П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
26 квітня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/11617/21
Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В.В.
Дата і місце ухвалення 09.11.2021р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді : Бойка А.В.,
суддів: Федусика А.Г.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09.11.2021 р. по справі №420/11617/21 за позовом ОСОБА_1 у власних інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
У липні 2021р. ОСОБА_5 у власних інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 04.06.2021 року №366262 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянці Грузії ОСОБА_6 , разом з дітьми: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 12.12.2017 р.;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити посвідки на постійне проживання неповнолітнім ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на підставі рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну від 13.11.2017 р.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року позов задоволено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, обґрунтовану посиланням на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт зазначив, що підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну, стало надання останньою недостовірної інформації щодо терміну свого перебування на території України, а також порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Вважає, що оскаржуване рішення прийнято законно та обґрунтовано, підстави для його скасування відсутні. Також зазначив, що зобов'язуючи відповідача поновити позивачу дію посвідки, а також оформити їх неповнолітнім дітям суд втрутився у дискреційні повноваження міграційного органу.
У зв'язку з викладеним, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового про відмову у задоволенні позову.
Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 27.01.2017 року громадянка Грузії ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженка міста Болнісі, Грузія, звернулася до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки її чоловік - громадянин Грузії ОСОБА_10 , 1978 р.н., документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 07.05.2015 року та перебуває в статусі іммігранта (а.с. 56-57).
У графі «відомості про дітей до 18 років, які іммігрують разом зі мною» заяви про надання дозволу на імміграцію зазначено троє неповнолітніх дітей громадян Грузії, а саме: ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ..
За результатами розгляду заяви позивача ГУ ДМС України в Одеській області було прийнято рішення від 18.11.2017 року про надання громадянці Грузії ОСОБА_6 разом з неповнолітніми дітьми дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про імміграцію» як особі, яка є дружиною імігранта (а.с. 111).
12.12.2017 року позивач була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 (а.с. 10-11).
17.09.2020 року ОСОБА_5 звернулась до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про оформлення посвідки на постійне проживання в Україні неповнолітнім ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ..
04.06.2021 року начальником ГУ ДМС України в Одеській області затверджено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Грузії ОСОБА_6 (а.с. 137-140).
У висновку вказано, що у ході додаткової перевірки законності перебування ОСОБА_1 в Україні на момент подачі документів встановлено, що позивач підтвердила законність власного перебування на території України на день подачі заяви про надання дозволу на імміграцію (27.01.2017 року) копією паспорта № НОМЕР_4 , виданого 03.01.2017 Міністерством юстиції, терміном до 03.01.2027 року, зі штампом про в'їзд в Україну 12.01.2017 року через КПП «Одеса».
Однак, згідно з інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан), громадянка Грузії ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , здійснила виїзд з України на підставі паспорту № НОМЕР_5 ( ОСОБА_14 ) у проміжок часу, який входить у період контролю при обчислені строку перебування, а саме: в період з 01.08.2016 року позивач знаходилась на території України та здійснила виїзд 06.12.2016 року.
Таким чином, відповідач зазначає у висновку, що на момент звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію позивач перебувала на території України з порушенням дозволеного строку перебування, що намагалась приховати, надавши про себе свідомо неправдиві відомості.
04 червня 2021 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області прийнято рішення №366262, яким на підставі пунктів 1, 5 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Грузії ОСОБА_6 , разом з дітьми: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виданий 18.11.2017 року (а.с. 14).
Законність вказаного вище рішення є предметом спору у даній справі.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст.12 Закону України “Про імміграцію”. Крім того, відповідачем не надано доказів, що дозвіл на імміграцію позивачу надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а тому прийшов до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є неправомірним, оскільки прийняте не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України “Про імміграцію”, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, які мали значення для його прийняття.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно статтею 2 Закону №3773, іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Законом України «Про імміграцію» (надалі Закон 2491) передбачені умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені.
Частиною першою статті 1 Закону № 2491 визначені поняття:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360 ДМС є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно п.2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Відповідно до п.3 Положення основними завданнями ДМС України, є, зокрема, реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Підпунктом 10 п.4 Положення, ДМС здійснює оформлення і видачу громадянам України документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, тимчасово затримує та вилучає такі документи у передбачених законодавством випадках.
