Справа № 760/3687/22
Провадження № 3/760/3313/22
18 лютого 2022 року суддя Солом'янського районного суду м. Києва Ріхтер В.В., розглянувши матеріали про адміністративне правопорушення, які надійшли від командира військової частини НОМЕР_1 , про притягнення до адміністративної відповідальності
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у м. Миколаєві, громадянина України, з вищою освітою, не одруженого, військова частина НОМЕР_1 , командир 2 взводу охорони 8 роти охорони 3 батальйону охорони військової частини НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,
за ч. 2 ст. 172-15 КУпАП,
Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення без номера від 16.02.2022 року, лейтенант ОСОБА_1 з 2 червня 2021 року проходить військову службу за контрактом в Збройних Силах України на посаді командира 2 взводу охорони 8 роти охорони 3 батальйону охорони військової частини НОМЕР_1 .
Установлено, що лейтенант ОСОБА_1 будучи військовослужбовцем, відповідно до вимог ст. ст. 11, 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України зобов'язаний свято та непорушно додержуватися Конституції України та законів України, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, сумлінно вивчати військову справу, зразково виконувати свої службові обов'язки, бути готовим до виконання завдань, пов'язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, бути хоробрим і дисциплінованим, не допускати негідних вчинків і стримувати від них інших військовослужбовців.
Згідно вимог ст. 45 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України за вчинення адміністративних правопорушень військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність за цим Статутом, за винятком випадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Відповідно ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що військовослужбовці за вчинення військових адміністративних правопорушень несуть відповідальність, передбачену главою 13-Б Кодексу України про адміністративні правопорушення, за умови, якщо ці правопорушення не тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Відповідно до статті 11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24 березня 1999 року № 548-ХІУ на військовослужбовців покладаються загальні обов'язки.
Відповідно до ст. 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.
Відповідно до статті 203 Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, начальник варти відповідає за охорону та оборону доручених варті об'єктів, бойову готовність особового складу варти, правильне несення ними служби, за організацію та проведення заходів морально-психологічного забезпечення, збереження та справність огорожі, засобів зв'язку, сигналізації, транспортних і технічних засобів, засобів пожежогасіння на постах і у вартовому приміщенні, а також за збереження боєприпасів, документації та майна, які є у вартовому приміщенні, згідно з описом, додержання встановленого порядку у вартовому приміщенні.
Відповідно до статті 206 Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, у разі раптового захворювання начальник варти доповідає про це черговому військової частини й діє за його вказівками.
Згідно з статтею 130 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил внутрішній порядок досягається, зокрема:
глибоким розумінням, свідомим і неухильним виконанням військовослужбовцями обов'язків, визначених законами України та військовими статутами Збройних Сил України;
чіткою організацією бойової підготовки;
зразковим бойовим чергуванням та несенням служби добовим нарядом;
неухильним виконанням розпорядку дня.
Частиною 2 ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Натомість лейтенант ОСОБА_1 , діючи всупереч інтересам служби та наведеним вимогам Статутів Збройних Сил України, став на шлях вчинення адміністративного правопорушення, яке виразилось у недбалому ставленні до військової служби.
Так, із пояснень лейтенанта ОСОБА_1 стало відомо що, 10.02.2022 року лейтенант ОСОБА_1 був не допущений до несення служби у варті, тому що під час опитування заступником командира бригади полковником ОСОБА_2 не знав табель поста. Після чого командир батальйону залишив лейтенанта ОСОБА_1 на стажування на варті. 11.02.2022 року командир батальйону перевіряючи знання лейтенанта ОСОБА_1 задав питання чи хоче лейтенант ОСОБА_1 застрілитися, будучи дуже стомлений, не дочувши повністю питання, а також не зрозумівши його, погано себе почуваючи після хвороби корона вірусу відповів «так». Схильності до суїциду бажання лейтенант ОСОБА_1 не має. До несення служби у варті лейтенант ОСОБА_1 готувався, але під час опитування заступником командира бригади полковником ОСОБА_2 перехвилювався та не зміг відповісти на питання. Також під час стажування переймав досвід несення служби у варті так як повинен був заступити другий раз начальником варти.
