Справа № 947/33617/21
Провадження № 2/947/742/22
18.04.2022 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Петренка В.С.
за участю секретаря - Матвієвої А.В., Ратовської А.С.,
за участю сторін:
представник позивача - адвокат Ніц А.С., діючий на підставі ордеру,
представник відповідача - адвокат Попов В.В., діючий на підставі ордеру,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Одесі цивільну справу за позовом
ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про поділ спільного майна подружжя,
01.11.2021 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просить суд
визнати спільною сумісною власністю подружжя квартиру, загальною площею 56,7 кв.м., житловою площею 30,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати право особистої приватної власності за ним - ОСОБА_1 на 1/2 частку квартири, загальною площею 56,7 кв.м., житловою плошею 30,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_1 ;
стягнути з відповідача судові витрати.
В обґрунтування заявленого позову ОСОБА_1 посилається на те, що 03 жовтня 2009 року між ним - ОСОБА_1 та відповідачем - ОСОБА_3 було укладено шлюб, який було розірвано рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.04.2018 року.
Позивач вказує, що під час перебування у шлюбі, 06.04.2012 року між Молодіжним житлово-будівельним товариством «ДОМ» та ОСОБА_3 було укладено договір про участь у пайовому будівництві, відповідно до п. 1.1. якого, забудовник приймає пайовика у пайове будівництво квартири АДРЕСА_3 .
Згідно з п. 3.1. договору на дату укладення договору вартість квартири складає 406 010,00 грн., що еквівалентно 50 436,00 дол. США.
Позивач зазначає, що передбачена договором вартість квартири була сплачена у повному обсязі за спільні кошти подружжя.
У подальшому, як вказує позивач, додатковою угодою №1 від 11.03.2013 року до договору, Молодіжне житлово-будівельне товариство «ДОМ» надало згоду на заміну пайовика по договору з відповідача - ОСОБА_3 на її матір - ОСОБА_4 .
Позивач зазначає, що угодою про поступку від 11.03.2013 року по договору про участь у пайовому будівництві б/н від 06.04.2012 року ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_4 прийняла на себе права та обов'язки першої та стала стороною по договору б/н від 06.04.2012р. про участь у пайовому будівництві.
За актом прийому-передачі від 07.08.2013 року ОСОБА_4 прийняла 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_4 , а потім за ОСОБА_4 було зареєстроване право власності.
У подальшому, як стверджує позивач, відповідно до договору дарування від 29.03.2014 року, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Похиленко Л.М. за р№773, ОСОБА_4 передала ОСОБА_3 безоплатно у власність (подарувала) квартиру від АДРЕСА_5 , та складається з двох житлових кімнат, загальною площею 56,7 кв.м..
Позивач вказує, що право власності на квартиру наразі зареєстроване за відповідачем - ОСОБА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових право на нерухоме майно.
Разом з тим, позивач зазначає, що відповідно до п.1.1., 1.3. договору про участь у пайовому будівництві від 06.04.2012 року, забудовник приймає пайовика у пайове будівництво квартири АДРЕСА_3 . Квартира передається пайовику після остаточних взаєморозрахунків на підставі акту прийому-передачі протягом 30 днів після введення будинку в експлуатацію.
Згідно з п. 2.2.6. договору після введення будинку в експлуатацію і остаточних взаєморозрахунків пайовик зобов'язаний прийняти від забудовника за актом прийому-передачі квартиру зазначену у пункті 2.1.1. цього Договору.
В обґрунтування правової позиції позивач посилається на постанову Верховного Суду від 24.01.2020 р. по справі №546/912/16-ц, у якій зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).» Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є не споживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 року по справі №522/1029/18 вказує, що майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Так, позивач вважає, що за своєю природою договір про участь у пайовому будівництві можливо розглядати як договір придбання майнового права на створену у майбутньому річ - квартиру.
При цьому, на думку позивача, момент передачі квартири (набуття права власності) прямо залежить від сплати її вартості та введення будинку в експлуатацію. Майнове право, що вбачається з судової практики, є обмеженим аналогом права власності. Майнове право після створення об'єкту нерухомості трансформується в право власності.
