Справа № 826/12331/18
20 квітня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі судді-доповідача Степанюка А.Г., суддів Бужак Н.П., Кобаля М.І., перевіривши матеріали апеляційної скарги Головного управління ДПС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2021 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УМК» до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2021 позов задоволено повністю - визнано протиправним і скасовано податкове повідомлення-рішення від 24.04.2018 №0242281212.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Головне управління ДПС у м. Києві (далі - Відповідач, ГУ ДПС у м. Києві) подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати його та прийняти нове, яким відмовити повністю у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28.01.2022 апеляційну скаргу було залишено без руху, оскільки до неї не додано документ про сплату судового збору, а клопотання про відстрочення його сплати визнано необґрунтованим. Судом надано строк для усунення недоліків - п'ять днів з моменту отримання копії зазначеної ухвали, яку було отримано ГУ ДПС у м. Києві 01.02.2022.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.02.2022 задоволено клопотання ГУ ДПС у м. Києві та продовжено Апелянту строк для усунення недоліків на п'ять днів з моменту отримання копії цієї ухвали, яку було отримано Відповідачем 15.02.2022.
На виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 14.02.2022 ГУ ДПС у м. Києві до суду 21.02.2022 направлено клопотання про продовження строку на усунення недоліків апеляційної скарги чи відстрочення сплати судового збору. Указане клопотання обґрунтоване наявністю права на апеляційне оскарження судового рішення, позицією Великої Палати Верховного Суду у справі №0940/2276/18, скрутним майновим становищем контролюючого органу та неможливістю створення перешкод у доступі до правосуддя шляхом покладення обов'язку із сплати судового збору.
Розглянувши заявлені клопотання, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 КАС України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.
Водночас, згідно ч. 2 ст. 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Порядок відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати регламентовано статтею 8 Закону України «Про судовий збір», приписи якої не містять підстав та умов для звільнення суб'єктів владних повноважень від сплати судового збору, зменшення його розміру, відстрочення або розстрочення.
Посилання Апелянта на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 14.01.2021 у справі № 0940/2276/18, в якості обґрунтування існування підстав для відстрочення сплати судового збору, колегія суддів оцінює критично з огляду на таке.
Як зазначено в указаному рішенні суду касаційної інстанції, у нормах частини другої статті 132 КАС України відсилання до норм Закону України «Про судовий збір», зокрема, до підстав для звільнення від сплати судового збору, визначених статтею 8, передбачене лише щодо питання звільнення від сплати судового збору.
Це означає, що юридична особа не позбавлена права звернутися із клопотанням про відстрочення або розстрочення сплати судового збору, і суд за результатами розгляду цього клопотання не обмежений у праві на власний розсуд відстрочити або розстрочити таку сплату. Крім того, із наведеного убачається, що прийняти рішення про відстрочення або розстрочення сплати судового збору суд може і з власної ініціативи у тому разі, коли юридична особа звертається із клопотанням про звільнення від сплати судового збору.
Разом з тим, судова колегія звертає увагу, що у межах справи №0940/2276/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо можливості відстрочення чи розстрочення сплати судового збору юридичним особам. Натомість, положення Закону України «Про судовий збір», як і приписи КАС України оперують поняттями юридична особа і суб'єкт владних повноважень, які не є тотожними.
Так, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, у розумінні процесуального закону статус суб'єкта владних повноважень не можна ототожнювати із статусом юридичної особи, позаяк обов'язкової вимоги щодо наявності у суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи законодавцем не вимагається.
Крім іншого, колегія суддів звертає увагу, що, на відміну від юридичної особи, яка у разі вирішення справи на її користь має право на присудження на її користь усіх судових витрат, у тому числі пов'язаних із сплатою судового збору (ч. 1 ст. 139 КАС України), суб'єкт владних повноважень у випадку задоволення його позовних вимог має право лише на стягнення судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз (ч. 2 ст. 139 КАС України).
Таким чином, відмінність правового статусу юридичної особи і суб'єкта владних повноважень в адміністративному процесі свідчить, що висловлена Великою Палатою Верховного Суду позиція щодо можливості відстрочення чи розстрочення сплати судового збору юридичним особам не може за аналогією поширюватися на суб'єктів владних повноважень безвідносно до наявності у них статусу юридичної особи. Відтак суд приходить до висновку, що положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливість відстрочення сплати судового збору суб'єкту владних повноважень.
До того ж, у розрізі наведених вище мотивів Апелянтом не надано доказів того, що станом на дату розгляду та вирішення справи судом апеляційної інстанції його майновий/фінансовий стан зміниться і належна до сплати сума судового збору буде сплачена. Так само будь-яких доказів на підтвердження неможливості своєчасної сплати судового збору Відповідачем не надано.
Гарантією реалізації права на судовий захист в аспекті доступу до правосуддя є встановлення законом помірного судового збору для осіб, які звертаються до суду. Це відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14.05.1981 № R (81) 7: «В тій мірі, в якій судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати» (підпункт 12 пункту D).
