22 квітня 2022 року м. Кропивницький Справа № 340/7934/21
Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі судді Кармазиної Т.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (письмового провадження) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Кіровоградській області, Головного управління ДПС у Кіровоградській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, -
Представник позивача звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправними дії Головного управління ДФС у Кіровоградській області щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2012 рік тривалістю 10 діб; за 2013 рік тривалістю 3 доби; за 2015 рік тривалістю 18 діб; за 2018 рік тривалістю 18 діб; за 2019 рік тривалістю 21 доба, а також за 2008 - 2011, 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 11.10.2021р.;
- зобов'язати Головне управління ДФС у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2012 рік тривалістю 10 діб; за 2013 рік тривалістю 3 доби; за 2015 рік тривалістю 18 діб; за 2018 рік тривалістю 18 діб; за 2019 рік тривалістю 21 доба, а також за 2008 - 2011, 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 11.10.2021 р.;
- визнати протиправною відмову Головного управління ДФС у Кіровоградській області у виплаті ОСОБА_1 грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати, передбаченої ст.57 Закону України "Про державну службу";
- стягнути з Головного управління ДФС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 грошову допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати, передбачену ст. 57 Закону України "Про державну службу";
- визнати протиправною відмову Головного управління ДФС у Кіровоградській області у виплаті ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку, передбаченої статтею 44 Кодексу законів про працю України;
- стягнути з Головного управління ДФС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі середнього місячного заробітку, передбачену статтею 44 Кодексу законів про працю України;
- стягнути з Головного управління ДФС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 грошове відшкодування за увесь час затримки проведення компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача посилався на те, що позивач проходив службу в органах податкової міліції ДФС та мав вислугу років на день звільнення в календарному обчисленні 14 років 8 місяців 4 дні. Наказом ДФС України від 24.09.2021 №3193-о позивач був звільнений та наказом ГУ ДФС у Кіровоградській області від 11.10.2021 №133-о визначено, що останнім робочим днем ОСОБА_1 є 11.10.2021. Вказує, що в день звільнення з позивачем не проведено повністю розрахунок, зокрема не виплачена компенсація за невикористані дні відпусток, а саме за 2012 рік тривалістю 10 діб; за 2013 рік - 3 доби; за 2015 рік - 18 діб; за 2018 рік - 18 діб; за 2019 рік - 21 доба, а також за 2008 - 2011, 2016 роки, що є порушенням на його думку вимог КЗпП України, ЗУ «Про відпустки». Крім того, зазначає, що відповідачем порушено вимоги ст.57 ЗУ «Про державну службу», оскільки позивачеві не виплачена грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати на яку, як стверджує представник, ОСОБА_1 має право. Також, посилався на те, що позивач має право на вихідну допомогу при звільненні, передбачену нормами ст.44 КЗпП України, яку відповідач також не нарахував та не виплатив. До того ж, вказував, що до спірних правовідносин мають бути застосовані положення ч.1 ст.117 КЗпП України та позивач має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 12 жовтня 2021 по день ухвалення рішення суду.
Ухвалою судді від 01 листопада 2021 року відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи. Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотань ОСОБА_1 про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Державну фіскальну службу України. (т.1 а.с.23-24).
Ухвалою суду від 11 листопада 2021 року задоволено клопотання представника позивача про проведення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 01 грудня 2021 року (т.1 а.с.29)
Відповідачем - Головним управлінням ДФС в Кіровоградській області надано до суду відзив на позовну заяву (т.1 а.с.34-36), в якому останній просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Зазначав, що посилання позивача на трудове законодавство є помилковим, оскільки ОСОБА_1 не був звільнений на нормами КЗпП України. Також, посилався на те, що питання виплати грошової компенсації за невикористану частину відпустки особам рядового та начальницького складу, які звільняються, врегульовані нормами пункту 56 Положення №114, які є спеціальними та підлягають застосуванню до спірних правовідносин, проте компенсація за невикористані відпустки минулих років цим Положенням не передбачена. При цьому, зауважував, що право на щорічну відпустку тривалістю 35 діб ОСОБА_1 набув 07.02.2017. До того ж зазначив, що облік невикористаних відпусток чинним законодавством не передбачений. Крім того, стверджував, що підстави надання позивачу грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати відповідно до статті 57 ЗУ «Про державну службу» відсутні, оскільки на працівників податкової міліції норми вказаного Закону не розповсюджуються. Отже, вважає, що з позивачем при звільненні здійснено повний розрахунок, будь-які заборгованості станом на поточну дату відсутні. На підставі положень Постанови №393 позивачу при звільненні була виплачена грошова допомога за повні 14 років вислуги в сумі 87885 грн. Отже, вважає, що підстави надання позивачу вихідної допомоги при звільненні відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України відсутні.
Представником позивача надано відповідь на відзив, в якій повністю не погоджується з доводами відповідача (т.1 а.с.73-75).
У судовому засіданні 01.12.2021 усною ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача щодо стягнення з керівника відповідача штрафу за неповідомлення суду про неможливість подати письмові докази, витребувані судом, та неподання таких доказів без поважних причин суб'єктом владних повноважень. Також, відмовлено у задоволенні клопотання про залучення ДФС України до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
Ухвалою суду від 01.12.2021 розгляд справи відкладено до 20.01.2022 та зобов'язано відповідача-1 надати докази. (т.1 а.с.81-82)
Ухвалою суду від 20.01.2022 розгляд справи відкладено до 16.02.2022. Залучено до участі у справі як другого відповідача - Головне управління ДПС у Кіровоградській області. Відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про накладення штрафу. Зобов'язано Головне управління ДПС у Кіровоградській області, Державний архів Кіровоградської області надати докази.
Головним управлінням ДПС в Кіровоградській області подано відзив на позовну заяву, в якому вказано, що належним відповідачем у даному спорі управління не є, оскільки спір не стосується публічно-владних функцій, що були передані ДПС України (ГУ ДПС у Кіровоградській області ВП) (т.1 а.с.127-130).
Ухвалою суду від 16.02.2022 року відмовлено в задоволенні клопотання представника позивача про зупинення провадження у справі (т.1 а.с.168-169).
У судовому засіданні 16.06.2022 оголошено перерву до 02.03.2022 для отримання доказів (т.1 а.с.158).
У судове засідання 02.03.2022 учасники справи не з'явилися. Представником позивача подана заява щодо проведення судового засідання, призначеного на 02.03.2022, за його та позивача відсутності. Крім того, у даній заяві просив станом на 02.03.2022 року, стягнути з Головного управління ДПС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 65101 грн. 40 коп. середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. У подальшому загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні має збільшуватися на 664,30 грн. кожного робочого дня. Також просив вирішити питання про судові витрати позивача на професійну правничу допомогу адвоката після ухвалення рішення по суті позовних вимог (т.1 а.с.172-173).
Враховуючи викладене, а також з урахуванням приписів ч.9 ст.205 КАС України, суд визнав за можливе продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
11.03.2022 до суду надійшла заява представника позивача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн. (т.1 а.с.174-175).
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані учасниками справи документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 11.07.2008 по 11.10.2021 проходив службу в органах податкової міліції:
з 11.07.2008 по 01.09.2009 на посаді старшого оперуповноваженого відділу боротьби з незаконним обігом підакцизних товарів та інших товарів ОУ УПМ ДПА у Кіровоградській області;
з 01.09.2009 по 18.10.2010 на посаді старшого оперуповноваженого з ОВС відділення боротьби з незаконним обігом підакцизних товарів та інших товарів ОУ УПМ ДПА у Кіровоградській області;
з 18.10.2010 по 01.02.2012 на посаді старшого оперуповноваженого з ОВС відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів УПМ ДПА у Кіровоградській області;
з 01.02.2012 по 28.03.2012 на посаді старшого оперуповноваженого відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів ГВПМ Кіровоградської ОДПІ;
з 28.03.2012 по 01.07.2013 на посаді старшого оперуповноваженого відділення боротьби з фіктивним банкрутством та організації оперативних заходів із скорочення податкового боргу ГВПМ Кіровоградської ОДПІ Кіровоградської області ДПС;
Відповідно до Указу Президента від 18 березня 2013 року №141/2013 Міністерство доходів і зборів України стало правонаступником Державної податкової служби України та Державної митної служби України, що реорганізуються.
з 01.07.2013 по 01.07.2013 перебував у розпорядженні Міністерства доходів і зборів України;
з 02.07.2013 по 02.07.2013 перебував у розпорядженні Головного управління Міндоходів у Кіровоградській області;
з 02.07.2013 по 01.08.2013 на посаді старшого оперуповноваженого сектору організації викриття економічних злочинів головного оперативного відділу Кіровоградської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області;
з 01.08.2013 по 12.11.2013 на посаді завідувача сектору протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління Кіровоградської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області;
з 12.11.2013 по 03.02.2014 на посаді завідувача сектору протидії незаконному обігу підакцизних товарів головного оперативного відділу Кіровоградської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області;
з 03.02.2014 по 03.08.2014 на посаді завідувача сектору протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління Кіровоградської ОДПІ ГУ Міндоходів у Кіровоградській області;
Постановою КМУ від 21 травня 2014 р. №160 утворено Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерство доходів і зборів шляхом перетворення.
з 03.08.2015 по 03.08.2015 у розпорядженні ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 03.08.2015 по 06.04.2016 на посаді старшого оперуповноваженого з ОВС відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 06.04.2016 по 31.05.2016 на посаді в.о начальника відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 31.05.2016 по 02.11.2017 на посаді начальника відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 02.11.2017 по 15.11.2017 на посаді заступника начальника відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 15.11.2017 по 16.07.2018 на посаді старшого оперуповноваженого з ОВС відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 16.07.2018 по 13.07.2020 на посаді заступника начальника відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Кіровоградській області;
з 13.07.2020 по 11.10.2021 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу протидії злочинам у сфері обігу підакцизних товарів управління оперативно-розшукової діяльності ГУ ДФС у Кіровоградській області (т.1 а.с.71, 192зв.-193зв.).
Наказом ДФС України від 24.09.2021 року №1393-о позивача звільнено з посади та податкової міліції ДФС у запас Збройних Сил України за п.64 пп."г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, що затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114. Цим же наказом передбачено здійснення розрахунків вислуги років та виплат, передбачених чинним законодавством України (т.1 а.с.37).
Наказом ГУ ДФС в Кіровоградській області від 11.10.2021 року №133-о "Про оголошення наказу Державної фіскальної служби України від 24.09.2021 № 1393-о "Про звільнення працівників податкової міліції" оголошено наказ ДФС від 24.09.2021 № 1393-о та визначено вважати останнім робочим днем позивача 11.10.2021 року (т.1 а.с.38).
Також цим наказом встановлено, що вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні складає 14 років 08 місяців 04 дні, в пільговому обчисленні не має. Для виплати грошової допомоги вислуга років складає 14 років та наказано виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби відповідно до постанови КМУ №393 від 17.07.1992 року.
Щодо компенсації за невикористані дні щорічних основних оплачуваних відпусток.
Так, позивач посилається на те, що має право на грошову компенсацію за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки: за 2012 рік тривалістю 10 діб; за 2013 рік - 3 доби; за 2015 рік - 18 діб; за 2018 рік - 18 діб; за 2019 рік - 21 доба, а також за 2008 - 2011, 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби 11.10.2021.
У свою чергу, відповідач-1 посилається на те, що відповідно до листа ГУ ДФС у Кіровоградській області № 340/В/11-97-07-30 від 20.10.2021, кількість днів використаних відпусток складає: 2015 рік - 12 днів, 2016 рік - 16 днів, 2017 рік - 19 днів, 2018 рік - 19 днів, 2019 рік - 12 днів, 2020 рік - 35 днів, 2021 рік - 35 днів (т.1 а.с.35зв.). При цьому зазначив, що кількість днів використаної відпустки за 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2013 та 2014 роки встановити неможливо. Облік невикористаних відпусток чинним законодавством не передбачений.
