20 квітня 2022 рокуЛьвівСправа № 260/3893/21 пров. № А/857/1436/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коваля Р. Й.,
суддів Гуляка В. В.,
Ільчишин Н. В.,
з участю секретаря судового засідання Приступи Р. Л,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року (прийняте у м. Ужгороді суддею Дору Ю.Ю.; складене у повному обсязі 29 грудня 2021 року) у справі № 260/3893/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди,
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із вказаним позовом та просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21 жовтня 2019 року по 06 серпня 2021 року в сумі 728 145,00 грн, з утриманням податків та інших обов'язкових платежів; також просив стягнути 498 560,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої протиправною бездіяльністю.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що наказом від 17 жовтня 2019 року № 1137ц його звільнено з Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року. Зазначає, що при звільненні з роботи він мав право на отримання вихідної допомоги, однак відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо її нарахування та виплати, що було оскаржено ним в судовому порядку. 06 серпня 2021 року на виконання судового рішення Офіс Генерального прокурора виплатив вихідну допомогу відповідно до рішення суду у розмірі 27 353,98 грн. Отже, в період з 21 жовтня 2019 року по 06 серпня 2021 року існувала затримка у розрахунку у зв'язку із звільненням його з роботи. Зазначає, що відповідач порушив приписи ч. 1 ст. 116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. У відповідності до ст. 117 КЗпП України це є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, а також відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Офісу Генерального прокурора щодо затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 21 жовтня 2019 року по 06 серпня 2021 року в сумі 34 222,81 грн, з утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
У задоволенні решти позовних відмовлено.
Не погодившись із цим рішенням, його оскаржив ОСОБА_1 , який вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального і процесуального права, за невідповідності висновків суду обставинам справи, а тому просив скасувати частково оскаржуване рішення в частині пунктів першого, третього, четвертого резолютивної частини та ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким задовольнити позовні вимоги.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано, щодо КЗпП України покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Судом не враховано тих конкретних обставин, за яких Велика Палата Верховного Суду прийшла до висновку про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП. Так, у пункті 92 зазначеної постанови зазначено, що з урахуванням конкретних обставин, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Тобто, встановлено, що застосування критеріїв зменшення розміру виплат є правом суду, а не його обов'язком, а також, під час застосування відповідних критеріїв необхідно враховувати конкретні обставини справи, які мають юридичне значення. Триваюче небажання відповідача виконувати вимоги трудового законодавства не може бути підставою для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Щодо відшкодування моральної шкоди, зазначає, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже не свідчить, що моральної шкоди не завдано. Протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати йому вихідної допомоги при звільнення було порушено його права на гарантовану державою виплату вихідної допомоги, відтак, завдано моральної шкодим у вигляді завдання негативних наслідків, а саме викликано у нього психічне напруження у зв'язку з очікуванням виконання судового рішення та розчарування в діяльності керівництва органів прокуратури, що створює у нього додаткове психічне напруження.
У судовому засіданні апелянт підтримав вимоги апеляційної скарги із аналогічних підстав; просить апеляційну скаргу задовольнити.
Представник відповідача, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не прибув, що відповідно до приписів частини другої статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 безперервно працював в органах прокуратури, а саме в Генеральній прокуратурі України, з 11 червня 2015 року по 18 жовтня 2019 року, що підтверджується записами у трудовій книжці.
Наказом від 14 серпня 2019 року № 677ц позивача призначено на посаду заступника начальника управління матеріально-технічного забезпечення Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України (категорія посади - прокурорська), а наказом від 17 жовтня 2019 р. № 1137ц звільнено із зазначеної посади з Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18 жовтня 2019 року.
19 вересня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон № 113-ІХ, яким внесено зміни до ряду нормативно-правових актів, у тому числі Закону № 1697-VII, зокрема змінено: - «Генеральна прокуратура України» - на «Офіс Генерального прокурора».
Оскільки під час звільнення вихідна допомога, передбачена статтею 44 КЗпП України, ОСОБА_1 виплачена не була, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду у справі № 260/1890/19 від 13 березня 2020 р. позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 33 980,10 грн.
Зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 33 980,10 грн, з утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 21 жовтня 2019 року по 13 березня 2020 року в сумі 163 428,10 грн, з утриманням податків та інших обов'язкових платежів.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2020 р. апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постановою Верховного Суду від 21 січня 2021 р. касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2020 р. у справі № 260/1890/19 скасовано.
Справу № 260/1890/19 направлено на новий розгляд до Восьмого апеляційного адміністративного суду для вирішення питання щодо правильності обрахунку позивачем заявленої суми вихідної допомоги та суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 р. апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у сумі 33 980,10 грн.
Зобов'язано Офіс Генерального прокурора нарахувати і виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 33980,10 грн.
При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 зможе захистити своє порушене право шляхом подання відповідного позову до адміністративного суду після проведення Офісом Генерального прокурора з ним остаточного розрахунку, а саме виплати вихідної допомоги при звільненні.
