20 квітня 2022 року м. Рівне №460/15409/21
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Зозулі Д.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доЗапорізької обласної прокуратури
про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 1465 209,41 грн. з 13.04.2016 по 16.06.2021.
Позивач в обґрунтування позову зазначає, що постановою Острозького районного суду Рівненської області від 13.02.2014 у справі № 567/1580/13-а та рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 у справі №817/574/16 встановлено, що позивачу при звільненні недовиплачена заробітна плата 6864,49 грн., компенсація за невикристану відпустку 2585,16 грн. та матеріальна допомога на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань 4878,93 грн., у зв'язку з чим стягнуто на його користь вказані суми. Наголошує, що дані рішення виконані відповідачем лише 17.06.2021. Позивач вказує, що відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. З огляду на наведене, стверджує про наявність права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 1465 209,41 грн. за період з 13.04.2016 по 16.06.2021.
Ухвалою суду від 15.11.2021 позовну заяву залишено без руху.
Після усунення недоліків, ухвалою суду від 29.11.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі; розгляд справи ухвалено провести за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
05.01.2022 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому позов не визнав та заперечив щодо його задоволення. На обґрунтування заперечення зазначив, що позивач тривалий час штучно збільшував період затримки розрахунку при звільненні та звертався до суду з позовами про стягнення належних йому сум зі сплином значного часу. Вказав, що рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 у справі №817/574/16 набрало законної сили лише 05.05.2020, а отже фактично були відсутні підстави вважати, що права позивача у частині виплати сум матеріальної допомоги при звільненні порушені, а відповідач, у свою чергу, має обов'язок із виплати на користь позивача таких коштів. Стверджує, що розмір заявленого позивачем відшкодування є неспівмірним та несправедливим до відповідача як роботодавця та третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання певних зобов'язань, зокрема, з виплати заробітної плати іншим працівникам. Також зауважує, що відповідач у період з 05.05.2020 не чинив жодних перешкод щодо виплати зазначених у судовому рішенні коштів. На підставі викладеного, просив відмовити в задоволенні позову повністю.
11.01.2022 відповідач подав відповідь на відзив у якому критично оцінив доводи відповідача, наведені у відзиві, та просив позов задовольнити повністю з підстав, викладених у позовній заяві.
Ухвалою суду від 24.03.2022 позовна заява залишалася без руху.
Після усунення недоліків, ухвалою суду від 11.04.2022 розгляд справи продовжено.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.
Наказом прокурора Запорізької області від 22.01.2007 №28-1 ОСОБА_1 був звільнений з органів прокуратури Запорізької області.
Вважаючи, що при звільненні з ним не було проведено повний розрахунок, позивач звернувся про стягнення таких коштів в судовому порядку.
Так, постановою Острозького районного суду Рівненської області від 13.02.2014 у справі №567/1580/13-а з прокуратури Запорізької області на користь ОСОБА_1 стягнуто 3834,35 грн. недоплаченої грошової допомоги, 6864,49 грн. заробітної плати, 2585,16 грн. недоплаченої компенсації за невикористану відпустку, 7777,06 грн. компенсації втрат грошових доходів, 500 грн. на відшкодування моральної шкоди.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до прокуратури Запорізької області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 23.01.2007 по 23.09.2014 у розмірі 826295 грн.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 10.12.2014 у справі №817/3223/16 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а.с.7-8).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08.02.2016 у справі 817/3223/16 постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 10.12.2014 скасовано та прийнято нову, якою позовні вимог ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з прокуратури Запорізької області на користь ОСОБА_1 32372,85 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку (а.с.9-11).
Згодом постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 у справі №817/574/16 із прокуратури Запорізької області на користь ОСОБА_1 стягнуто недоплачену у 2006 році суму матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань - 4878,93грн.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.05.2021 у справі №817/574/16 постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 залишено без змін.
Таким чином, рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 у справі №817/574/16 набрало законної сили 05.05.2020.
ОСОБА_1 також звернувся до суду з позовом про стягнення з прокуратури Запорізької області середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 23.01.2007 по 12.02.2014 та з 24.09.2009 по 16.11.2020 у розмірі 2335029,26 грн.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10.02.2021 у справі №460/7504/20 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто на користь позивача з Запорізької обласної прокуратури середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.04.2016 по 05.05.2016 та з 18.09.2017 по 10.02.2021 в розмірі 17162,09 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с.12-14).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2021 у справі №460/7504/20 Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10.02.2021 скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а.с.15-17).
Листом від 14.09.2021 №07.1-12-11/7928 у відповідь на звернення позивача Головним управлінням Державної казначейської служби України у Запорізькій області йому повідомлено, що 17.06.2021 проведено безспірне стягнення коштів з Запорізької обласної прокуратури на користь позивача, а саме: суму матеріальної допомоги на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових питань у розмірі 3927,54 грн.
Вважаючи протиправним несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата матеріальної допомоги на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових питань у розмірі 3927,54 грн.), позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або па яку вільно погоджується.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Згідно ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Дане право безпосередньо реалізується шляхом гарантування своєчасної та повної виплати заробітної плати (грошового забезпечення).
За приписами статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника, виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р. по справі № 821/1083/17.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 18.09.2017 по справі № 817/574/16, просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 13 квітня 2016 року по 16 червня 2021 року у розмірі 1 465 209,41 гривень.
При цьому, суд бере до уваги наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу виплати належних працівникові сум при звільненні, оскільки як встановлено у справі № 817/574/16, позивачу не доплачено у 2006 році суму матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань у розмірі 4878,93грн.
Як наведено вище по тексту, судом встановлено, що відповідачем сума недоплачених матеріальних допомог у розмірі 4878,93грн, позивачу виплачена 17.06.2021.
Враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань на підставі статті 117 КЗпП України.
Щодо періоду, за який належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Матеріалами справи стверджується, що позивач звільнений з органів прокуратури 22.01.2007. Разом з тим, позивач вперше звернувся до суду про стягнення недоплаченої заробітної плати 05.03.2009.
27.10.2014 позивач звернувся до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В подальшому, про стягнення недоплачених матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань, позивач звернувся до суду лише 13.04.2016.
Отже, позивач, з питань невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань у сумі 4878,93грн, тривалий час (з моменту звільнення 22.01.2007 по 13.04.2016) не звертався до суду для вирішення спору про стягнення належних йому виплат, тим самим штучно збільшив період за який, на його думку, має стягуватись середній заробіток. Тому, обумовлений період для розрахунку зазначених виплат судом не приймається.
Щодо періоду з 13.04.2016 (дата звернення позивача з позовом до суду про стягнення недоплачених матеріальних допомог на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань) по дату прийняття рішення суду у даному спорі - 18.09.2017, то суд уважає, що за вказаний період відповідач має здійснити відшкодування на користь позивача середнього заробітку за період, що не перевищує двадцяти днів, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України (в редакції з 13.04.2016 по 14 грудня 2017 року), строк розгляду такої справи не повинен був перевищувати двадцяти днів з дня відкриття провадження у справі. Вини відповідача у тривалому розгляді справи № 817/574/16 про стягнення недоплачених матеріальної допомоги на оздоровлення та допомоги для вирішення соціально-побутових питань, суд не вбачає.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Житомирського апеляційного адміністративного суду від 08 лютого 2016 року у справі № 817/3223/14.
Тому, за період з 16.04.2016 (з дня відкриття провадження у справі № 817/574/16) по 18.09.2017 (дата прийняття рішення судом), відповідач зобов'язаний здійснить відшкодування, передбачене ст. 117 Кодексу законів про працю України за 20 днів, що складає 12 робочих днів.