А тому, на думку особи, що склала протокол про адміністративне правопорушення. лейтенант ОСОБА_1 , порушив вимоги статей 11, 16, 130, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та статей 203, 206 Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, нехтуючи своїми функціональними обов'язками, вчинив діяння в умовах особливого періоду, що виразилось у недбалому ставленні до військової служби, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що фактично не розуміє, чому було складено протокол та яке недбальство він допустив. Дійсно, не відповів на деякі питання, що були пов'язанні із знанням статуту та військової служби, однак це було пов'язано виключно із тим, що він себе погано почував, оскільки перехворів на короновірус, себе ще почував погано, однак лікарі його виписали, хоча він ще продовжував хворіти, відчував слабкість, був не зібраний після хвороби. Що стосується того, що він зазначив, що бажає застрелитися, то це був невдалий жарт, тим більше питання було задане також у незрозумілій формі та невідомо чому.
Диспозиція ч. 2 ст. 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачає, що адміністративна відповідальність за даною нормою настає за недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду.
Об'єктивна сторона правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, характеризується бездіяльністю у вигляді недбалого ставлення до служби в умовах особливого періоду.
Об'єкт правопорушення - належне несення військовослужбовцем військової служби.
Із суб'єктивної сторони недбале ставлення військової службової особи до військової служби припускає умисел, тобто виражається в умисній формі вини. З суб'єктивної сторони правопорушення також характеризується необережністю - неправомірною самовпевненістю або неправомірною недбалістю.
Недбале ставлення до служби передбачає невиконання або неналежне виконання військовою службовою особою своїх службових обов'язків через недбале чи несумлінне ставлення до них. Якщо особа не мала реальної можливості взагалі проявити ставлення до своїх службових обов'язків (через хворобу, у зв'язку з виконанням інших покладених на неї обов'язків внаслідок нетривалої роботи на посаді та за відсутності досвіду тощо), не можна говорити про те, що воно було недбалим чи несумлінним.
На думку суду, у протоколі взагалі не зазначена об'єктивна сторона правопорушення, оскільки не відображено, в чому саме проявилося недбальство, або в чому саме виявилося несумлінне ставлення військовослужбовця до своїх обов'язків, та які наслідки настали, внаслідок дій (бездіяльності) військовослужбовця.
Безсумнівно, не можна погодитися і тим, що незнання статуту або окремих його частин може бути предметом розгляду суду або такі дії містять склад адміністративного правопорушення, оскільки це виходить за межі завдань, що передбачені ст. 1 КУпАП.
Що стосується запитання, чи не бажає військовослужбовець застрелитися, та позитивної відповіді на нього, то це має бути предметом додаткового вивчення відповідних фахівців, зокрема психолога військової частини та не може бути предметом розгляду суду з надання ним відповідної оцінки, оскільки це виходить за межі компетенції суду. Тим більше, вказане не свідчить про недбальство у несенні військової служби, а може, в тому числі, відображати внутрішній стан військовослужбовця, що зовсім не пов'язаний із військовою службою.
Враховуючи надану суду відмінну характеристику військовослужбовця, а також те, що наявність хвороби ОСОБА_1 (короновірус) об'єктивно підтверджується матеріалами справи, суд вважає, що викладені обставини (суть) правопорушення, яке ставиться у вину ОСОБА_1 , не відповідають ознакам складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 172-15 КУпАП.
Таким чином, склад правопорушення, що інкримінується ОСОБА_1 зазначений в протоколі про адміністративне правопорушення не відповідає диспозиції норми ч. 2 ст. 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Доказами в справі про адміністративне правопорушення згідно зі ст. 251 КУпАП є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами. Обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Статтею 62 Конституції України встановлено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. За змістом цієї норми на особу не може бути покладений і обов'язок доводити свою невинуватість в учиненні адміністративного правопорушення.
За змістом вищезазначених вимог закону висновки судді щодо оцінки доказів мають вказуватись у точних і категоричних судженнях, які виключали б сумніви з приводу достовірності доказів на обґрунтування висновку про винуватість особи.
Згідно з ч. 2 ст. 7 КУпАП, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності, а ст. 245 цього Кодексу передбачено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.
Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч. 2 ст. 251 КУпАП обов'язок збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
При цьому, суд, беручи до уваги рішення Конституційного Суду України № 12 рп/2011 від 20 жовтня 2011 року про те, що визнаватися допустимими і використовуватися як докази в справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог законодавства, а перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі, вважає за необхідне вказати на таке.
