Постанова
Іменем України
22 квітня 2022 року
м. Київ
справа № 591/5147/19
провадження № 61-11400св21
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Сумська міська рада, департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу департамента забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року в складі судді Грищенко О. В. та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Філонової Ю. О. , Собини О. І.,
Описова частина
Короткий зміст вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Сумської міської ради, департамента забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради (далі - ДЗРП СМР) про визнання договору оренди продовженим.
Позовна заява мотивована тим, що 26 жовтня 2000 року між ним та органом місцевого самоврядування був укладений договір оренди № ФМ-613, за умовами якого орендодавець - відділ комунального майна та приватизації Сумської міської ради (правонаступником якого департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради) надав йому в користування нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , для розміщення службових приміщень. Стверджував, що ним умови договору виконувалися в повному обсязі, проте відповідач, безпідставно, з порушенням визначеного пунктом 9.6 договору порядку, не попередивши за два місяці до закінчення строку дії договору - до 01 січня 2019 року, заявив про припинення дії договору в односторонньому порядку. ОСОБА_1 вважає, що договір оренди є продовженим на наступні п'ять років відповідно до пунктів 9.1., 9.6. договору. Повідомлення від відповідача про припинення договору оренди він отримав лише у січні 2019 року.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив визнати договір оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ФОП ОСОБА_1 та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради, правонаступником якого є ДЗРП СМР, продовженим на тих же умовах на наступний п'ятирічний строк від 01 січня 2019 року до 01 січня 2024 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ФОП ОСОБА_1 та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради, правонаступником якого є ДЗРП СМР, продовженим між ОСОБА_1 та ДЗРП СМР на тих же умовах на наступний п'ятирічний строк від 01 січня 2019 року до 01 січня 2024 року.
Ухвалою Сумського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ДЗРП СМР задоволено частково; рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року скасовано та закрито провадження у справі; роз'яснено ОСОБА_1 право на звернення з позовом до суду в порядку господарського судочинства.
Постановою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; скасовано ухвалу Сумського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, а справу передано на розгляд до Сумського апеляційного суду.
Постановою Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ДЗРП СМР залишено без задоволення, а рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року - без змін.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач повинен був повідомити позивача про свій намір припинити договір оренди не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії, тобто до 01 листопада 2018 року, чого не зробив. Суди визнали безпідставними доводи відповідача про те, що він як орендодавець мав право повідомити про припинення договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору, оскільки підстави для припинення договору чітко визначені в самому договорі, однак, якщо намір припинити договір був викликаний необхідністю використовувати зазначене майно для власних потреб, то орендодавець згідно частини третьої статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» мав попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку договору. Проте відповідачем не доведено відповідних намірів використовувати майно для власних потреб. Відтак, за відсутності обставин для припинення договору, суди визнали договір продовженим.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ДЗРП СМР надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 23 липня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДЗРП СМР на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанови Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року заявник зазначає неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду: від 16 вересня 2020 року в справі № 904/5126/19, від 26 грудня 2019 року в справі № 904/342/19, від 02 липня 2019 року в справі № 906/742/18, від 02 липня 2019 року в справі № 906/743/18, віл 02 липня 2019 року в справі № 906/746/18, від 16 липня 2019 року в справі № 906/744/18, від 13 серпня 2019 року в справі № 906/740/18, від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиції інших учасників
У серпні 2021 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв'язку із цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.
Фактичні обставини, встановлені судами
26 жовтня 2000 року між фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (орендар) та відділом комунального майна та приватизації Сумської міської ради (орендодавець) укладено договір оренди № ФМ-613, згідно з умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду для розміщення службових приміщень нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Правонаступником відділу комунального майна та приватизації Сумської міської ради є департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради (ДЗРП СМР).
Відповідно до пункту 9.1. вказаного договору він вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами його тексту; діє з моменту підписання сторонами до 01 січня 2004 року з подальшим його продовженням на кожні наступні п'ять років.