Позивач зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України, саме момент та підстави виникнення права на об'єкт є первинними і мають бути враховані судом при поділі майна подружжям.Реєстрація права власності, в свою чергу, є похідною обставиною.
Позивач вважає, що оскільки договір про участь у пайовому будівництві від 06.04.2012р. був укладений відповідачем за час шлюбу, повна ціна договору була сплачена сторонами за рахунок спільних грошових коштів подружжя, то саме з цього моменту відраховується момент набуття ним права на майбутню квартиру.
Однак, як вказує позивач, правовий механізм поділу майна квартири сторонами ускладнений проміжними правовідносинами відповідача ОСОБА_3 з її матір'ю - ОСОБА_4 .
Зокрема, як зазначає позивач, відповідач уклала угоду про поступку від 11.03.2013р. по договору про участь у пайовому будівництві б/н від 06.04.2012р., якою права за поговором від 06.04.2012р. про участь у пайовому будівництві передані ОСОБА_4 , в подальшому, після реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 , квартира була подарована відповідачу.
За таких обставин, позивач вказує, що квартира вважається особистою приватною власністю відповідач, згідно ст. 57 СК України.
Однак, позивач вважає, що подібними діями реалізований умисел на зміну виду права власності на квартиру, зі спільної сумісної подружжя на особисту приватну відповідача.
Як стверджує позивач, дозвіл на укладення угоди про поступку у нього отримано не було, при цьому договір явно виходить за межі дрібного побутового (вартість квартири еквівалентна 50 436,00 доларів США).
Позивач вважає, що укладаючи угоду про поступку відповідач та ОСОБА_4 явно переслідували на меті позбавити його можливості претендувати на квартиру як спільне сумісне майно подружжя, послідуюче укладення договору дарування прямо свідчить про це.
Вказане, на думку позивача, свідчить про фіктивність правочину - угоди про поступку, а наслідком фіктивності правочину та порушення принципу добросовісності правочину є можливість визнання правочину недійсним.
При цьому, як вважає позивач, при визнанні угоди про поступку та похідної від неї договору дарування від 29.03.2014 року недійсними, можливим наслідком є скасування права власності відповідача на спірну квартиру.
Однак, позивач стверджує, що подібні дії повернуть сторін в первинний стан до укладення угоди про поступку, що унеможливить будь-яку реєстрацію права власності на квартиру, реєстрація права власності на квартиру за договором про пайову участь у будівництві від 06.04.2012р. відбувається на підставі документів, виданих забудовником, а станом на день подання позову, забудовник - Молодіжне житлово-будівельне товариство «ДОМ» припинене.
За таких обставин, на думку позивача, належним способом захисту для нього є визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, з відповідними висновками в мотивувальній частині рішення щодо недобросовісності та фіктивності правочинів за якими відповідач отримала право власності, з подальшим її поділом.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом.
Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Київського районного суду м. Одеси Петренку В.С.
Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси Петренка В.С. від 02.11.2021 року було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по цивільній справі за позовною заявоюОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження.Призначено підготовче засідання.
Крім того, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02.11.2021 рокубуло задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Чумаченко Святослава Олександровича про забезпечення позову. Накладено арешт на Ѕ частину квартири, загальною площею 56,7 кв.м., житловою площею 30,5кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
17.11.2021 року від представника відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності, оскільки шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.04.2018 року, яке набрало законної сили 03.05.2018 року, при цьому, на момент розірвання шлюбу позивач не мав майнових претензій до відповідача, про що зазначено у рішенні, у зв'язку з чим, строк позовної давності закінчився у травні 2021 року, а з позовом до суду про поділ спільного майна подружжя позивач звернувся у жовтні 2021 року.
Таким чином, представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі у зв'язку з пропущенням строків позовної давності.
26.11.2021 року на електронну адресу суду від представника позивача надійшли заперечення на заяву про застосування строків позовної давності, в яких представник позивача просить суд відмовити у застосуванні строків позовної давності, оскільки про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався у лютому 2021 року, коли дізнався про існування рішення Київського районного суду м. Одеси від 09.07.2018 року, яким його визнано таким, що втратив право користування спірною квартирою.