Системний аналіз змісту положень КУпАП в поєднанні з вказаною позицією КСУ та ЄСПЛ, що ураховується з огляду на норми ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", свідчить, що у такого роду провадженнях належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі передбачені ст. 280, та інших обставин, які мають значення для неї, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КУпАП.
Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні рішення.
Сам обов'язок щодо збирання доказів, відповідно до ч. 2 ст. 251 КУпАП, покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Проаналізувавши у цьому провадженні наявні у ньому фактичні дані, які як докази були зібрані УПП, суд установив, що вина особи, що притягується до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, не є дійсною та доведеною з дотриманням стандарту доказування «поза розумним сумнівом», у розрізі такого.
ЄСПЛ у своїх рішеннях указує, що суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (рішення Європейського суду з прав людини, справа «Коробов проти України» № 39598/03 від 21.07.2011 року), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A заява № 25).
Разом з тим, надані докази в цій справі цим критеріям не відповідають.
Суд зауважує, що в деяких інших справах проти України Європейський Суд розглядав питання про віднесення правопорушень, передбачених КУпАП, до «кримінального аспекту» в розумінні Конвенції, що, з огляду на суворість передбаченого покарання правопорушення, не є незначним (див. пункт 33 рішення у справі «Гурепка проти України» (F 2)) та такі адміністративні провадженні слід вважати по суті кримінальними і такими, що вимагають застосування всіх гарантій статті 6 Конвенції.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При цьому, слід відмітити, що процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення не передбачає участі при судовому розгляді сторони обвинувачення, що може призвести до змішування ролі обвинувача і судді, і тим самим дати підстави для законних сумнівів неупередженості суду, порушити принцип змагальності (див. наприклад пункти 75-79 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Карелін проти Росії», пункт 54 справи «Озеров проти Росії», пункти 44-45 справи «Кривошапкін проти Росії»).
У зв'язку із чим Суд не може самостійно перебирати на себе «функції обвинувачення» і відшукувати докази вини особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, винуватість особи має доводитися саме в суді, що вимагає «обережності дій суду» при вирішені питання про тягар доказування в такій категорії справ.
Не має Суд можливості, з огляду на норми КУпАП, і залучати для участі у справах такої категорії прокурорів.
В такій ситуації протокол про адміністративне правопорушення, не може бути визнаний належним доказом по даній справі в розумінні статті 251 КУпАП, оскільки за своєю правовою природою вони не є самостійними беззаперечними доказами, а обставини, викладені в ньому, повинні бути перевірені за допомогою інших доказів, які б підтверджували вину особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, і не викликали сумніви у Суду.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у суду щодо винуватості особи після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості звинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати особу винною.
ЄСПЛ у справі «Карелін проти Росії» («Karelin v. Russia», заява №926/08, рішення від 20.09.2016 р.) розглянув ситуацію, коли національний суд при розгляді справи про адміністративне правопорушення, усунув ши певні розбіжності та неточності, які мали місце в протоколі про адміністративне правопорушення, тим самим не забезпечив розгляд провадження з дотриманням ст. 6 Конвенції.
Тим самим, усунути такі протиріччя самостійно та привести їх у відповідність з Інструкцією, усунувши певні розбіжності та неточності, які мали місце в протоколі про адміністративне правопорушення, суд змоги не має.
За таких обставин, аналізуючи зібрані докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що обставини, які викладені у протоколі про адміністративне правопорушення, не підтверджені належними та допустимими доказами по справі, які б свідчили про наявність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, а тому суд вважає за необхідне провадження у справі закрити відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 247, у зв'язку з відсутністю в діях особи складу адміністративного правопорушення.
Відповідно до ст. 284 КУпАП по справі про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить одну з таких постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених статтею 24-1 цього Кодексу; 3) про закриття справи.
Згідно п. 1) ст. 247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за умови відсутності події і складу адміністративного правопорушення.
У зв'язку з тим, що дане адміністративне провадження, з урахуванням вимог п. 1) ст. 247 КУпАП, підлягає закриттю, а судовий збір не підлягає стягненню з особи, що притягається до адміністративної відповідальності, у зв'язку з встановленням обставин, визначених п. 1) ст. 247 КУпАП.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. ч. 1 ст. 173-2 та ст. 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення, суддя,
Провадження в справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 про притягнення його до адміністративної відповідальності - закрити у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП.
Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного суду через Солом'янський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня винесення постанови.
Суддя Ріхтер В.В.