Справа № 462/1103/19
20 квітня 2022 року Залізничний районний суд міста Львова у складі головуючої - судді Румілової Н.М., при секретарі Грунику Ю.І., за участю представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права користування жилим приміщенням та визнання особи такою, що втратила користування житлом,
Позивач ОСОБА_3 18 лютого 2019 року звернувся до суду з позовом, в якому зазначив, що він вселився у квартиру за адресою АДРЕСА_1 як член сім'ї наймача квартири ОСОБА_4 , відповідача по справі. З 2009 року ця квартира стала його постійним місцем проживання, він оплачує комунальні послуги, утримує квартиру в належному технічному стані, фактично виконуючи обов'язки, що випливають із договору найму основного квартиронаймача. Вважає, що він набув право користування жилим приміщенням квартири. Іншого житла немає. Відповідач в квартирі більш ніж 6 місяців не проживає без поважних причин. Просить суд визнати за ним право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 , визнати відповідача ОСОБА_4 таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_2 .
Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, доказів поважності причин своєї неявки суду не надав.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити на підставі наданих суду доказів.
Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причина неявки суду невідома.
Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні просив у задоволенні позову відмовити, врахувати надані суду доказі про безпідставність позовних вимог.
Суд,вислухавши осіб, які приймали участь у справі, дослідивши докази по справі та надавши їм оцінку в їх сукупності, вважає, що позов підлягає відмові з наступних підстав.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
На підставі вимог ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Конституцією України (ст.41) та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої України приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону від 17 липня 1997 року №475/97 -ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів №2,№4, №7 та № 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло.
Право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (ст. 10). При цьому, як вбачається із п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Повага до права людини на житло закріплена також у ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод.
Судом встановлено, що власником квартири АДРЕСА_2 , приватизованої згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_3 від 13 грудня 1994 року, виданого згідно з розпорядженням від 13 грудня 1994 року №200, затвердженого рішенням міськвиконкому №151 від 14.12.1994 року, є відповідач по справі ОСОБА_4 .
Як вбачається з зазначеного свідоцтва загальна площа квартири 31 кв.м.
Судом встановлено, що згідно до плану БТІ квартира АДРЕСА_2 розташована на 2 поверсі, складається з однієї кімнати житловою площею 19,10 кв.м .
На жилій площі зареєстрований відповідач ОСОБА_4 . Позивач ОСОБА_3 не зареєстрований, що зазначено в актах ЛКП «Граніт».
Звертаючись з позовом до суду, позивач ОСОБА_3 зазначив, що він вселився в спірну квартиру з 2009 року, як член сім'ї наймача, відповідача по справі, відповідно до вимог ст.65 ЖК України та проживає в неї, користуючись житлово-комунальними послугами.
Однак суд не бере до уваги таке посилання позивача, оскільки відповідач по справі є власником квартири АДРЕСА_2 , а ні її наймачем, та така квартира не знаходиться у комунальній власності.
Тому вимоги ст.65, 71 ЖК України до відповідача, як на власника не застосовуються.
Оскільки позивач ОСОБА_3 ставить під сумнів наявність у відповідача Свідоцтва про право власності на спірну квартиру суд звертає увагу на те, що згідно з роз'ясненнями, даними Пленумом Верховного Суду України у п.9 Постанови №2 від 12 квітня 1985 р. «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування Житлового кодексу України (із змінами , внесеними постановами №2 Пленуму від 10 березня 1989 р. та №3 від 25 грудня 1992 року), при розгляді спорів про право користування житловим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясовувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство.
Позивачем ОСОБА_3 не надано доказів, що ним велось спільне господарство з відповідачем та не зазначено у якості кого він проживав у цій квартирі. Також суд звертає увагу, що позивач, звертаючись з позовною заявою до суду, в своїй заяві зазначив своє місце реєстрації проживання як АДРЕСА_4 . Така адреса зазначена і у відзиві на позовну заяву Головного Управління пенсійного фонду України від 28 грудня 2018 року скеровану позивачу. Таким чином, не можна вважати, що позивач, маючи зареєстроване місце постійного проживання АДРЕСА_4 , з 2009 року проживав у спірній квартирі відповідача, як член його родини.
Згідно ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджується своїм майном на свій розсуд.
Права власника житлового будинку квартири визначені ст.383 ЦК України та ст..150 ЖК, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливо лише на підставах, передбачених законодавством.
Відповідно до ч.1 ст.156 ЖК з урахуванням положень ст..405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.
Оскільки правове положення членів сім'ї власника квартири визначене ст.156 ЖК України й на них не поширюється дія ст.64 ЖК України, члени сім'ї власника квартири не можуть користуватися тими самими правами, які надається членам сім'ї наймача.
Суд звертає свою увагу на те, що відповідач по справі ОСОБА_4 в своїй заяві про скасування заочного рішення зазначив, що позивач не був членом його сім'ї, ніколи не вселявся в його квартиру АДРЕСА_2 та ніколи в ній не проживав, позивач для нього невідома особа. Він проживає у США, а догляд за квартирою здійснює його сестра ОСОБА_5 , яка сплачує всі комунальні послуги.
Ураховуючи, що позивач не набув самостійного права на житло на підставах, передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордера тощо, ст. 810 ЦК, ст.ст.61,64 ЖК), та норми ст.64 ЖК України на нього не поширюються, суд вважає, що його вимога про право користування житлом власника є порушенням права власності позивача.
Окрім того, вимога про визнання втратившим права користування житловим приміщенням відповідача, пов'язана зі спливом строків, встановлених ч. 1 ст. 71 ЖК України, не розповсюджується на відповідача, оскільки він є власником житла та вправі діяти відносно свого майна відповідно до вимог ст.319 ЦК України на свій розсуд.
Суд вважає позов надуманим, необґрунтованим та таким, що підлягає відмові у повному обсязі.
Понесені судові витрати відповідно до вимог ст.141 ЦК України суд покладає на позивача.
Керуючись ст. 12, 13, 81, 82, 89, 141, 247, 259, 263-265 ЦПК України, суд
У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права користування жилим приміщенням та визнання особи такою, що втратила користування житлом відмовити.
Судові витрати покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
Повний текст рішення складений 28.04.2022р.
Суддя: Н.М.Румілова