Судом встановлено, що позивач звернувся із заявою до ГУ ДПС у Кіровоградській області від 20.09.2021 вхідний В/246 у якій просив надати завірені копії зведених відомостей по його заробітній платі (розрахункові листи) у розрізі років, починаючи з 2008 року, а також вказати кількість використаної відпустки у розрізі років (т.1 а.с.11).
На подано заяву позивачу надано розрахункові листи за період з 2008 по 2019 роки та повідомлено щодо використаної відпустки: за 2012 рік - 20 днів, 2013 - 27 днів, 2014 - 30 днів, 2015 - 12 днів, 2017 - 40 днів, 2018 рік - 17 днів, 2019 рік - 14 днів. За 2008-2011 та 2016 роки визначити кількість днів використаної відпустки неможливо. (т.1 а.с.12).
В подальшому, позивач звернувся із заявою до ГУ ДФС у Кіровоградській області від 11.10.2021 вхідний №79/ДЗН, у якій, зокрема, просив: надати довідку щодо невикористаної відпустки за період з 2008 по 2021 рік включно у розрізі років, зазначивши кількість днів використаної відпустки та кількість днів невикористаної відпустки та в порядку ст. 24 Закону України "Про відпустки" нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні чергових відпусток за 2008 - 2021 p.p., при звільненні з посади, у зв'язку із припиненням діяльності ДФС України (т.1 а.с.13).
На подану заяву позивачу повідомлено щодо використаної відпустки: 2015 рік - 12 днів, 2016 - 16 днів, 2017 - 19 днів, 2018 - 19 днів, 2019 - 12 днів, 2020 - 35 днів та 2021 - 35 днів. Загальна кількість днів використаної відпустки складає 148 днів. Кількість днів використаної відпустки за 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2013 та 2014 роки встановити неможливо (т.1 а.с.39).
Водночас, суд витребовував у ГУ ДФС в Кіровоградській області ухвалою належним чином завірені копії наказів про надання ОСОБА_1 відпусток за 2008 - 2017 роки, а в разі відсутності таких наказів, докази їх знищення або передачі до архіву, тощо; інформацію про кількість діб невикористаних позивачем основних оплачуваних відпусток за 2008-2021 роки; довідку про вислугу років позивача в періоді з 2008 року до моменту звільнення із зазначенням дат, коли така вислуга збільшувалась (т.1 а.с.81-82). На виконання вимог ухвали надано копії наказів про надання відпусток позивачу з 2016 по 2021 роки.
Крім того, на виконання вимог ухвали суду щодо витребування документів Державний архів Кіровоградської області надав архівну копію особової справи позивача (т.1 а.с.188-250, т.2 а.с.1-46).
Проте у вказаній архівній копії особової справи позивача накази про надання відпустки позивачу відсутні.
Так на вимогу суду частину розрахункових листів з нарахування доходів позивачу, ГУ ДФС у Кіровоградській області додано до матеріалів справи (т.1. а.с.41-58).
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 45 Конституції України установлено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Частиною першої статті 18 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року №565-XII (далі - Закон №565-XII), на момент початку служби позивача, визначалось, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Розділом XVIII-2 "Податкова міліція" Податкового кодексу України (виключений на підставі Закону №1797-VIII від 21.12.2016 - застосовується з 25.09.2021, далі за текстом ПК України) було визначено правові засади організації та діяльності податкової міліції, їх статус, а також порядок проходження служби.
Відповідно до статті 348 ПК України податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.
Пунктом 352.1 статті 352 ПК України встановлено, що на службу до податкової міліції приймаються на контрактній основі громадяни України, які мають відповідну освіту, здатні за своїми особистими, діловими, моральними якостями та станом здоров'я виконувати обов'язки відповідно до покладених на податкову міліцію завдань.
Відповідно до пункту 353.1 статті 353 ПК України особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.
Статтею 356 ПК України встановлено, зокрема, що Держава гарантує правовий та соціальний захист осіб начальницького і рядового складу податкової міліції та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені Законом України "Про Національну поліцію" та Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист".
Відповідно до пункту 357.2 статті 357 ПК України форми та розмір матеріального забезпечення осіб начальницького і рядового складу податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Статтею 353 ПК України передбачено, що особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 № 1716 "Про проходження служби особами начальницького складу податкової міліції та обчислення їм вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги" установлено, що особи начальницького складу податкової міліції проходять службу в порядку, встановленому Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (пункту 1).
Відповідно до пункту 10 Положення №114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Пунктом 12 Положення №114 передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ одержують грошове і речове забезпечення за нормами, встановленими законодавством.
Згідно із пунктом 49 Положення №114 особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надаються відпустки: а) чергові; б) короткострокові; в) через хворобу; г) канікулярні; д) у зв'язку із закінченням навчальних закладів системи Міністерства внутрішніх справ; є) додаткові та соціальні (по вагітності, родах і догляду за дитиною), творчі, у зв'язку з навчанням.
Відповідно до пункту 56 Положення № 114 особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров'я чи скорочення штатів, у році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до пункту 51 цього Положення.
Приписами пунктів 51, 52 Положення №114 передбачено, що тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ, і передбачається тим, які мають вислугу: менше 10 років - 30 діб щорічно; від 10 до 15 років - 35 діб щорічно; від 15 до 20 років - 40 діб щорічно; від 20 років і більше - 45 діб щорічно. За рішенням Міністра внутрішніх справ у виняткових випадках можуть надаватися чергові відпустки тривалістю 45 діб особам рядового і начальницького складу, які потребують подовженого відпочинку у зв'язку з особливо складними умовами служби.
