Провадження № 22-ц/803/2692/22 Справа № 216/2683/20 Суддя у 1-й інстанції - КУЗНЕЦОВ Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
20 квітня 2022 року Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.
за участю секретаря - Піменової М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Центрально-Міської районної у місті ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 жовтня 2021 року,-
18 травня 2020 року позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом, який обґрунтовував тим, що він проживає з 2009 року в будинку АДРЕСА_1 та відкрито, безперервно володіє зазначеним нерухомим майном. Житловий будинок належав ОСОБА_2 (тітка мами позивача), місцезнаходження якої йому не відоме. За таких обставин, позивач просить суд: визнати за ним право власності за набувальною давністю на житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1 , який складається з житлового будинку літ. «А-1», сараю літ. «В», вбиральні літ. «Е», огорожі №1, водоколонки «І». (а.с.2-3)
Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 жовтня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до виконавчого комітету Центрально-Міської районної у місті ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - відмовлено (а.с.61-63).
В апеляційній скарзі апелянт ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі (а.с.66).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 24.12.2009, що підтверджується довідкою №1848 від 10.04.2020 (а.с. 13).
Згідно з актом від 15.05.2020 (а.с. 15) ОСОБА_1 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 2009 року по теперішній час. Разом з цим, він опікується нерухомим майном, обслуговує житловий будинок більше десяти років.
Відповідно до листа КП ДОР «Криворізьке БТІ» №1041 від 20.10.2020 (а.с. 34) встановлено, що право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване на ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 16.12.1965 Першою криворізькою державною нотаріальною конторою (а.с. 35-36).
Згідно з відповіддю, наданою Центрально-Міським районним у місті Кривому Розі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) №1234/20.30-29 від 27.05.2021 вбачається, що актовий запис про смерть ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відсутній.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд 1 інстанції виходив з того, що позовні вимоги є не доведеними та не обґрунтованими.
Вказані висновки суду відповідають нормам матеріального та процесуального права й ґрунтуються на вимогах закону.
Так, статтею 41 Конституції України, главою 24 ЦК України встановлено, що право власності набувається у порядку, визначеному законом.
Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Отже, для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами ст. 344 ЦК України, по-перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).
По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для всіх інших осіб, при цьому володілець має ставитись до цього майна як до власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо). Приховування володільцем свого володіння майном є порушенням цієї вимоги.
По-третє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених законом строків (відповідно до ч. 2 ст. 344 ЦК особа, яка володіє майном, до часу свого фактичного володіння може приєднати час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є).
Звертаючись до суду, позивач указує на те, що більше 10 років відкрито користується та проживає у спірному будинку, а тому просить визнати за ним право власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Відповідно до п. 13 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014, можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей15,16 ЦК України, а також ч. 4ст. 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності.
Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Як вбачається з роз'яснень, викладених у п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014, відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
Застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю. Виняток прямо передбачено законом - це наявність між набувачем і власником договору, строк дії якого закінчився, а власник не заявив позову про витребування цього майна.
За змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України, добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути без титульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
Володіння без правової підстави - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку законну підставу володіння чужим майном.
Аналізуючи поняття добросовісності володіння як ознаки набувальної давності за статтею 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений в тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Матеріалами справи встановлено, що позивачу було достеменно відомо про наявність титульного власника спірного майна, жодних домовленостей чи договорів про користування чи володіння відповідним майном між власником майна та позивачем не було укладено, жодних правових підстав для зайняття та користування спірним житлом у позивача не було, тому на думку суду, правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю відсутні.
Тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання нерухомого майна не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 ЦК України.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що він добросовісно заволодів будинком АДРЕСА_1 та наявність підстав для визнання права саме за набувальною давністю, у зв'язку із чим суд 1 інстанції дійшов правильного висновку з яким погоджується колегія суддів, про відсутність підстав для задоволення позову.
Отже, посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд 1 інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог, колегія суддів не приймає до уваги оскільки, такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції..
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни судового рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 жовтня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: