Постанова
Іменем України
28 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 449/570/19
провадження № 61-3711св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Бібрська міська рада Перемишлянського району Львівської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Бібрської міської ради Перемишлянського району Львівської області про визнання права власності.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Бібрської міської ради Перемишлянського району Львівської області та просив визнати за ним право власності на двоповерхову нежитлову будівлю загальною площею 56,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Вимоги обґрунтовані тим, що за адресою: АДРЕСА_1 в кінці минулого ХХ-го та початку поточного ХХІ-го століття знаходилася і знаходиться двоповерхова нежитлова будівля, якою декілька десятків років ніхто не користувався і вона перебувала в незадовільному стані, були відсутні двері і вікна, зруйнований дах, пошкоджені підлога, стіни і стеля.
З 1995 року до теперішнього часу, тобто протягом понад ніж 20 років він і його сім'я добросовісно, відкрито і безперервно, володіє та користується цією будівлею, використовуючи її для власних господарських потреб, зокрема, зберігає там своє майно, свідченням чого є проведення капітального ремонту будівлі та її постійне утримання.
Про їхнє добросовісне, відкрите й безперервне володіння будівлею відомо відповідним службам Бібрської міської ради Перемишлянського району Львівської області, власникам й мешканцям сусідніх будинків, котрі за весь цей час жодних претензій щодо його володіння й користування даною будівлею не заявляли.
За весь час (понад 20 років), протягом якого він добросовісно, відкрито та постійно користується цією будівлею для своїх потреб, він проводив її ремонт та утримував в належному стані, ніхто жодних претензій з цього приводу йому не заявляв, в тому числі й відповідач.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Перемишлянського районного суду Львівської області від 11 березня 2020 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на двоповерхову нежитлову будівлю загальною площею 56,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач підтвердив наявність усіх необхідних умов для визнання права власності за набувальною давністю, а також те, що ОСОБА_1 не знав і не міг знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, тобто володів таким майном безтитульно.
Постановою Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 11 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що нежитлова будівля, на яку за позивачем визнано право власності за набувальною давністю, не прийнята в експлуатацію та не проведено реєстрацію права власності на неї і вона не є безхазяйною, а також те, що вона знаходиться на земельній ділянці, що належить Бібрській міській раді Перемишлянського району Львівської області, тому суд першої інстанції дійшов до неправильного висновку про підставність та обґрунтованість позову, адже позивач не довів умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірну будівлю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Перемишлянського районного суду Львівської області.
27 квітня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не повно з'ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що є добросовісним набувачем чужого майна.
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, постановах Верховного Суду від 10 лютого 2020 року у справі № 923/82/19, від 16 січня 2020 року у справі № 916/455/19, від 09 липня 2019 року у справі № 920/999/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц та інших.
Відзив на касаційну скаргу
У квітні 2021 року Бібрська міська рада Перемишлянського району Львівської області засобами поштового зв'язку подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 17 серпня 2017 року та 02 квітня 2019 року жителями будинку АДРЕСА_1 , а також жителями навколишніх будинків ( вул. І. Франка та площі Національного Відродження ) були написані заяви про те, що будівля, яка розміщена з лівого боку біля будинку АДРЕСА_1 та земельна ділянка під цією будівлею постійно і безперервно понад 20-ти років використовується, доглядається і ремонтується ОСОБА_1 (а. с. 14, 15).
09 липня 2018 року комунальним підприємством Львівської обласної ради «Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» за кошти ОСОБА_1 виготовлено технічний паспорт на двоповерхову нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 56,3 кв. м (а.с. 16 - 19).
Згідно листа комунального підприємства Львівської обласної ради «Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» від 12 липня 2018 року № 545 реєстрація права приватної власності за ОСОБА_1 на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , не проводилась (а. с. 20).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 липня 2018 року № 131627050 за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні відомості щодо реєстрації права власності, заборон, іпотек (а.с. 21).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.
Положення інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів набуття права власності, тобто це є таким способом, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми права про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном, а також про те, що він не став його власником. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.
Йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, а так само про те, що він володіє чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном як своїм власним.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.
Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном як власним звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), що був врахований апеляційним судом при перегляді рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Верховний Суд у постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) зробив висновок, що при вирішенні спорів, пов'язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги, перевіряючи рішення суду першої інстанції щодо законності його і обґрунтованості, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для її вирішення, а саме, що нежитлова будівля не прийнята в експлуатацію та не проведено реєстрацію права власності на неї, тобто вона не є безхазяйною, а також те, що вона знаходиться на земельній ділянці, котра належить Бібрській міській раді Перемишлянського району Львівської області, дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, та про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині. Давність володіння могла би вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.
Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, зокрема, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, постановах Верховного Суду від 10 лютого 2020 року у справі № 923/82/19, від 16 січня 2020 року у справі № 916/455/19, від 09 липня 2019 року у справі № 920/999/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц та інших, Верховний Суд вважає їх необґрунтованими, оскільки зазначені постанови прийняті за інших встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та не суперечать висновкам оскаржуваної постанови.
Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко Є. В. Петров