Справа № 420/26594/21
22 квітня 2022 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправними та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,-
23.12.2021 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якій позивач просить суд:
- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 237 вiд 10.12.2021 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України « Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем під час розгляду його звернення щодо надання захисту в Україні не прийнято до уваги реальні побоювання позивача та її дітей за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Гвінеї.
Ухвалою суду від 28.12.2021 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
27.01.2022 року представником відповідача подано відзив на адміністративний позов в якому зазначено, що оскаржуване рішення прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, доводи ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Справа розглянута у межах строків, встановлених КАС України, з урахуванням перебування судді Токмілової Л.М. у відпустці.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї та 19.05.2014 року позивач вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Конакрi (Гвінея) - Касабланка (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр.. Гвінеї серії НОМЕР_1 та оформленоп одноразової (1) вiзи до України типу «Д» cepiї Y 05267257, дата та місце прибуття 20.05.2014 року, міжнародний аеропорт «Одеса».
Перше звернення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області відбулося вiд 20.01.2020 року.
Відповідно до наказу ГУ ДМС в Одеській області від 04.02.2020 року № 23 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_1 не погоджуючись з наказом ГУ ДМС в Одеській області від 04.02.2020 року № 23 звернувся до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20.08.2020 року по справі № 420/1438/20 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду вiд 21.01.2021 року залишено рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20.08.2020 року по справі № 420/1438/20 без змін.
22.11.2021 року ОСОБА_1 повторно звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області.
10 грудня 2021 року Головним управлінням ДМС в Одеській області прийнято наказ №237, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду особової справи ОСОБА_1 .
Згідно повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.12.2021 року №5/1-726 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно наказу №237 від 10 грудня 2021 року.
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
У свою чергу, суд погоджується з таким висновком Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, виходячи з наступного.
Так, у своїй заяві від 22.11.2021 року № 302, позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з військовим переворотом, який відбувся 05.09.2021 року, а також тим, що у країні громадянської належності відбувається нестабільна політична ситуація.
Однак, задокументовані докази наявності переслідувань в країні громадянської належності у позивача відсутні.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
В свою чергу, суд звертає увагу, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Заслуговують на увагу доводи, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання.
Так, з матеріалів особової справи не вбачається обґрунтованих переслідувань позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим, відсутні факти обґрунтованих переслідувань та причетності особи до iнцидентiв iз застосуванням фізичного насильства, яке було пов'язано з расовою або національною належністю чи політичними поглядами. Також відсутні обставини, за якими у випадку повернення на Батьківщину заявнику може загрожувати смертна кара, виконання вироку про смертну кару, тортури, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання.
З матеріалів справи вбачається, що після прибуття на територію України особа проживала на підставі посвідок на тимчасове проживання серії НОМЕР_2 , виданій 02.06.2014 року 5101 (причина видачі 04/12 навчання) строком дії до 01.12.2014 року (статус документа - вилучений); серiп TP 059894, виданоп 16.11.2015 року 0501 (причина видачi 04/12-навчання) строком дії до 02.11.2015 року (статус документа-зіпсований), серії TP 060019, виданоп 14.12.2015 року 0501 (причина видачі 04/12-навчання) строком дії до 02.11.2016 року (статус документа-технічно зіпсований).
При цьому, як зазначає позивач, після відрахування у 2017 році з Донецького національного університету він перебував на території України нелегально, через що по відношенню до позивача були застосовані штрафні санкції згідно зі ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Суд звертає увагу, що позивач вперше звернувся із заявою про набуття мiжнародного захисту лише 20.01.2020 року, тобто через 3 роки пiсля потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта з 2017 року.
Повторне звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області відбулось 22.11.2021 року, пiсля закінчення судової процедури оскарження рішення ГУДМС в Одеській областi вiд 04.02.2020 №23, відрахування з ВНЗ, враховуючи тривалий період перебування на території України з 2014 року, його інтеграцію до українського суспільства, обставину проживання кола друзів, що підтверджує у сукупності можливість бiльш раннього звернення мiжнародним захистом на території України та звернення із метою легалізації через відсутність легального статусу.