06 серпня 2021 року Офіс Генерального прокурора виплатив вихідну допомогу відповідно до рішення суду у розмірі 27 353,98 грн, що підтверджується банківською випискою за картковим рахунком.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з необхідності застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні. При цьому, позивачем не доведено, що оскаржуваними діями та бездіяльністю відповідача йому заподіяно моральну шкоду.
Такі висновки суду першої інстанції, на переконання колегії суддів апеляційного суду, відповідають нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи і є правильними з огляду на таке.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України, зокрема, визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
З наведеного видно, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно правової позиції, висловленої Вели-кою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Так, як ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бу-ти виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодек-сом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, перед-бачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Тобто, оскільки судом встановлено наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги, яка не була виплачена в день його звільнення, суд приходить висновку про застосування до відповідача положень ст.117 КЗпП України шляхом стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений вихо-дячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні від-повідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим бу-ла пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моме-нту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Що стосується сум, належних до виплати позивачу на час звільнення з органів прокуратури, однак виплачених після такого виключення, то наявною в матеріалах справи банківською випискою за картковим рахунком підтверджується виплата Офісом Генерального прокурора ОСОБА_1 вихідної допомоги на виконання рішення суду 27 353,98 грн.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (го-динного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, як встановлено судом, середній місячний заробіток ОСОБА_1 складає 33980,10 грн.
У зв'язку з цим, середньоденний заробіток складає 1618,10 грн (33980,10 грн (середньомісячна заробітна плата за період серпень-вересень 2019 р.) : 21 (середня кількість робочих днів у період серпень-вересень 2019 р.).
Матеріалами справи підтверджується, що затримка розрахунку при звільненні становить 450 робочих днів (період з 21 жовтня 2019 року по 06 серпня 2021 року).
Тобто, середній заробіток позивача за весь період затримки повного розрахунку при звільненні становить 728 145 грн (1618,10 х 450 днів).
Між тим, вищевказану суму середнього заробітку (728 145 грн) не можна вважати співмірною, оскільки така в кілька разів перевищує суму заборгованості - 33 980,10 грн.
Отже, суд першої інстанції правильно застосував до цих правовідносин принцип справедливості та співмірності, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.
Так, істотність частки виплаченої вихідної допомоги у порівнянні із середнім заробітком становить 0,047 (33980,10 грн /728 145 грн).
Відтак, сума, яка підлягає відшкодуванню, становить 34 222,81 грн (1618,10 Ч 0,047 Ч 450 = 34 222,81).
З огляду на очевидну неспівмірність визначеної суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 34 222,81 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Щодо вимоги позивача щодо стягнення моральної шкоди, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно зі ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Також колегія враховує роз'яснення, надані у п.п. 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», де зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, та інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, моральна шкода фізичної особи визначається через страждання. Страждання - це негативна для людини емоція, змістом якої є біль, мука, тривога, переживання. Страждання є наслідком певних дій, які викликають такі емоції. Які саме дії викликають страждання чинне законодавство не зазначає, обмежуючись лише загальною вказівкою на їхню протиправність. Поміж тим, за практикою ЄСПЛ обставинами, які беруться до уваги як такі, що заподіюють моральну шкоду, зокрема є: невизначеність ситуації з результатом кримінального провадження та його фінансових наслідків; незручності, викликані негативним впливом на здоров'я; стурбованість і тривога через те, що ситуація триває довго; негативний вплив на членів сім'ї; психічне напруження; глибоке відчуття несправедливості, викликане тривалим невиконанням судового рішення; розчарування тощо.
Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті, як компенсацію потерпілому завданих збитків, так і запобігання вчинення суб'єктом владних повноважень такого у майбутньому, зокрема, шляхом здійснення превентивних заходів для удосконалення виконання своїх функцій, спрямованих на інтереси людини.
Відповідно до положень частин другої - п'ятої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Враховуючи зміст наведених норм законодавства, колегія суддів зазначає, що саме по собі порушення прав особи ще не свідчить про заподіяння їй моральної шкоди, оскільки така шкода повинна мати певний прояв у вигляді, зокрема, фізичних та/або душевних страждань, приниженні честі і гідності тощо, і наявність таких обставин повинна довести особа, яка вважає, що їй заподіяно моральну шкоду.
Зважаючи на наведене вище, оцінивши і проаналізувавши надані позивачем пояснення, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем того, що оскаржуваними діями (бездіяльністю) відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме позивач не надав належних пояснень та будь-яких доказів того, в чому полягає моральна шкода, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров'я тощо), наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.
Щодо доводів позивача, що протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати йому вихідної допомоги при звільнення було порушено його права на гарантовану державою виплату вихідної допомоги, відтак, завдано моральної шкоди у вигляді настання негативних наслідків, а саме психічного напруження у зв'язку з очікуванням виконання судового рішення та розчарування в діяльності керівництва органів прокуратури, суд зазначає, що останній не надав доказів того, що такі його негативні емоції спричинені протиправною бездіяльністю відповідача, досягли рівня страждання.
З огляду на викладене, суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди.
Враховуючи наведене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2021 року в адміністративній справі № 260/3893/21 - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. Й. Коваль
судді В. В. Гуляк
Н. В. Ільчишин
Постанова складена у повному обсязі 21 квітня 2022 року.