З урахуванням викладеного, період, за який належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є з 16.04.2016 по 05.05.2016 та з 18.09.2017 по 16.06.2021 (по день виплати матеріальної допомоги в сумі 4878,93грн. позивачу, яку фактично виплачено 17.06.2021).
Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Як вбачається із матеріалів справи, постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2016 у справі № 817/3232/14 встановлено, що середній розмір заробітної плати ОСОБА_1 з урахуванням положень п. 10 розділу IV Порядку № 100, за один робочий день складає 328,06грн.
За правилами ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Суд нагадує, що остаточний розрахунок з позивачем з дати прийняття рішення суду 18.09.2017 у справі № 817/574/16 у сумі 4878,93 грн. було проведено 17.06.2021, а тому, за період із 16.04.2016 по 05.05.2016 та з 18.09.2017 по 16.06.2021 (935 робочі дні (12+923)), відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за весь період затримки обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” (надалі також - Порядок № 100).
Абзацом 3 пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 4 Порядку № 100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження, згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема одноразові та компенсаційні виплати.
Відповідно до пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці”, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08.02.1995 № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як зазначено вище по тексту рішення, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 328,06грн.
При цьому, доводи позивача про застосування при подальшому обрахунку середнього заробітку за весь час затримки розрахунку п. 10 Порядку №100 і коефіцієнту підвищення тарифних ставок та посадового окладу суд оцінює критично та відхиляє як безпідставні, оскільки на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №1213 від 09.12.2020 пункт 10 скасований. Більше того, як свідчить його зміст його положення стосуються обрахунку при збереженні за працівником середнього заробітку та за час вимушеного прогулу, а не за час затримки розрахунку при звільненні.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №826/17798/14 суд також не бере до уваги, позаяк предмет розгляду у наведеній справі не є подібним до спірних правовідносин і стосується обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Отже, середній заробіток за весь час затримки розрахунку становить 306736,10 грн. (328,06 х 935).
Між тим, в порівнянні із визначеною сумою недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення та допомоги для вирішення соціально-побутових питань (4878,93 грн.), вищевказані розрахункові суми (306736,10 грн.) не можна вважати співмірними, оскільки такі в декілька десятків разів перевищують суму недоплаченої допомоги.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у постанові 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Так, суд вказує на те, що позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі, що набагато перевищує розмір невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових питань (4878,93 грн.), а тому суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 4878,93 грн. / 306736,10 грн. (недоплачена сума матеріальна допомога на оздоровлення та на вирішення соціально-побутових питань /середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,016.
Таким чином, сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 328,06 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,016 х 935 (робочі дні затримки розрахунку) = 4907,78 грн.
Також суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча, пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
А згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вищевикладене в його сукупності, позовні вимоги ОСОБА_1 є частково обґрунтованими, тому підлягають частковому задоволенню.
Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в розмірі 12405 грн. згідно квитанції № 35 від 29.03.2022, оригінал якої знаходиться в матеріалах справи. Ціна позову складає 1465209,41 грн., задоволено позовні вимоги на суму 4907,78 грн., відмовлено на суму 1460301,63 грн. Отже, відсоток задоволених позовних вимог складає 0,33 %, у зв'язку із чим позивачу слід відшкодувати судовий збір у сумі 40,94 грн.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву задовольнити частково.
Стягнути на користь ОСОБА_1 з Запорізької обласної прокуратури середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2016 року по 05 травня 2016 року та з 18 вересня 2017 року по 16 червня 2021 в розмірі 4907,78 грн. (чотири тисячі дев'ятсот сім гривень, 78 копійок).
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Запорізької обласної прокуратури 1460301,63 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Запорізької обласної прокуратури судовий збір у сумі 40,94 грн. (сорок гривень, 94 копійки).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 20 квітня 2022 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач - Запорізька обласна прокуратура (вул.Матросова,29-А, м.Запоріжжя, Запорізька область,69057, ЄДРПОУ/РНОКПП 02909973)
Суддя Д.П. Зозуля