Колегія суддів звертає увагу, що сплата судового збору за подання заяв, скарг до суду є складовою доступу до правосуддя.
Разом з тим, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» право на суд не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції не вбачає існування обґрунтованих Відповідачем підстав для відстрочення останньому сплати судового збору.
Щодо заявленого клопотання про продовження строку на усунення недоліків, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 169 КАС України в ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Тобто, законодавцем визначено, що десятиденний строк є достатнім для усунення як недоліків позовної заяви, так і апеляційної скарги. При цьому, судом апеляційної інстанції з метою забезпечення доступу особи до правосуддя було продовжено ГУ ДПС у м. Києві строк для усунення недоліків на п'ять днів. Однак, як вбачається з матеріалів справи, у межах встановленого судом строку недоліки апеляційної скарги, про які зазначено в ухвалі від 28.01.2022, усунуті не були.
Верховний Суд в ухвалі від 05.07.2021 у справі № 320/10912/20 підкреслив, що продовження процесуального строку є правом, а не обов'язком, суду і повинно здійснюватися за наявності для цього обґрунтованих підстав. Умовою продовження строку усунення недоліків апеляційної скарги є наявність достатніх доказів того, що після такого продовження строку відпадуть обставини, які перешкоджають виконанню ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху.
У свою чергу, жодних доказів вчинення дій, спрямованих на забезпечення сплати судового збору на виконання вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, Апелянтом не надано, оскільки додана до клопотання копія службової записки від 20.01.2022 №921/26-15-20-04-09 свідчить лише про намір контролюючого органу до постановлення ухвали від 28.01.2022 забезпечити сплату судового збору у цій справі, а копії службової записки від 01.02.2022 №217/26-15-10-00-04 та виписки за 31.01.2022 свідчать про відсутність коштів лише станом на 01.02.2022, а не на 21.02.2022. Відтак, вдруге подане клопотання про продовження строку для усунення недоліків не містить підтверджених належними і допустимими доказами обґрунтувань необхідності його задоволення та за своїм змістом є аналогічною вперше поданому.
Судом враховується, що законодавчо закріплений обов'язок суду надати достатній для усунення недоліків апеляційної скарги строк, насамперед, обумовлений специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеєр проти Бельгії»).
Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не забезпечив оскарження у встановленому законом порядку рішення суду першої інстанції, відносини стають стабільними із набранням законної сили рішенням суду.
Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що тривала процедура сплати коштів або їх відсутність не може вважатися поважною причиною пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, адже не є об'єктивною та непереборною причиною пропуску процесуального строку.
Відсутність у суб'єкта владних повноважень коштів для своєчасної сплати судового збору є суто суб'єктивною причиною, а негативні наслідки, які настали у зв'язку з такою причиною є певною мірою відповідальністю за неналежне виконання своїх процесуальних обов'язків, які для усіх учасників справи мають бути рівними. Суб'єкт владних повноважень, який діє від імені держави, не може та не повинен намагатись отримати вигоду від фінансових складнощів, які склались у нього на поточний день, шляхом уникнення або зволікання виконання ним своїх процесуальних обов'язків, в тому числі і щодо сплати судового збору.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.01.2021 у справі № 500/2544/19.
Твердження ГУ ДПС у м. Києві про гарантоване чинним законодавством право останнього на апеляційне оскарження судового рішення суд вважає помилковим у контексті спірних правовідносин з огляду на таке.
Європейський суд з прав людини у пунктах 46, 47 рішення від 29.01.2016 у справі «Устименко проти України» зазначив, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатись перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами. Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності.
При цьому, судом також враховуються висновки Європейського Суду з прав людини, викладені в рішенні по справі «Лелас проти Хорватії», відповідно до яких держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу.
У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.
Таким чином, виходячи з принципу «належного урядування», державні органи загалом, і орган доходів і зборів зокрема, зобов'язані діяти в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно.
Зважаючи на викладене та з огляду на подання Відповідачем вдруге клопотання про продовження строку для усунення недоліків, суд приходить до висновку про необхідність відмови в його задоволенні.
Відповідно до ч. 2 ст. 298 КАС України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини 4 статті 169 КАС України передбачено, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Відповідно до ч. 5 ст. 298 КАС України питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
Підсумовуючи наведене та керуючись приписами Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне повернути апеляційну скаргу Апелянту, відмовивши у задоволенні вдруге поданого клопотання про продовження строку для усунення недоліків.
Керуючись ст. ст. 133, 169, 248, 298, 321, 325 КАС України, суд, -
У задоволенні клопотання Головного управління ДПС у м. Києві про відстрочення сплати судового збору - відмовити.
У задоволенні клопотання Головного управління ДПС у м. Києві про продовження строку для усунення недоліків - відмовити.
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2021 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УМК» до Головного управління ДПС у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - повернути особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст. ст. 328-331 КАС України.
Суддя-доповідач А.Г. Степанюк
Судді Н.П. Бужак
М.І. Кобаль