Чергова відпустка надається особі рядового або начальницького складу, як правило, до кінця робочого року. Особам рядового і начальницького складу, які захворіли під час чергової відпустки, вона після одужання продовжується на число невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється начальником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого лікарем і начальником (головним лікарем) лікувального закладу.
Відповідно до пункту 55 Положення №114 відкликання осіб рядового і начальницького складу із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання із чергової відпустки може бути дозволено прямим начальником (від начальників головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, на транспорті та науково-дослідних установ, ректорів вищих навчальних закладів МВС, прирівняних до них і вище).
При відкликанні з чергової відпустки невикористана її частина надається, як правило, в поточному році. Якщо невикористана частина відпустки становить 10 діб і більше, особам рядового і начальницького складу видаються проїзні документи для проїзду до місця проведення відпустки, але не далі пункту, з якого вони були відкликані, і назад, а також надається додатковий час на дорогу понад відпустку.
За бажанням осіб рядового і начальницького складу, невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Судом досліджено розрахункові листи з виплатами роботодавцем на користь позивача, якими підтверджений факт надання позивачу відпусток, проте встановити кількість використаних ним днів відпустки за період з 2008 по 2011, та, як наслідок, кількість невикористаних днів, не надається можливим через відсутність відповідних документів, а саме наказів про надання таких відпусток, тощо (т.1. а.с.41-58).
Дані обставини свідчать про те, що позивач у періоді 2008-2011 років використовував право на відпустку, однак встановити кількість використаних ним днів відпустки, та, як наслідок, кількість невикористаних днів, не надається можливим через відсутність відповідних доказів.
При цьому, суд зазначає, що у відповідності до п.16 ст.1 частини 1 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України 20.07.98 №41 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 1998 р. за №576/3016 (який був чинним до 01.01.2013 року) (далі за текстом - Порядок №41), накази, розпорядження міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої| влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій про надання відпусток зберігаються 5 років.
Відповідно до п.2.9 Порядку №41 обчислення строків зберігання документів проводиться з 1 січня року, який іде за роком завершення їх діловодством. Наприклад, обчислення строку зберігання справ, завершених діловодством у 1998 році, починається з 1 січня 1999 року.
Згідно Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Мінюсту 12.04.2012 року №578/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2012 року за №571/20884 (далі за текстом - Порядок №578/5), строк зберігання, зокрема наказів, про надання відпусток не змінився та становить і наразі 5 років. Обчислення таких строків, відповідно до п.2.10 Порядку №578/5 також здійснюється з 01 січня року, який іде за роком завершення їх діловодством.
Таким чином, накази про надання позивачу відпусток за 2008 рік могли бути на законних підставах знищені відповідачем - після 31.12.2013 року, за 2009 рік - після 31.12.2014 року, за 2010 рік - після 31.12.2015 року, за 2011 рік - після 31.12.2016 року, за 2012 рік - після 31.12.2017 року, за 2013 рік - після 31.12.2018 року, за 2014 рік - після 31.12.2019 року, за 2015 рік - після 31.12.2020 року.
Не заперечуючи відсутності обмеження заявлення подібних позовних вимог строком звернення за захистом, суд вважає, що позивач маючи невикористані дні щорічної оплачуваної основної відпустки, маючи бажання скористатися компенсацією за такі невикористані дні або самими днями такої відпустки, достеменно знаючи про те, що строк зберігання підтверджуючих кадрових документів становить 5 років, повинен був своєчасно порушити відповідне питання перед своїм роботодавцем в обраний ним спосіб, як то, шляхом подання рапорту про їх (днів) надання або виплату відповідної компенсації. Позивач відповідних доказів пред'явлення таких заяв своєму роботодавцю суду не надав.
Натомість, наразі, порушив перед судом питання використання ним відпустки 11 років по тому за відсутності доказів, які, зважаючи на строки зберігання кадрових документів, маючи майнові вимоги в цій частині до роботодавця, міг зберегти для такого звернення, які б підтвердили його посилання про невикористання таких відпусток, або подати такий позов в часі раніше. При цьому позивач не заперечує того, що визначити кількість днів невикористаної відпустки за 2008-2011 роки неможливо.
Суд критично оцінює посилання представника позивача на те, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами того факту, що у 2008-2011 роках позивач використав хоча б одну добу щорічної відпустки із належних йому днів, оскільки розрахункові листи за цей період, свідчать про оплату відпусток без можливості вирахування використаних днів, а тому вважати те, що позивач взагалі не перебував жодного дня у період з 2008-2011 роки в оплачуваній відпустці підстави відсутні.
Разом з тим, відповідно до розрахункових листів, ОСОБА_1 нараховувалася та виплачувалася оплата за відпустку із зазначенням кількості днів:
за 2012 рік нараховувалася оплата за відпустку у червні за 5 діб - 707,16 грн., у серпні за 15 діб - 2394,75 грн. (т.1 а.с.45);
за 2013 рік нараховувалася оплата за відпустку у січні за 10 діб - 1837,76 грн., у листопаді за 5 діб - 539,00 грн., у грудні за 12 діб - 1036,14 грн. (т.1 а.с.46);
за 2014 рік нараховувалася оплата за відпустку у серпні за 18 діб - 1751,87 грн., у грудні за 12 діб - 1083,48 грн. (т.1 а.с.47);
за 2015 рік нараховувалася оплата за відпустку у грудні за 12 діб - 1838,07 грн. (т.1 а.с.48-49);
за 2016 рік нараховувалася оплата за відпустку у липні за 19 діб - 2819,97 грн. (т.1 а.с.50);
за 2017 рік нараховувалася оплата за відпустку у травні за 19 діб - 4458,71 грн., у листопаді за 9 діб - 3692,57 грн., у грудні за 12 діб - 4903,01 грн. (т.1 а.с.51);
за 2018 рік нараховувалася оплата за відпустку у червні за 17 діб - 6988,82 грн. (т.1 а.с.52);
за 2019 рік нараховувалася оплата за відпустку у серпні за 2 доби - 1087,69 грн., у вересні за 12 діб - 6526,14 грн. (т.1 а.с.53);
за 2020 рік нараховувалася оплата за відпустку у серпні за 18 діб - 8682,90 грн. (т.1 а.с.54);
за 2021 рік нараховувалася оплата за відпустку у квітні за 14 діб - 6992,69 грн., у червні за 21 добу - 9416,25 грн., у вересні 17 діб - 7114,50 грн.(т.1 а.с.55).