При цьому, представник позивача посилається на постанову Верховного Суду від 05.10.2021 року у справі № 755/16464/20, у якій зазначено, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.
У підготовчому засіданні 29.11.2021 року було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 18.04.2022 року представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити.
У судовому засіданні 18.04.2022 року представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив суд застосувати строки позовної давності відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши надані докази в їх сукупності, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом у судовому засіданні, 03.10.2009 року позивач - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб, який було зареєстровано Другим Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 515.
06.04.2012 року між Молодіжним житлово-будівельним товариством «Дом» та ОСОБА_3 було укладено договір про участь у пайовому будівництві, відповідно до умов якого, замовник - забудовник приймає пайовичка у пайове будівництво квартири
АДРЕСА_3 . 3.1. договору про участь у пайовому будівництві від 06.04.2012 року передбачено, що на дату укладення договору вартість квартири складає 406 101 грн. 00 коп., що еквівалентно 50 436 доларів США 00 центів.
11.03.2013 року між Молодіжним житлово-будівельним товариством «Дом» та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду № 1, відповідно до умов якої, Молодіжне житлово-будівельне товариство «Дом» надало згоду на заміну пайовика по договору б/н від 06.04.2012р. про участь у пайовому будівництві, укладеного між Молодіжним житлово-будівельним товариством «Дом» та ОСОБА_3 , з фізичної особи ОСОБА_3 на фізичну особу - ОСОБА_4 .
При цьому, судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_4 є матір'ю ОСОБА_3 .
Зазначений факт не заперечувався та визнавався сторонами.
11.03.2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зі згоди Молодіжного житлово-будівельного товариства «Дом», було укладено угоду про поступку по Договору про пайову участь у пайовому будівництві б/н № від 06 квітня 2012 року, відповідно до умов якої, ОСОБА_3 передає, а ОСОБА_4 приймає на себе права та обов'язки першої і стає стороною по договору б/н № від 06 квітня 2012 року про участь у пайовому будівництві, укладеного між МЖБТ «Дом» та ОСОБА_3 . За даною угодою ОСОБА_4 зобов'язується здійснювати всі права та обов'язки ОСОБА_3 за основним договором. У момент підписання угоди ОСОБА_3 зобов'язується передати ОСОБА_4 всю документацію, з якої випливають права і обов'язки ОСОБА_3 за основним договором, поступка якого є предметом данної угоди.
07.08.2013 року між Молодіжним житлово-будівельним товариством «Дом» та ОСОБА_4 було укладено акт прийому-передачі відповідно до якого, товариство передає, а пайовик приймає 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_6 . Вартість квартири сплачена пайовиком у повному розмірі.
29.03.2014 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) було укладено договір дарування, відповідно до умов якого, дарувальник передала безоплатно у власність (подарувала), а обдаровувана прийняла безоплатно у власність (у дар) квартиру під АДРЕСА_5 , та складається з двох житлових кімнат, 30,5 кв.м. житлової площі, 56,7 кв.м. загальної площі.
Відповідно до пункту 1.2. договору дарування, ця квартира належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності індексний номер: 14310406, виданого державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Каменською О.А. 10.12.2013 року, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції Каменською О.А. 10.12.2013 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 237001851101.
П.п. 2.1., 2.2. договору передбачено, що дар цей сторони оцінюють в сумі 524 357,00 грн. Оціночна вартість квартири становить 524 357,00 грн.
Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Похиленко Л.М., зареєстровано в реєстрі за № 773.
29.03.2014 року право власності на квартиру під АДРЕСА_5 , було зареєстровано за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Таким чином, судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_3 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , стала власником квартири під АДРЕСА_5 , на підставі договору дарування.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.04.2018 року, яке набрало законної сили 03.05.2018 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зареєстрований 03.10.2009 року Другим Приморським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 515, було розірвано.
Крім того, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.07.2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 14.07.2021 року, ОСОБА_1 було визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_5 .
Однак, вважаючи, що квартира АДРЕСА_5 , є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання зазначеної квартири спільною сумісною власністю подружжя та її поділ.
28 серпня 2020 року ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_5 , після державної реєстрації шлюбу змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ».
Відповідно до положень ч. 2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам, визначеним законодавством є підставою для відмови у позові.
Обравши способом захисту поділ спільного майна подружжя, позивач у силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести свої позовні вимоги.
Спірні правовідносини регулюються положеннями глави 7 та глави 8 Сімейного Кодексу України про право особистої приватної власності дружини та чоловіка та спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до положень ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
П. 23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , стала власником квартири під АДРЕСА_5 , на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Похиленко Л.М., зареєстровано в реєстрі за № 773.
Таким чином, суд приходить до висновку, що хоча спірна квартира і була придбана в період шлюбу сторін, але на підставі договору дарування, то даний об'єкт є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , при відсутності доказів зворотнього.
Відповідно до вимог ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цих Кодексом, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Як на підставу для визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя та її поділ позивач вказував на те, що укладаючи угоду про поступку ОСОБА_3 та ОСОБА_4 переслідували на меті позбавити його можливості претендувати на квартиру як спільне сумісне майно подружжя, послідуюче укладення договору дарування прямо свідчить про це.
Вказане, на думку позивача, свідчить про фіктивність правочину - угоди про поступку, а наслідком фіктивності правочину та порушення принципу добросовісності правочину є можливість визнання правочину недійсним.
Так, відповідно до положень ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Як встановлено вимогами ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
У той же час, положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Згідно приписів ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Як роз'яснено у п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року за № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У той же час, як вказано у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 903/439/18, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Так, враховуючи приписи ст. 234 ЦК України, за наявності відповідних підстав, саме фіктивний за своєю правовою природою правочин може бути визнаний судом недійсним, тобто з підстав його фіктивності.
При цьому, вважаючи, що угода про поступку та договір дарування є фіктивними правочинами, позивач не просить суд визнати їх недійсними.
Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
В матеріалах справи відсутні докази того, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане на ім'я ОСОБА_4 , було скасовано, як і відсутні докази визнання недійсним договору дарування спірної квартири.
Таким чином, судовим розглядом встановлено, що оскільки договір дарування від 29 березня 2014 року, на підставі якого ОСОБА_2 стала власником квартири під АДРЕСА_5 , є чинним, в судовому порядку недійсним не визнавався, спірна квартира під АДРЕСА_5 , в силу ст.57 СК України, є особистою приватною власністюОСОБА_2 .
З урахуванням положень ст.ст. 77, 78, 79, 80 ЦПК України про допустимість, достатність та достовірність доказів суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню через їх недоведеність.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», №63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Встановивши, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 за час шлюбу, але належить останній на підставі договору дарування, який є чинним та в судовому порядку недійсним не визнавався, суд не вбачає правових підстав для визнання квартири під АДРЕСА_5 , спільною сумісною власністю подружжя, у зв'язку з чим, також відсутні підстави для поділу цієї квартири як спільно нажитого майна подружжя відповідно до вимог ч.1 ст. 70 СК України та визнання за позивачем права власності на 1/2 її частину.
Розглядаючи справу у межах заявлених позовних вимог, беручи до уваги вимоги чинного законодавства України, зважаючи на обставини, встановлені під час розгляду справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
При цьому, суд не надає правову оцінку заяві представника відповідача про застосування строків позовної давності, оскільки судом у задоволенні позову відмовлено по суті з підстав недоведеності та безпідставності позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою у задоволенні позову судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Відповідно до ч.1, ч.9 та ч. 10 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
Таким чином, у зв'язку з повною відмовою у задоволенні позову, суд вважає за необхідне, з власної ініціативи, скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02 листопада 2021 року по цивільній справі №947/33617/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, та зняти арешт з Ѕ частини квартири, загальною площею 56,7 кв.м., житловою площею 30,5кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Керуючись ст.ст. 141, 258, 259, 263-265, 267, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя- залишити без задоволення.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02 листопада 2021 року по цивільній справі №947/33617/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Зняти арешт з Ѕ частини квартири, загальною площею 56,7 кв.м., житловою площею 30,5кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.
Повний текст рішення складено 21.04.2022 року.
Суддя Петренко В. С.