року.
Відповідно до довідки від 23 червня 2021 року ОСОБА_2 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_8 з 10 вересня 2020 року.
У подружжя була ціль придбати власне житло у м. Запоріжжя, а тому відповідач сумлінно працював. Увесь свій вільний час проводив у своїх батьків, у м. Кам'янка-Дніпровська.
Протягом всього часу подружжя мало спільний сімейний бюджет, джерелом наповнення якого були: перший і вагомий внесок - подарунки на весілля; доходи від роботи кожного з подружжя; додатковий заробіток чоловіка; дохід від реалізації продуктів власного виробництва (вирощування овочів, фруктів та домашніх тварин на присадибній ділянці).
У ОСОБА_2 у м. Кам'янка- Дніпровська був власний житловий будинок, який у 2002 році був проданий. Грошові кошти за реалізацію цього майна зберігалися у батька відповідача та були використані на придбання спірної квартири.
Відповідач вважає, що спірна квартира набута сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що вказане майно не є спільною сумісною власністю сторін та не підлягає поділу між ними шляхом визнання за сторонами права власності по Ѕ частині вищезазначеної квартири.
При цьому презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано.
Під час укладення договору купівлі-продажу квартири позивач не заперечувала щодо обставин, викладених в її заяві, зокрема, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, а придбана нерухомість також буде об'єктом спільної сумісної власності як така, що набувається ними під час шлюбу. Не спростований цей факт і в суді.
Суди першої та апеляційної інстанцій свідомо допустили грубі порушення норм матеріального та процесуального права, надавши неправильну оцінку доказу - заяві ОСОБА_1 про її згоду на придбання квартири ОСОБА_2 , дійшли хибного висновку про те, що остання лише надавала згоду на придбання квартири, підмінивши цим фактом поняття «обізнаність другого з подружжя про те, що квартира придбається за особисті кошти іншого з подружжя». Саме це призвело до постановлення незаконного рішення.
Посилався на те, що судами застосовано норми статті 60 СК України, без урахування правових висновків щодо застосування цієї норми права у цивільних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 липня 2020 року у справі № 543/775/17, від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 2-2641цс15, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-84Зцс17.
Аргументи інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що у період з 25 жовтня 2014 року до 11 листопада 2020 року (день набрання рішенням суду про розірвання шлюбу законної сили) сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
ОСОБА_1 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_4 .
На підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 лютого 2015 року у справі № 334/9039/14-ц здійснено поділ спільного майна подружжя, внаслідок чого позивачка набула у власність 1/3 частки будинку АДРЕСА_2 , яка у подальшому продана, що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 липня 2016 року (т. 1 а. с. 15-18).
Згідно з договором дарування квартири від 04 серпня 2016 року, ОСОБА_1 подарована квартира за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 19).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 20 квітня 2017 року, ОСОБА_1 продала належну їй квартиру АДРЕСА_7 та за виручені кошти в той же день придбала іншу, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 20-25).
21 серпня 2018 року між ОСОБА_1 та продавцем ОСОБА_6 укладений попередній договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості, предметом якого була квартира АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 30, 31).
Як вбачається з договору купівлі-продажу квартири від 28 вересня 2018 року ОСОБА_1 продала кв. АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 26, 27).
Цього ж дня згідно з договором купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року придбана спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 28, 29).
Відповідно до витребуваної з ГУ ДПС у Запорізькій області інформації про доходи відповідача отримані у період з 2014 року до 2019 року підтверджується факт того, що ОСОБА_2 не мав достатніх коштів для придбання квартири.
Згідно з витребуваною з Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради інформацією про наявність зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_2 нерухомого майна за період з 2014 року до 2019 року та інформацію про його відчуження, слідує, що напередодні купівлі спірної квартири ОСОБА_2 не відчужував жодного майна аби мати у наявності кошти для придбання квартири.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Статтею 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Відповідно до статті 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п'ятої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)).
Тобто той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Тобто саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Звертаючись до суду з указаним позовом, позивач посилалася на те, що спірна квартира є її особистою власністю, оскільки хоч і придбана у період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 , проте за її особисті кошти, отримані нею від продажу квартири АДРЕСА_4 , що належала їй на праві приватної власності.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та визнаючи спірну квартиру її особистим майном, суди виходили з того, що квартира була придбана за її особисті грошові кошти, які не входили до спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_2 , а отримані від реалізації квартири, яка становила її приватну власність.
Вважаючи доведеним факт придбання спірної квартири за кошти позивача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, посилався на те, що ця обставина підтверджена належними письмовими доказами та поясненнями свідків, а також на відсутність у матеріалах справи достовірних доказів про заробіток ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі.
З копії нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року вбачається, що квартира АДРЕСА_4 , яка належала на праві приватної власності ОСОБА_1 , продана за ціною 245 669 грн.
В цей же день 28 вересня 2018 року за нотаріально посвідченим договором на ім'я ОСОБА_2 була куплена квартира АДРЕСА_1 , вартість квартири становила 306 620 грн (п. 2 договору).
Тобто різниця між отриманими ОСОБА_1 грошовими коштами за продаж квартири АДРЕСА_4 та вартістю квартири АДРЕСА_1 становить 60 951 грн.
Аналізуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди дійшли правильного висновку про те, що належні ОСОБА_1 від продажу квартири АДРЕСА_4 грошові кошти у розмірі 245 669 грн були витрачені на придбання спірної квартири, однак суди не встановили, чи був достатнім сукупний заробіток подружжя для оплати різниці між проданою ОСОБА_1 квартирою, яка належала їй особисто, та спірною квартирою, придбаною за час шлюбу у розмірі 60 951 грн.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справи за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Переглядаючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень, належним чином не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення такої категорії справ, і не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, в межах наданих йому повноважень, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
О. С. Ткачук