Справа № 420/305/22
22 квітня 2022 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 , який також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
06.01.2022 року до суду надійшла позовна заява громадянина Афганістану ОСОБА_1 , який також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України, в якій позивач просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційноп служби України № 284-21 від 06 серпня 2021 року про відмову у визнанні Громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рiшення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно Громадянина Афганістану ОСОБА_1 та неповнолітнього Азiзi Субхан Абдул Рафi;
- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в частині не роз'яснення ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішень про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем під час розгляду його звернення щодо надання захисту в Україні не прийнято до уваги реальні побоювання позивача та її дітей за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Афганістану.
Ухвалою суду від 11.01.2022 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
03.02.2022 року представником відповідача подано відзив на адміністративний позов в якому зазначено, що оскаржуване рішення прийнятого у межах та на підставі наявних в останнього повноважень, з урахуванням того, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведеної співбесіди не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, доводи ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
Справа розглянута у межах строків, встановлених КАС України, з урахуванням перебування судді Токмілової Л.М. у відпустці.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
ОСОБА_1 звернувся до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.12.2021 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 615 вiд 19 жовтня 2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України №284-21 вiд 06 серпня 2021 року.
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
У свою чергу, суд погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Так, позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з загальнопоширеним насильством та військовими діями в Афганістані.
При цьому, у заяві позивача та під час проведення анкетування останнього наявні певні розбіжності у поясненнях, а саме у заяві вiд 12.12.2019 року причинами залишення Афганістану позивач зазначає: 1. нестабільна соціально-політична ситуація на території Батьківщини (крадіжка майна, викрадення і вбивство людей, спостереження за родинним будинком, випадковi вибухи); 2. пограбування магазину, що належав позивачу; 3 вбивство двоюрідного брата позивача.
Між тим, під час проведення анкетування від 19.12.2019 року, виявлена наступна причина звернення: напад на родину, під час перебування у автомобілі.
Однак, суд звертає увагу, що задокументовані докази наявності переслідувань позивача та його родини в країні громадянської належності у останнього відсутні.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
В свою чергу, суд звертає увагу, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Заслуговують на увагу доводи, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання.
Так, з матеріалів особової справи не вбачається обґрунтованих переслідувань позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим, відсутні факти обґрунтованих переслідувань та причетності особи до iнцидентiв iз застосуванням фізичного насильства, яке було пов'язано з расовою або національною належністю чи політичними поглядами. Також відсутні обставини, за якими у випадку повернення на Батьківщину заявнику може загрожувати смертна кара, виконання вироку про смертну кару, тортури, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання.
З матеріалів особової вбачається, що 06.12.2017 року ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною вибули за межі Афганістану, легально, авіарейсом Кабул (Афганістан) - мiжнародний аеропорт «Внуково» (Росія).
Згідно з поясненнями позивача, жодних проблем під час перетину прикордонного контролю на території Батьківщини не виникало, позивач безперешкодно залишив територію Афганістану.
07.12.2017 року позивач легально перетнув державний кордон Російської Федерації, на підставі паспортного документу гр. Афганістану та приватної одноразової візи типу « 002» cерiї 23 5821724, що була оформлена при дипломатичнiй установі РФ у м. Кабул.
При цьому, на території Росії позивач разом із дружиною перебували протягом 2-х років: з них 90 діб - легально, iнший період часу - незаконно.
Державний кордон України родина позивача перетнула в листопаді 2019 року, нелегально, поза пунктом пропуску.
Суд звертає увагу, що незважаючи висловлену міжнародному захисті, позивач звернувся з заявою про набуття потребу міжнародного захисту вперше лише 12.12.2019 року, тобто після 1 місяця перебування на території України у якості нелегального мігранта.
Крім того, суд зазначає, що в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині позивач повинен був звернутись за захистом на території Російської Федерації.
За таких обставин, факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до територіального органу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.
Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Позивач безперешкодно вибув з крапни громадянської належності 06.12.2017 році до Росії. У той же час, елемент легального випзду особи з Афганістану до Росії з використанням паспортного документу для виїзду за кордон та безперешкодного отримання вiзи вказує на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади крапни громадянської належності.
Вищевказане також свідчить про відсутність жодних утисків, переслідувань з боку державних органів та можливість і бажання користуватися захистом крапни громадянської належності та повне користування усіма правами та обов'язками громадянина Афганістану.
Під час анкетування позивач зазначав, що з початку відбулось пограбування його магазину на початку осені 2017 року. В нічний час до магазину зайшли озброєнi люди, які погрожуючи пістолетом забрали продукти харчування, гроші та сейф. У відповідності до тверджень позивача, невідомі йому порізали руку та ногу. Він повідомив, що після зазначеного випадку він не звертався до правоохоронних органiв з відповідною заявою з особистих міркувань.
Також позивач повідомляв уривчасті факти. Так, під час співбесіди він зазначив про завдання фізичної шкоди, проте не повідомив вказаний факт в заявi про звернення за захистом, обмежуючись лише інформацією про пограбування з метою наживи. При цьому, позивач не надав жодних документальних підтверджень або доказів висловленому твердженню
Крiм того, пiсля даного інциденту позивач не змінював адреси працевлаштування, продовжував працювати в зазначеному магазині, обслуговувати клієнтів до моменту виїзду за межі Батьківщини, будь-яких додаткових проблем або погроз через трудову діяльність позивача не зазнавав.
Інша подія відбулась через 1 місяць після пограбування магазину. За розповіддю позивача вiдбулось наступне пограбування, учасниками події стали: заявник, матiр заявника та його дружина. Усi представники родини повертались на таксі додому з весілля.
В анкетуванні від 19.12.2019 року вказано, що пограбування автомобілю відбулось в нічний час при поверненні з весілля, здійснювався переїзд на автомобілі в напрямку родинного будинку. Під час подорожі трапилось пограбування, подія виникла за 3 місяця до виїзду з Афганістану у місяці «мiзон», що припадає на період вересень-жовтень кожного афганського року.
Вказане спотворює часові твердження, що начебто подія відбувалась у вересні-ковтні, враховуючи що безпосередньо виїзд з Афганістану було здійснено в середині листопаду того ж року.
Щодо пограбування брата, позивач зазначив, що подія відбулась приблизно в жовтні 2019 року. За розповіддю позивача дорогою додому після роботи на його брата було здійснено напад невідомими особами, які забрали гроші та мобільний телефон. В результаті нападу було завдано ударів по обличчю. Інших фізичних ушкоджень заподіяно не було. Позивач повідомив, що після зазначеного випадку брат до правоохоронних органів не звертався, обґрунтовуючи це незначними подряпинами на обличчі.
При цьому брат позивача перебуває на посадi держаного службовця у м. Кабул в Міністерстві праці та соціальних прав Афганістану. Після вказаного випадку ані адреси проживання, ані місця роботи змінено не було, подальші погрози братові не надходили.
Таким чином, надані приклади пограбувань мають приватний характер, індивідуальна основа та суб'єкти переслідування відсутні, тому подiї не належатимуть до критеріїв, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, суд зазначає про відсутність iнформацiї з приводу будь-яких переслідувань на адресу шукача захисту з боку державних або недержавних суб'єктiв на території Афганістану, ані позивача, анi членів його родини ніколи не затримували та не заарештовували у країні громадянської належності, не викрадали, анi позивач, ані його близькі родичi не скоювали злочин в країні громадської належності, не були засудженими в судовому порядку, немає стосовно особи та його рідних вироку суду в Афганістані, що додатково свідчить про відсутність обґрунтованих причин неможливості повернення.
Крім того, аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачеві додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження.
Суд вказує, що iсторiя позивача не містить індивідуальноп основи, суб'єкту переслідування та інших істотних елементів, що притаманні юридичному поняттю «статус біженця» або «додатковий захист».
Випадки, що наданi позивачем та його дружиною (пограбування магазину, автомобілю, рiдного брата позивача та смерть його двоюрідного брата) мають ситуацiйний характер, що не пов'язаний з формами загальне насильства у контексті ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань, та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гiднiсть, видів поводження та покарання 1984 року.
В контексті заяви вiд 12.12.2019 року встановлено, що надана позивачем інформація має фрагментарний характер, докази базуються на інформації з телебачення, що не мали відношення до м. Кабул, тобто регіону постійного проживання позивача.
Підтвердженням факту відсутності переслідування або побоювань в контексті п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», є констатація того, що протягом 2017-2021 років родина заявника (батько, мати та рідний брат) проживають в Афганістані, родина не зазнає утисків пов'язаних із пограбуваннями або виїздом за кордон заявника. Також, аналiз ІКП не дозволяє зробити висновок, що таким родичам, що проживають в Афганістані загрожує небезпека життю, безпецi чи свободi, нелюдське поводження чи покарання.
Також за матеріалами особової справи не спостерігається елементів дискримінації, у тому числі при поверненні до Афганістану. Позивач є звичайним громадянином, належить до етнічної та релiгiйноп бiльшостi, члени його родини безперешкодно проживають в Афганістані та проживають за попередньою адресою. За результатами опитування позивача не встановлено фактів переслідування його близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує вони не зазнають пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, фактів фізичного насилля та будь-які проблеми станом на момент підготовки рекомендаційної позиції відсутні.
При цьому, інформацiя по крапнi походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством пiдстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вiдповiдної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, вiд 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17.
Також, за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача, можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до п.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" вiд 2011 року. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статусу біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією наведених ознак чи за декількома.
При цьому, позивач наголошує, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи та політичних переконань, стверджує, що під час проживання на території Афганістану його не переслідували ні державні, ні недержавні угруповання.
Таким чином, враховуючи розбіжності у поясненнях позивача та наданих доказах, відсутність обґрунтованих прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу його життю та здоров'ю в країні походження та безперешкодний легальний виїзд позивача з країни походження, враховуючи тривалий проміжок часу із зверненням за міжнародним захистом, суд вважає заяву позивача очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі встановлених судом обставин та аналізу вищенаведених вимог законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позову та те, що позивач звільнений від сплати судового збору, правові підстави для стягнення з відповідача судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 263, 295, 297 КАС України, суд,-
У задоволені адміністративного позову громадянина Афганістану ОСОБА_1 , який також діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384), Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя Токмілова Л.М.
.