Відповідачем-1 до матеріалів справи надано копії наказів про надання ОСОБА_1 відпусток:
№153-в від 02.07.2016 про надання чергової відпустки за 2016 рік терміном 19 діб з 04 липня 2016 року по 22 липня 2016 року (т.1 а.с.59);
№332-в від 03.11.2017 про надання чергової відпустки за 2016 рік терміном 9 діб з 06 по 14 листопада 2017 року (т.1 а.с.61).
Тобто, позивач використав чергову відпустку за 2016 рік у кількості 28 діб.
№129-в від 03.05.2017 про надання чергової відпустки за 2017 рік терміном 19 діб з 22 травня по 10 червня 2016 року (т.1 а.с.60);
№356-в від 01.12.2017 про надання чергової відпустки за 2017 рік терміном 12 діб з 11 по 22 грудня 2017 року (т.1 а.с.62);
№163-в від 06.06.2018 про надання чергової відпустки за 2017 рік терміном 17 діб з 11 по 27 червня 2018 року (т.1 а.с.63);
З огляду на те, що з 07.02.2017, як стверджував відпоавідач-1, позивач набув вислугу 10 років та право отримувати щорічну відпустку тривалістю 35 діб, тому за 2017 рік позивач мав право щорічну відпустку тривалістю 35 діб (за січень місяць 2017 року 30 днів / 12 місяців = 2,5 днів за один місяць, лютий - грудень 2017 року 35 днів / 12 місяців = 2,917 за місць, при цьому за одинадцять місяців 2017 року 2,917 х 11 = 32,09 днів, за рік 2,5 днів + 32,09 днів 34,6 дня, за правилами округлення 35 днів.)
Тому за 2017 рік позивачем використані повністю усі дні відпустки - 35 днів.
№440-в від 22.08.2019 про надання частини не використаної відпустки за 2018 рік терміном 2 доби з 22 по 23 серпня 2019 року (т.1 а.с.64);
№463-в від 18.09.2019 про надання чергової відпустки за 2019 рік терміном 12 діб з 23 вересня по 04 жовтня 2019 року (т.1 а.с.65);
Тому за 2019 рік у позивача залишилось 23 дні невикористаної відпустки (35 днів - 12 діб = 23 днів).
№57-в від 13.08.2020 про надання чергової відпустки за 2020 рік терміном 18 діб з 25 серпня по 11 вересня 2020 року (т.1 а.с.66);
№35-в від 20.04.2021 про надання ОСОБА_1 чергової відпустки за 2020 рік терміном 12 діб з 26 квітня 2021 року по 10 травня 2021 року (т.1 а.с.68);
№11-в від 28.01.2021 про надання чергової відпустки за 2021 рік терміном 2 доби з 28 по 29 січня 2021 року (т.1 а.с.67);
№60-в від 18.06.2021 про надання чергової відпустки за 2021 рік терміном 21 доба з 29 червня 2021 року по 19 липня 2021 року (т.1 а.с.69);
№80-в від 20.08.2021 про надання чергової відпустки за 2020 рік терміном 05 діб з 06 по 10 вересня 2021 року та чергової відпустки за 2021 рік терміном 12 діб з 13 по 24 вересня 2021 року (т.1 а.с.70).
Отже, позивачем за 2020 та 2021 роки повністю використані дні чергової відпустки.
При цьому, у грошовому атестаті №40 вказано, що позивачу компенсовано щорічну відпустку за 2021 рік за 14 діб (т.1 а.с.40). Проте, відповідних доказів не надано.
З огляду на викладене, враховуючи як накази про надання відпусток так і розрахункові листи, у позивача за період 2012 - 2019 роки залишилось 76 діб невикористаної відпустки: за 2012 рік - 10 діб; за 2013 рік - 3 доби; за 2015 рік - 18 діб; за 2016 - 6 діб; за 2018 рік - 18 діб; за 2019 рік - 21 доба (10 + 3 + 18 + 6 + 18 + 21).
У відзиві на позовну заяву відповідач-1 посилався на відсутність у нього обов'язку щодо нарахування та виплати позивачу при звільненні компенсації за невикористані відпустки за роки, що передували року звільнення позивача зі служби.
Проте, суд не погоджується з такою позицією відповідача-1 та зазначає.
Право працюючої особи на відпочинок закріплено Конституцією України. Особу не може бути позбавлено такого права. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Надання всім працівникам щорічної оплачуваної відпустки є реалізацією їх права на відпочинок, яке закріплене статтею 45 Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002, що ухвалене у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.
Наказом Міністерства фінансів України від 17 липня 2018 року №616 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції (далі - Порядок №616), у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача зі служби в органах податкової міліції (11.10.2021 року), встановлено, що грошове забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції (крім курсантів навчального закладу ДФС) складається з: 1) посадового окладу; 2) окладу за спеціальним званням; 3) щомісячних додаткових видів грошового забезпечення: надбавок за вислугу років, за особливості проходження служби, за спортивне звання, за почесне звання, за виконання функцій державного експерта з питань таємниць, за службу в умовах режимних обмежень; доплати за науковий ступінь доктора філософії (кандидата наук) або доктора наук; доплати за вчене звання; премій; 4) одноразових додаткових видів грошового забезпечення: матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань; допомоги для оздоровлення.
Згідно розділу XII "Грошове забезпечення у разі звільнення зі служби та у разі поновлення на службі осіб начальницького складу податкової міліції" Порядку №616 за невикористані дні відпусток особам начальницького складу податкової міліції, які звільняються зі служби, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористані дні відпусток проводиться виходячи з одноденного розміру грошового забезпечення, помноженого на кількість календарних днів невикористаної відпустки.
Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток вказується в наказі про звільнення.
У разі звільнення особи начальницького складу податкової міліції виплата грошового забезпечення проводиться в день звільнення.
Отже, особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.
При цьому тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу, відповідно до пункту 51 Положення №114, визначається залежно від вислуги років (у календарному обчисленні), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій працівникам органів внутрішніх справ.
Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно зі статтею 4 Закону №504/96-ВР, законодавцем передбачені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватися інші види відпусток.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Суд зауважує, що норма, яка зафіксована у пункті 56 Положення №114 є бланкетною, якою законодавець відсилає до законодавства, яке регулює питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку. При цьому, норми Положення №114 питання виплати грошової компенсації за невикористану відпустку не регулює.
Таким чином у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, працівник податкової міліції має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки, що не були використані в попередніх роках та має право на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
З огляду на відсутність правового врегулювання нормами Положення №114 питання компенсації невикористаної частини відпустки особам, які звільняються з органів внутрішніх справ за минулі роки, то при вирішенні даного спору необхідно застосовувати відповідні норми КЗпП України і Закону №504/96-ВР, які регулюють спірні правовідносини.
Так у відповідності до ч.1 ст.24 Закону №504/96-ВР та ч.1 ст.83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Отже у випадку звільнення працівників податкової міліції їм виплачується компенсація за всі, без винятків, невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19.01.2021 у справі 160/10875/19, яка враховується судом при вирішенні даної справи відповідно до частини 5 статті 242 КАС України.
Суд наголошує, що підхід до правозастосування при вирішенні правовідносин щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток за роки, що передували року звільнення зі служби у НП України, зокрема враховуючи висновки Верховного Суду, викладені у вищевказаній постанові від 19.01.2021 року у справі №160/10875/19, повинен застосовуватися також і до правовідносин щодо виплати працівникам органів внутрішніх справ грошової компенсації за невикористані дні відпусток за роки, що передували року їхнього звільнення.
Враховуючи, що ОСОБА_1 має право на грошову компенсацію за невикористані 76 діб основної відпустки: за 2012 рік - 10 діб; за 2013 рік - 3 доби; за 2015 рік - 18 діб; за 2016 - 6 діб; за 2018 рік - 18 діб; за 2019 рік - 21 доба, а відповідач у свою чергу за заявою позивача відмовив останньому у такому, суд доходить висновку, що Головне управління ДФС у Кіровоградській області допустили протиправні дії щодо відмови позивачу у нарахуванні та виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані дні основної відпустки, у зв'язку із чим позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.
Також, суд зазначає, що нарахування та виплата компенсації невикористаної відпустки є дискреційними повноваженнями відповідача, визначення розміру недоотриманих за вказаний строк виплат є виключною компетенцію відповідача, а тому суд не повинен та не уповноважений втручатися у дискреційні повноваження щодо виконання відповідачем обов'язку з визначення суми недоотриманих виплат.
Отже, з'ясувавши характер спірних правовідносин сторін, характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб, суд дійшов висновку, що з огляду на визнання протиправними дії відповідача-1 щодо відмови позивачу у нарахуванні та виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані дні основної відпустки, порушене право позивача бути відновлено шляхом зобов'язання відповідача-1 нарахувати та виплатити таку компенсацію.
Щодо грошової допомоги, передбаченої статтею 57 Закону України "Про державну службу".
Судом встановлено, що позивач звернувся із заявою до ГУ ДФС у Кіровоградській області від 11.10.2021 вхідний №78/ДЗН, у якій просив нарахувати та виплатити йому матеріальну допомогу на оздоровлення у відповідності до ст.57 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з перебуванням у черговій відпустці за 2021 рік. (а.с.14)
На подану заяву позивачу листом від 19.10.2021 повідомлено, що підстави надання грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати відповідно до ст.57 Закону України «Про державну службу» відсутні. (а.с.15)
У відповідності до ст.57 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII) державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
Згідно п.17 ч.3 ст.3 Закону №889-VIII дія цього Закону не поширюється на осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом.
Судом встановлено та описано вище, що особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 № 1716 "Про проходження служби особами начальницького складу податкової міліції та обчислення їм вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги" установлено, що особи начальницького складу податкової міліції проходять службу в порядку, встановленому Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (пункт 1).
Судом встановлено, що позивач має звання підполковника податкової міліції (т.1 а.с.38, 191).
З огляду на зміст ст.57 Закону України "Про державну службу" з урахуванням п.17 ч.3 ст.3 цього ж Закону, за вказаних обставин, норми даного закону в даному випадку застосовані бути не можуть, а тому позовні вимоги щодо визнання протиправною відмови Головного управління ДФС у Кіровоградській області у виплаті позивачу грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати, передбаченої ст.57 Закону України "Про державну службу" та її стягнення задоволенню не підлягають.
При цьому, судом не приймаються до уваги посилання позивача на правову позицію з цього питання, викладену у постановах Верховного Суду, оскільки останні стосуються саме державних службовців, професійна діяльність яких регулюється Законом України «Про державну службу».
Щодо вихідної допомоги, передбаченої ст.44 КЗпП України.
Судом встановлено, що позивач звернувся із заявою до ГУ ДФС у Кіровоградській області від 11.10.2021 вхідний №80/ДЗН, у якій просив нарахувати та виплатити йому вихідну допомогу при звільненні працівника у зв'язку з ліквідацією ДФС України у відповідності до ст.44 КЗпП України. (а.с.18)
На подану заяву позивачу листом від 20.10.2021 повідомлено, що підстави надання вихідної допомоги при звільненні відповідно до ст.44 КЗпП України відсутні. (а.с.19)
Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
У відповідності до п.10 Постанови КМУ "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам, які мають право на пенсію відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", крім військовослужбовців строкової служби і членів їх сімей та прирівняних до них осіб" від 17.07.1992 року №393 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, особам начальницького складу Національного антикорупційного бюро, особам із спеціальними званнями Бюро економічної безпеки, які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Судом встановлено, що позивачу на підставі п.10 Постанови КМУ №393 виплачена одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 87885 грн. за повні 14 років вислуги, як працівнику податкової міліції, який звільнений через скорочення штатів. Правомірність такої виплати під сумнів позивачем не поставлено (т.1 а.с.58).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 в справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.07.2019 в справі №804/406/16 та від 08.08.2019 в справі №813/150/16.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією із таких гарантій є виплата працівникові, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівникові у випадках, передбачених законом, роботодавцем у колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору із незалежних від працівника обставин.
З огляду на те, що спеціальне законодавство, а саме - п.10 Постанови КМУ від 17.07.1992 року №393 передбачає виплату співробітнику податкової поліції у випадку його звільнення за скороченням штатів одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, і така виплата позивачу проведена, посилання на необхідність додаткової виплати з тих же підстав за статтею 44 КЗпП України є безпідставним, а тому позовні вимоги про визнання протиправною відмови Головного управління ДФС у Кіровоградській області у виплаті позивачу вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку, передбаченої статтею 44 Кодексу законів про працю України та її стягнення задоволенню не підлягають.
При цьому, судом не приймаються до уваги посилання позивача на правову позицію з цього питання, викладену у постановах Верховного Суду, оскільки останні стосуються інших працівників, які не мають спеціальних звань у податковій міліції, зокрема у вказаних постановах мова йде про працівників прокуратури, яких звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII та про виплату їм вихідної допомоги у відповідності до ст.44 КЗпП України.
Щодо стягнення грошового відшкодування за весь час затримки проведення компенсації за невикористані щорічні основні оплачувані відпустки при звільненні.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому, Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Розглядаючи одночасно позовні вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити компенсацію та позовні вимоги про нарахування і виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку по виплаті такої індексації у цій справі, суд звертає увагу на те, що між сторонами наявний спір про право на таку компенсацію взагалі.
Зміст ст.117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, а саме про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
В даному провадженні перед судом порушене питання наявності права у позивача на отримання відповідної компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за минулі роки.
Оскільки наказ про звільнення позивача не передбачав виплату такої компенсації і в даному провадженні суд встановив наявність обов'язку у відповідача її нарахувати та виплатити, з огляду на відсутність сплати такої суми на момент розгляду даної справи, суд вважає передчасними вимоги про нарахування середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та такими, що можливі до розгляду після її виплати, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо належності відповідача.
Так, належним є відповідач, який є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред'явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов'язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред'явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні. У такому випадку суд з метою забезпечення захисту порушеного (оспорюваного, невизнаного) права особи повинен замінити неналежного відповідача належним або залучити до участі у справі співвідповідача.
Судом встановлено, що позивач звільнений зі служби наказом Головного управління ДФС у Кіровоградській області (т.1 а.с. -38). Цим же управлінням йому виплачена часткова компенсація за невикористані дні відпустки, одноразова грошова допомога при звільненні через скорочення штатів та інші виплати, пов'язані з припиненням служби (т.1 а.с.40, 58).
Пунктом 2 Постанови КМУ від 15 травня 2019 р. №395 "Питання Державної податкової служби", зокрема, утворено комісію з реорганізації Державної фіскальної служби.
У зв'язку з набуттям чинності 25 березня 2021 року Закону України від 28 січня 2021 року №1150-IX "Про Бюро економічної безпеки України" (далі - Закон №1150-IX), згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 "Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України" (із змінами і доповненнями, далі - Постанова №1200), абзацу другого пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 15 травня 2019 року № 395 "Питання Державної податкової служби" (із змінами і доповненнями), продовжились здійснюватися відповідні заходи, пов'язані з реорганізацією (ліквідацією) Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), що передбачені Порядком здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 (далі - Постанова №1074).
Згідно з підпунктом 2 пункту 10 Розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1150-IX, Кабінету Міністрів України необхідно не пізніше восьми місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити ліквідацію ДФС.
Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2021 року №510 "Про утворення Бюро економічної безпеки України", Кабінет Міністрів України постановив утворити Бюро економічної безпеки України (далі - Бюро) як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 21 липня 2021 року №761 "Про внесення зміни в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 р. №85", Кабінет Міністрів України постановив внести зміну в додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року № 85 "Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів", виключивши таку позицію: "ДФС 370 370 4604 4604".
24 листопада 2021 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження №1493-р "Про початок діяльності Бюро економічної безпеки", згідно з яким погодився із пропозицією Бюро про початок його діяльності та можливість виконання зазначеним Бюро функцій і завдань щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.
З огляду на відсутність, згідно з додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року №85 "Про Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів", визначеної чисельності працівників апарату та територіальних органів ДФС, а також відсутність у визначених Додатком № 3 до проекту Закону України № 6000 від 15 вересня 2021 року "Про Державний бюджет України на 2022 рік" (прийнятий Верховною Радою України 02.12.2021) видатків у 2022 році на утримання ДФС та реалізацію заходів з реорганізації (ліквідації) ДФС, станом на 01.01.2022 всі співробітники ДФС, у тому числі, які входили до складу Комісії з реорганізації Державної фіскальної служби, вивільнені.
Починаючи з 01.01.2022, Державною фіскальною службою України припинено виконання функцій органу виконавчої влади України.
Подальші заходи, пов'язані із реорганізацією (ліквідацією) ДФС будуть здійснюватися представниками державних органів, які визначені правонаступниками чи яким передаються функції органів, що ліквідуються або реорганізуються, а також членами комісії з реорганізації ДФС, що є представниками інших центральних органів виконавчої влади відповідно до вимог Постанови № 1074.