За пунктом 9.6. договору у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну цього договору, поданої не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії цього договору, він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
Пунктом 9.9. договору визначені випадки припинення його дії: загибель об'єкта оренди; за згодою сторін або за рішенням суду (арбітражного суду); банкрутство орендаря; приватизація об'єкта оренди орендарем.
На виконання умов договору орендодавець передав орендарю (позивачу) нежитлові приміщення і до липня 2005 року ОСОБА_1 використовував їх для здійснення приватної юридичної практики, а з липня 2005 року - адвокатської діяльності.
Про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю позивач письмово повідомив орендодавця 30 жовтня 2005 року.
22 жовтня 2018 року, 29 жовтня та 22 грудня 2018 року за підписом директора ДЗРП СМР позивачу поштою направлено листи, а 17 грудня 2018 року - телефонограма про припинення договору оренди. Доказів отримання позивачем відповідних листів та телефонограми матеріали справи не містять.
У вказаних листах ДЗРП СМР повідомляв, що строк оренди згідно з пунктом 9.1. договору спливає 01 січня 2019 року, на новий строк договір продовжуватись не буде. Посилаючись на пункт 6.1.12. договору та частину першу статті 785 Цивільного кодексу України було запропоновано ОСОБА_1 передати об'єкт оренди по акту приймання-передачі і сплатити орендну плату та плату за комунальні послуги до 17 грудня 2018 року.
Із відповіді ОСОБА_1 від 08 січня 2019 року на адресу ДЗРП СМР слідує, що 04 січня 2019 року позивач отримав від відповідача листи про припинення договору оренди, про які раніше він нічого не знав, оскільки їх не отримував. ОСОБА_1 надіслав відповідачу текст додаткової угоди, якою запропонував договір від 26 жовтня 2000 року привести у відповідність до рішення міської ради щодо правонаступництва ДЗРП СМР.
Про відсутність намірів на продовження оренди, а також внесення змін до договору оренди відповідач повідомляв ОСОБА_1 листом від 24 січня 2019 року.
У цивільній справі № 591/1855/19 за наслідками апеляційного і касаційного перегляду судових рішень ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених до ДЗРП СМР вимог про визнання права на оренду нежитлових приміщень. При цьому, суд апеляційної інстанції (з яким погодився суд касаційної інстанції) встановив, що між сторонами існують зобов'язальні правовідносини, які визначені та виникли на підставі цивільно-правового договору оренди нежитлового приміщення № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року, а надіслані відповідачем у період з жовтня 2018 року по січень 2019 року на адресу позивача листи про припинення договору оренди у зв'язку із закінченням строку його дії, ніяк не порушують права ОСОБА_1 як орендаря за договором оренди; факт отримання позивачем листів від відповідача у двомісячний строк до закінчення строку дії спірного договору не встановлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (стаття 11 ЦК України).
Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 651 ЦК України визначено підстави для зміни або розірвання договору. Так, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
За статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина перша статті 763 ЦК України).
У статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» № 2269-ХІІ (тут і далі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2269-ХІІ) зазначено, що термін, на який укладається договір оренди, є істотною умовою договору оренди. За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови. Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору оренди.
Як зазначено у частинах першій, другій статті 17 Закону № 2269-ХІІ, термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Згідно із статтею 26 Закону № 2269-ХІІ одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря); банкрутства орендаря; загибелі об'єкта оренди; ліквідації юридичної особи, яка була орендарем або орендодавцем. Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Умовами договору оренди (пункт 9.1.) визначено, що він вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами його тексту і діє з моменту підписання сторонами до 01 січня 2004 року з подальшим його продовженням на кожні наступні п'ять років. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміни цього договору, поданої не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку дії цього договору, він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (пункт 9.6.).
Крім того, у договорі окремо визначені випадки його припинення: у разі загибелі об'єкта; за згодою сторін або за рішенням суду, арбітражного суду; банкрутства орендаря; приватизації об'єкта оренди орендарем (пункт 9.9.).
Жодне з із цих положень договору не визнавалося недійсним, а тому при вирішенні даного спору суди правильно враховували саме відповідні умови договору, адже у ньому за взаємною згодою, виражаючи вільне волевиявлення, сторони узгодили вказані умови оренди (дія, продовження, припинення договору).
За пунктом 9.1 договору оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року встановлений строк його дії - до 01 січня 2004 року, з подальшим продовженням на кожні наступні п'ять років. Отже, строк дії договору оренди від 26 жовтня 2000 року закінчився 01 січня 2004 року та за відсутності заперечень орендодавця продовжувався відповідно до 01 січня 2009 року, до 01 січня 2014 року та до 01 січня 2019 року.
Водночас, припинення договору можливе лише у випадку настання обставин, зазначених у самому договорі. Оскільки такі обставини, визначені пунктом 9.9 договору не настали, тому підстави для припинення договору відсутні.
Отже, орендодавець повинен був повідомити про свій намір припинити договір оренди не пізніше ніж за два місяці до закінчення строку його дії, тобто до 01 листопада 2018 року.
Однак, належних доказів на підтвердження намірів припинення дії договору у відповідний строк відповідачами до судів першої та/або апеляційної інстанцій не надано.
У разі ж якщо власник мав намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен був письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору (частина третя сттаті 17 Закону № 2269-ХІІ).
Судами попередніх інстанцій установлено, що відповідачами не надано достатніх доказів: про наявність та направлення орендарю повідомлень про припинення договору оренди; чи дійсно приймалося уповноваженим власником майна (Сумською міською радою або іншою повноважною особою) рішення про небажання продовжувати на наступний термін дію договору оренди, та з яких саме підстав.
Відповідачі не виконали вимоги Закону України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки не довели існування реальних намірів використовувати спірні нежитлові приміщення для власних потреб, як і не довели про письмове попередження позивача про такі наміри не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору.
Оскільки судом першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, було встановлено відсутність обставин для припинення договору оренди, відповідно до його умов, а тому договір оренди № ФМ-613 від 26 жовтня 2000 року є продовженим на наступні п'ять років (до 01 січня 2024 року).
Разом із цим, суди критично оцінили доводи відповідачів, що позивач навмисно ухилявся від отримання листів з повідомленням про припинення дії договору, які йому направлялися в жовтні та грудні 2018 року, оскільки відповідних підтверджувальних доказів суду не було надано.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Встановивши, що позивачем ОСОБА_1 доведено його позовні вимоги, а відповідачами такі не були спростовані, суди попередній інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 16 вересня 2020 року в справі № 904/5126/19, від 26 грудня 2019 року в справі № 904/342/19, від 02 липня 2019 року в справі № 906/742/18, від 02 липня 2019 року в справі № 906/743/18, віл 02 липня 2019 року в справі № 906/746/18, від 16 липня 2019 року в справі № 906/744/18, від 13 серпня 2019 року в справі № 906/740/18, від 19 травня 2020 року в справі № 910/719/19., оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі № 904/5126/19 (за зустрічним позовом) та у справі, яка переглядається, подібні предмети спору (продовження дії договору оренди нерухомого майна), однак на відміну від справи, яка переглядається, у наведеній справі суди встановили факт припинення договору оренди у зв'язку з своєчасним висловленням орендодавцем заперечень проти поновлення договору.
У справі № 904/342/19 та у справі, яка переглядається, різні предмети спору, зокрема, у наведеній справі - про стягнення заборгованості за договором оренди.
У справах № 906/742/18, № 906/743/18, № 906/746/18, № 906/744/18, № 906/740/18 та у справі, яка переглядається, різні предмети спору, зокрема, у наведеній справі - про зобов'язання повернути орендоване нерухоме майно та стягнення неустойки.
У справі № 910/719/19 та у справі, яка переглядається, різні предмети спору, зокрема, у наведеній справі - про виселення орендаря з державного нерухомого майна.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмети позову та встановлені фактичні обставини.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
Верховним Судом не встановлено обставин, які є підставою для обов'язкового скасування оскаржуваних рішень.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу департамента забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 22 квітня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук