ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.02.2022Справа № 910/16269/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Маринченка Я.В., за участі секретаря судового засідання Коваленко М.О. розглянувши матеріали справи
За позовом Міського комунального підприємства «Хмельницьктеплокомуненерго»
до Акціонерного товариства «Укргазвидобування»
про зобов'язання укласти договір,
за участі представників:
від позивача - Яковлев А.В. (уповноважений представник);
від відповідача - Шляхетський А.Л. (уповноважений представник).
У жовтні 2021 року Міське комунальне підприємство «Хмельницьктеплокомуненерго» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом Акціонерного товариства «Укргазвидобування» про зобов'язання укласти договір.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, позивачем було направлено відповідачу лист пропозицію (оферту) про укладення Договору постачання природного газу від 03.08.2021 №1335/01, в якому було запропоновано відповідачу укласти прямий договір купівлі-продажу природнього газу. Проте, відповідач свої листом від 17.08.2021 №52.1-04.3077 повідомив про відмову у прийняті пропозиції позивача щодо постачання природнього газу. Позивач відмову відповідача вважає необґрунтованою та такою, що суперечить нормам законодавства, у зв'язку з чим, позивач просить суд зобов'язати Акціонерне товариство «Укргазвидобування» укласти Договір на постачання природного газу з Міським комунальним підприємством «Хмельницьктеплокомуненерго» на календарний рік з дня набрання рішенням законної сили у встановленій редакції.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Відповідач заперечив проти позову, оскільки укладення господарського договору з Позивачем не є обов'язковим згідно з вимогами чинного законодавства України для відповідача, також позивачем не додержаний встановлений законом порядок укладення господарського договору, окрім того, відповідач зазначає, що визначена позивачем договірна ціна природного газу у договорі, зміст якого зазначено у позовній заяві, суперечить як вимогам чинного законодавства України, так і визначальним принципам здійснення підприємницької діяльності та засадам цивільного законодавства.
В судовому засіданні 15.02.2022 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд задовольнити позов.
Представник відповідача в судовому засіданні 15.02.2022 проти позову заперечував.
Розглянувши матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що Міське комунальне підприємство «Хмельницьктеплокомуненерго» здійснює виробництво, транспортування та постачання теплової енергії з метою забезпечення потреб споживачів (фізичних та юридичних осіб) у теплопостачанні та гарячому водопостачанні у місті Хмельницькому в межах власних діючих мереж. Основною сировиною для виробництва теплової енергії виступає природний газ.
АТ «Укргазвидобування», у відповідності до п. 1.2. Статуту, входить до Групи Нафтогаз.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про ринок природного газу» постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором.
Постачанням природного газу визначається господарська діяльність, що підлягає ліцензуванню і полягає в реалізації природного газу безпосередньо споживачам на підставі укладених з ними договорів.
Основними видами діяльності АТ «Укргазвидобування» є видобуток природного газу та постачання природного газу, яке здійснюється на підставі ліцензії на постачання природного газу виданої на підставі постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 31.05.2017 № 723.
Відповідно до пункту 2.6. Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з постачання природного газу, затверджених постановою НКРЕКП від 16.02.2017 № 201 визначено: ліцензіат зобов'язаний розміщувати на своєму веб-сайті:
1) чинну редакцію Правил постачання природного газу та договір постачання природного газу, який пропонується споживачам;
2) ціни на природний газ, спосіб та умови оплати за використаний природний газ, іншу інформацію, що вимагається чинними нормативно-правовими актами.
На виконання вказаних вимог відповідачем на власному сайті розміщені умови постачання природного газу та викладено проект договору за посиланням: https://ugy.com.ua/uk/page/realizacia-prirodnogo-gazu.
Відповідно до ч. 2 ст. 638 Цивільного кодексу України договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Так, позивачем направлено відповідачеві лист пропозицію (оферту) від 03.08.2021 №1335/01 про укладення договору постачання природного газу.
Як вбачається з листа АТ «Укргазвидобування» №52.1-04-3077 від 17.08.2021, відповідачем повідомлено позивача про відмову у прийняті пропозиції МКП «Хмельницьктеплокомуненерго» щодо постачання природного газу.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з приписами ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Договором є домовленість сторін двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Примусовий порядок укладання господарських договорів за рішенням суду регулюється ст. 187 ГК України та ст. 648 ЦК України.
Частиною 1 статті 187 ГК України встановлено, що спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
Зі змісту зазначеної статті вбачається, що переддоговірним є спір, який виникає у разі, якщо сторона ухиляється або відмовляється від укладення договору в цілому або не погоджує окремі його умови. При цьому, передати переддоговірний спір на вирішення суду можливо лише тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'язаною його укласти через пряму вказівку закону, або на підставі обов'язкового для виконання акта планування. В інших випадках спір про укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв'язані зобов'язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попереднього договору.
Аналогічна правова позиція наведена в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського від 25.05.2018 у справі № 61/341.
Отже, суд вправі задовольнити позов про зобов'язання укласти договір лише у разі, якщо встановить наявність правовідносин, зважаючи на які, сторони зобов'язані укласти договір, але одна зі сторін ухилилася від цього. При цьому, має бути доведено і наявність прямого законодавчого обов'язку відповідача щодо укладення договору з позивачем.
Враховуючи вищевикладене, слід з'ясувати чи є укладення спірного договору у даному випадку обов'язковим для сторін в силу прямої вказівки закону.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, врегульовано ст. 179 ГК України.
Відповідно до ч. 1, 3 та 6 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.
Зі змісту наведених норм вбачається, що при укладенні господарських договорів сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, окрім укладення господарських договорів, які є обов'язковими для сторін (засновані на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом) або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання).
Частиною 1-2 статті 13 ГК України встановлено, що державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.
Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням визначені ст. 183 ГК України, відповідно до ч. 1-3 цієї статті договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників. Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.
Правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу визначено Законом України «Про ринок природного газу».
Статтею 3 Закону України «Про ринок природного газу» встановлено, що ринок природного газу функціонує на засадах вільної добросовісної конкуренції, крім діяльності суб'єктів природних монополій.
Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про ринок природного газу» встановлено, що постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов'язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов'язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Якість та інші фізико-хімічні характеристики природного газу визначаються згідно із встановленими нормативно-правовими актами. Постачання природного газу побутовим споживачам здійснюється на підставі типового договору, що затверджується Регулятором та оприлюднюється в установленому порядку. Постачання природного газу постачальником «останньої надії» здійснюється на підставі типового договору, що затверджується Регулятором. Договір на постачання природного газу постачальником «останньої надії» є публічним.
Норми Закону України «Про ринок природного газу» не передбачають визначення суб'єктів господарювання - виконавців державного замовлення, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.
Враховуючи викладене, постачання природного газу здійснюється за договором, який не ґрунтується на державному замовленні.
Пунктом 26 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про ринок природного газу» встановлено, що у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні, зокрема, постачальник «останньої надії» - визначений Кабінетом Міністрів України постачальник, який не має права відмовити в укладенні договору постачання природного газу на обмежений період часу.
Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про ринок природного газу» встановлено, що постачання природного газу постачальником «останньої надії» здійснюється на підставі типового договору, що затверджується Регулятором. Договір на постачання природного газу постачальником «останньої надії» є публічним.
Частиною 1, 2 та 4 ст. 633 ЦК України встановлено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.
З наведеного вбачається, що нормами Закону України «Про ринок природного газу» у взаємозв'язку із ст. 633 ЦК України встановлена пряма вказівка щодо обов'язковості укладення договору на постачання природного газу лише для постачальника «останньої надії», який визначається Кабінетом Міністрів України.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 р. № 917-р визначено товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» постачальником «останньої надії» строком на три роки як переможця конкурсу.
Враховуючи вищенаведене, відповідача не визначено постачальником «останньої надії» у порядку встановленому Законом України «Про ринок природного газу».
Відповідно до ст. 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, належить до компетенції Антимонопольного комітету України.
Рішення Антимонопольного комітету України яким відповідача визнано таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку постачання природного газу, відсутнє та доказів зворотного позивачем не надано.
Враховуючи вищенаведене, доводи позивача про те, що відповідач займає монопольне (домінуюче) становище на ринку природного газу, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та не підтверджено належними та допустимими доказами.
Правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні визначені Законом України «Про природні монополії».
Частиною 1 та 2 ст. 2 Закону України «Про природні монополії» встановлено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках. Передбачене цим Законом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, що діють на суміжних ринках, не застосовується до діяльності таких суб'єктів у сферах, що не належать до природних монополій та суміжних ринків, визначених цим Законом. Законодавством про природні монополії можуть установлюватися особливості регулювання діяльності суб'єктів природних монополій на окремих товарних ринках.
Сфери діяльності суб'єктів природних монополій визначені ст. 5 Закону України «Про природні монополії», а суміжних ринків, що регулюються відповідно до цього Закону, визначені ст. 6 цього Закону.
Постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом, відповідно до ст. 6 Закону України «Про природні монополії» віднесено до суміжних ринків, що регулюються відповідно до цього Закону.
Частиною 2 ст. 5 Закону України «Про природні монополії» встановлено, що зведений перелік суб'єктів природних монополій ведеться Антимонопольним комітетом України на підставі реєстрів суб'єктів природних монополій у сфері житлово-комунального господарства, що формуються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, а в інших сферах, в яких діють суб'єкти природних монополій, - національними комісіями регулювання природних монополій у відповідній сфері або органами виконавчої влади, що здійснюють функції такого регулювання до створення зазначених комісій.
В реєстрі суб'єктів природних монополій, які провадять господарську діяльність у сфері енергетики, який сформований Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, та розміщений на її офіційному сайті відповідач відсутній.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про природні монополії» предметом державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з цим Законом є: ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.
Тобто, нормами Закону України «Про природні монополії» також не встановлено для суб'єктів природних монополій прямого законодавчого обов'язку щодо укладення договорів у відносинах, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії або на суміжних ринках.
Таким чином, норми чинного законодавства України не містять прямого законодавчого обов'язку відповідача щодо укладення договору на постачання природного газу з позивачем, у зв'язку з чим при укладенні господарських договорів відповідач є вільним в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
Враховуючи, що судом не встановлено жодних підстав, в силу яких у відповідача виникає обов'язок укласти договір з позивачем на запропонованих ним умовах, з огляду на законодавчо встановлений принцип свободи договору, позов задоволенню не підлягає.
Інші доводи сторін суд відхиляє, оскільки вони не впливають на встановлені судом обставини.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст.13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, ст.ст.232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено: 21.04.2022
Суддя Я.В. Маринченко