Підпунктом 33 п.4 Положення передбачено, що ДМС відповідно до покладених на неї завдань здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері громадянства.
Питання щодо компетенції відповідача щодо винесення оскаржуваних рішень регулюється нормами Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983 (далі - Порядок №1983)
За змістом п.21 - п.23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу. Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст.12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абз.2 п. 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст.12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Відповідно до п.64 Порядку №1983 посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до ст.12 Закону України «Про імміграцію».
При цьому, відповідно до ч.1 статті 12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для скасування ОСОБА_6 дозволу на імміграцію в Україну, стала отримана ГУ ДМС України в Одеській області інформація про надання позивачем свідомо неправдивих відомостей щодо строку свого перебування на території України, а також, порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Ознайомившись зі змістом висновку ГУ ДМС України в Одеській області про скасування дозволу на імміграцію в України від 04.06.2021р., за п.1,5 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», судова колегія встановила, що останній не містять жодних належних доказів у підтвердження факту свідомого надання ОСОБА_15 до міграційного органу у 2017 році неправдивих відомостей, або підроблених документів.
Судова колегія зазначає, що за відсутності відповідного судового вироку, в якому будуть встановлені певні факти, зібрані під час розслідування кримінального провадження, будь-яка зібрана під час розслідування інформація не може бути належним доказом, оскільки вона може не знайти свого підтвердження за результатами судового розгляду відповідного кримінального провадження та перевірки достовірності доказів судом.
Тобто, матеріали кримінального провадження в правовому контексті можуть бути доказами лише в рамках відповідного кримінального провадження. Відсутність судового вироку у такому кримінальному провадженні (що є кінцевим його результатом), яким би визначалась винуватість тієї чи іншої особи, позбавляє органи ДМС можливості самостійно встановлювати ті чи інші обставини на підставі матеріалів кримінального провадження.
З приводу можливого порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, судова колегія також зазначає, що за відсутності відповідного судового рішення, вказана міграційним органом інформація не є достатньою підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
При цьому. суд апеляційної інстанції зазначає, що за Законом №2491 ініціатором скасування дозволу на імміграцію, в тому числі є органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, разом з цим, наявні у справі матеріали свідчать, що перелічені вище органи не звертались на адресу міграційного органу з відповідного питання.
За змістом статей 9,29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
На переконання судової колегії, рішення про скасування позивачу дозволу на імміграції в України прийнято міграційним органом передчасно, що як наслідок позбавило іноземця гарантованого Конституцією України права громадянина іншої держави на постійне проживання в Україні за відсутності доведеного факту порушення, визначеного п. 1,5 ч.1 ст. 12 Закону, у відповідності до чинного законодавства.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про протиправність рішення ГУ ДМС України в Одеській області №366262 від 04.06.2021 року та наявність підстав для його скасування.
З приводу вимог про зобов'язання міграційного органу поновити позивачу дію посвідки на постійне місце проживання в Україні, та документування останніми неповнолітніх дітей, судова колегія зазначає.
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі № 200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17, від 21 листопада 2019 року у справі № 344/8720/16-а, від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.
Водночас, колегія суддів зазначає, що за приписами ст. 245 КАС України у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
В рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15, суд вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 826/17220/17 та від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18
Суд апеляційної інстанції наголошує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», № 40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), № 21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck v Belgium), № 7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" №30985/96).
На підставі наведеного у сукупності, враховуючи, що у спірних правовідносинах відповідач незаконно порушив основоположні права позивачки та її неповнолітніх дітей, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині обрання способу захисту прав позивача, шляхом зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 12.12.2017 р., та зобов'язання відповідача оформити посвідки на постійне проживання неповнолітнім ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на підставі рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну від 13.11.2017 р.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Таким чином, резюмуючи вищевикладене, колегія суддів суду апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає вказану апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Згідно п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, визначених цим пунктом.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2021 р. без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку, відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України, не підлягає.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Судді: А.Г. Федусик
О.А. Шевчук