Згідно з вимогами Постанови №1200 правонаступниками майна, прав та обов'язків реорганізованої ДФС лише у відповідних сферах діяльності є Державна податкова служба України та Державна митна служба України.
Судом встановлено, що станом на момент ухвалення даного рішення Головне Управління ДІС у Кіровоградській області перебуває в стані припинення з 02.08.2019 року, але не припинилось та з Єдиного реєстру не виключене як юридична особа.
Згідно ст.43 КАС України, здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами), адміністратором за випуском облігацій.
Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).
З огляду на те, що ГУ ДФС в Кіровоградській області є саме суб'єктом порушеного, матеріального правовідношення щодо позивача, зважаючи на те, що наразі не припинене та не виключене з реєстру як юридична особа, беручи до уваги той факт, що Державна податкова служба України та Державна митна служба України є правонаступниками обов'язків реорганізованої ДФС лише у відповідних сферах діяльності, а саме - повноважень та виконання функцій у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску, суд вважає, що саме ГУ ДФС в Кіровоградській області є належним відповідачем, який повинен відповідати за даним позовом.
Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
При поданні позову представник позивача заявив попередній (орієнтовний) розмір судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10000,00 грн. (а.с.7).
Представником позивача подано до суду заяву про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн. з відповідача-2 (т.1 а.с.174-175).
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3 ст.132 КАС України).
Відповідно до ст.134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16, від 11 червня 2019 року у справі №826/841/17.
Верховний Суд у постановах від 24.11.2021 року у справі №420/1109/20, від 29.11.2021 року у справі №420/13285/20, від 03.12.2021 року у справі №1.380.2019.000502 вказав, що, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.Статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 р. №5076-VI встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Так, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у справі "Лавентс проти Латвії" наголосив, що відшкодовуванню підлягають лише витрати, які мають розумний розмір.
Як зазначено Європейським судом з прав людини у п.268 Рішення по справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (Заява № 19336/04): "Згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п.30, ECHR 1999-V).".
Аналогічну практику вирішення питання судових витрат застосовано Європейським судом з прав людини і у п.95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, пп.34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п.80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п.88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.
У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
У пункті 269 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п.55).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
В обґрунтування понесених витрат на професійну правничу допомогу у сумі 5000,00 грн. до матеріалів справи позивачем надано: договір про надання правничої допомоги №22-10-21 від 22.10.2021, акт виконаних робіт (наданих послуг) від 03.03.2022 №03-03-22, детальний опис робіт (наданих послуг), розрахункову квитанцію ЛВАК №102606 від 03.03.2022 щодо сплати адвокатського гонорару в адміністративній справі №340/7934/21 (т.1 а.с.176-179). Також в матеріалах справи наявний ордер серії КР № 134065 (т.1 а.с.20).
Відповідно до детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, вказано в акті виконаних робіт (наданих послуг) від 03.03.2022. Так, адвокатом здійснено:
- складання та подання позовної заяви (1000 грн.),
- складання та подання клопотання про розгляд справи у судовому засіданні (500 грн.);
- складання та направлення поштою відповіді на відзив (1000 грн.);
- складання та подання клопотання про накладення штрафу (500 грн.);
- підготовка, складання і підписання заяви про залучення третьої особи (500 грн.);
- участь у судовому засідання 01.12.2021 (1000 грн.);
- підготовка , складання і підписання клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (500 грн.);
- ознайомлення з матеріалами справи та виготовлення фотокопій (500 грн.);
- підготовка, складання, підписання та подання письмових заперечень про заміну сторони (500 грн.)
- підготовка, складання та подання клопотання про накладення штрафу (500 грн.);
- складання та подання клопотання про ознайомлення з матеріалами справи (500 грн.);
- ознайомлення з матеріалами справи (500 грн.);
- складання та подання клопотання про зупинення провадження (500 грн.);
- участь у судовому засіданні 16.02.2022 (1000 грн.);
- складання та подання заяви про уточнення позовних вимог (500 грн.);
- складання та подання заяви про вирішення питання про судові витрати (500 грн.).
Всього - 10000,00 грн. (т.1 а.с.177-178).
Зміст детального опису на суму 10000,00 грн. тотожний акту (т.1, а.с.178).
Судом встановлено, що оплата позивачем здійснена в сумі 5000,00 грн. (а.с.179). При цьому доказів надання послуг, які оплатив позивач та які просить представник позивача стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача-2, матеріали справи не містять.
Отже, вирішуючи питання щодо розподілу витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, суд, враховуючи предмет спору та виходячи із критеріїв, визначених частинами 3, 5 статті 134, частиною 9 статті 139 КАС України, а також часткове задоволення позову, вважає, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-1 витрати за надання професійної правничої допомоги в розмірі 2000,00 грн. При цьому суд не вбачає підстав для стягнення таких витрат з ГУ ДПС у Кіровоградській області, оскільки за задоволеними у даному провадженні позовними вимогами зобов'язане саме ГУ ДФС у Кіровоградській області.
Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі, суд першої інстанції може під час прийняття рішення у справі.
Разом з тим, відповідно до ч.1 ст.370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Водночас, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
Таким чином, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
При цьому, суд зазначає, що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом (ч.4 ст.372 КАС України).
У разі ухилення відповідача від виконання у встановлений судом строк зобов'язання, покладеного на нього рішенням суду, це рішення підлягає примусовому виконанню у порядку, установленому Законом України "Про виконавче провадження".
Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 243-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС у Кіровоградській області (25006, м.Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 55, ЄДРПОУ 39393501), Головного управління ДПС у Кіровоградській області (25006, м.Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 55, ЄДРПОУ 43995486) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління ДФС у Кіровоградській області щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті при звільненні грошової компенсації за невикористані 76 діб щорічних основних відпусток.
Зобов'язати Головне управління ДФС у Кіровоградській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 76 діб щорічних основних відпусток.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн. (дві тисячі гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Кіровоградській області (код ЄДРПОУ 39393501).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду Т.М. Кармазина