Крім того, позивач не звертався за мiжнародним захистом протягом свого легального перебування на період дії української візи терміном 45 днів, що свідчить про перше звернення від 20.01.2020 лише з метою легалізації, що підтверджується усними твердженнями під час проведення співбесід
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до територіального органу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Між тим, при заповненні пакету документів, необхідних для виїзду на територію України позивач жодним чином не повідомляв про обставину потенційних утисків або переслідувань на території країни громадянської належності, зазначаючи, що він виїжджає до України з метою отримання освіти.
Позивач безперешкодно вперше вибув з крапни громадянської належності 19.05.2014 році до України. У той же час, елемент легального випзду особи з Гвінеї до Украпни з використанням паспортного документу для виїзду за кордон та безперешкодного отримання українськоп вiзи вказує на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади крапни громадянської належності. У шукача захисту не виникало жодних проблем iз оформленням українськоп вiзи під час особистого звернення у дипломатичному представництві України у Сенегал (м. Дакар).
Вищевказане також свідчить про відсутність жодних утисків, переслідувань з боку державних органів та можливість і бажання користуватися захистом крапни громадянської належності та повне користування усіма правами та обов'язками громадянина Гвінеї.
Також, суд зазначає про відсутність iнформацiї з приводу будь-яких переслідувань на адресу шукача захисту з боку державних або недержавних суб'єктiв на території Гвінеї, ані позивача, анi членів його родини ніколи не затримували та не заарештовували у країні громадянської належності, не викрадали, анi позивач, ані його близькі родичi не скоювали злочин в країні громадської належності або інших країнах Африки, не були засудженими в судовому порядку, немає стосовно особи та його рідних вироку суду в Гвінеї, що додатково свідчить про відсутність обґрунтованих причин неможливості повернення.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що станом на теперiшнiй час у близьких родичів ОСОБА_1 не виникає жодних проблем із проживання у Гвінеї. Членів родини позивача не переслідували не переслідують військовi, якi захопили владу у країні. Близькі родичі позивача не змiнювали місце свого проживання після проведення військового перевороту, крiм того, у них не виникає жодних фінансових проблем iз проживанням.
Твердження позивача з приводу того, що у випадку його добровільного повернення до Гвінеї його можуть арештувати та посадити до в'язниці жодним чином не є обґрунтованими, не містять конкретних фактів, документальних доказів. Разом з тим, особа не змогла обґрунтувати за що саме його можуть посадити до в'язниці, повідомивши тільки загальну інформацію щодо того, що у Гвiнеї людей незаконно арештовують через відсутність безпеки, але позивач не зміг навести приклади раніше повідомлених арештів.
Крім того, аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачеві додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження.
Наданi позивачем матеріали інформації по країні походження не мають жодного відношення до повідомленої позивачем історії переслідування, враховуючи неспіввіднесеність з його твердженнями, відсутність детальної інформації стосовно характеру, місця, часу та обставин вiдповiдних подій, які на них зображенi. Проаналізувавши надані роздруківки ІКП вбачається, що події, описанi та зображені стосуються загальної інформації з приводу того, що військові Гвінеї скинули президента Альфу Конде та розпустили уряд. Події, описанi та зображенi у роздруківках та фотокартках, які датовані 2021 роком не мають жодного відношення до безпосереднього проживання близьких родичів у м. Конакрi станом на теперішній час.
При цьому, за аналізом матеріалів особової справи ОСОБА_1 , не змінилися умови проживання його близьких родичів, не відбувалися утиски або дискримінації на їхню адресу, родина проживає у звичному режимi життя як і до проведення військового перевороту. Близькі родичі заявника не були та не є об'єктом переслідування військових, які захопили владу у країні.
Iнформацiя по крапнi походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством пiдстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вiдповiдної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, вiд 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17.
Також, за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до п.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" вiд 2011 року. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статусу біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією наведених ознак чи за декількома.
При цьому, позивач наголошує, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи та політичних переконань, стверджує, що під час проживання на території Гвінеї його не переслідували ні державні, ні недержавні угруповання.
Таким чином, враховуючи розбіжності у поясненнях позивача та наданих доказах, відсутність обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу його життю та здоров'ю в країні походження та безперешкодний легальний виїзд позивача з країни походження, враховуючи тривалий проміжок часу із зверненням за міжнародним захистом, суд вважає заяву позивача очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі встановлених судом обставин та аналізу вищенаведених вимог законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову та те, що позивач звільнений від сплати судового збору, правові підстави для стягнення з відповідача судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 263, 295, 297 КАС України, суд,-
У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправними та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя Токмілова Л.М.
.