Справа № 344/10164/21
Провадження № 22-ц/4808/383/22
Головуючий у 1 інстанції Мелещенко Л. В.
Суддя-доповідач Бойчук
14 квітня 2022 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Томин О.О., Девляшевського В.А.,
секретаря Пацаган В.В.,
з участю ОСОБА_1 і представників позивачки,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, і зняття його з реєстрації за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2021 року під головуванням судді Мелещенко Л.В. у м. Івано-Франківську,
У червні 2021 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, і зняття його з реєстрації.
Позов обґрунтовувала тим, що 07 вересня 1995 року вона з відповідачем набули право власності на квартиру в рівних долях за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 13 січня 2018 року подарував свою частину квартири їй.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 31 травня 2021 року шлюб між нею та відповідачем розірваний.
Після дарування відповідачем своєї частини квартири з реєстрації він не знявся і продовжує бути зареєстрованим за вказаною адресою. Проте ОСОБА_1 вже тривалий час не проживає у квартирі, особистих речей у квартирі немає, оскільки виїхав і фактично проживає в АДРЕСА_2 .
Подальша реєстрація відповідача та його не проживання у квартирі є неможливим, оскільки житло складає загальну площу 44,6 кв.м., якою вона користується. ОСОБА_1 не є членом її сім'ї, а після припинення шлюбу припинилася обставина, яка була підставою для його реєстрації у належній їй на праві власності квартирі.
Посилаючись на те, що реєстрація відповідача у квартирі перешкоджає їй розпоряджатися своєю власністю, просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , і зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом зняття його з реєстрації у вказаній квартирі.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено в частині усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення.
Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду.
Вказує, що при розгляді справи звертав увагу суду першої інстанції на практику Верховного Суду, згідно якої при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік створюють такі відносини на постійній основі без обмеження у часі, а не тимчасово. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Вони з дружиною вирішили подарувати дачу у с. Хриплин його сину від першого шлюбу, а він погодився на пропозицію дружини подарувати їй свою частку квартири, щоб така дісталася її сину від першого шлюбу. Погоджуючись на таку пропозицію, він був переконаний, що не буде позбавлений права на житло, після відчуження продовжував вільно проживати в квартирі та розумів, що на квартиру фактично ніхто інший претендувати не буде, адже син позивачки від першого шлюбу постійно проживає у іншій державі, а іншого житла у нього не було.
У квітні 2021 року дружина повідомила його, що остаточно вирішила переїхати до сина на постійне місце проживання, вирішила розірвати шлюб та запропонувала йому залишити йому спірну квартиру. До розірвання шлюбу не тільки він, а й позивач вважали, що відчуження не позбавляє його постійного, безстрокового проживання. Він мав ключ від квартири і продовжував навідуватися до квартири і тільки у кінці червня 2021 року він не зміг відкрити вхідні двері через заміну замка та дружина його не впустила та попросила його більше не приходити. Квартирі залишилися усі спільно придбані речі та деякі особисті речі, які він не забирав, оскільки не переставав користуватися квартирою і не мав наміру втрачати зв'язок із єдиним житлом. У період спільного проживання він перебував на дачі з особливих обставин, які були необхідні для дружини, а саме її захворювання. При цьому, він продовжував підтримувати сімейні стосунки з дружиною, приходив у квартиру, виконував необхідну домашню роботу, надав кошти для оплати за комунальні послуги та сам сплачував такі на ім'я дружини.
Тому є недостовірними доводи позивача про те, що він добровільно залишив квартиру у жовтні 2020 року, забрав усі свої речі, без поважних причин не цікавився житлом, не проживав та не намагався утримувати житло.
Суд першої інстанції формально зазначив у рішенні як підставу задоволення позову, що він жодних дій для проживання у квартирі не вчиняв і не вживав жодних заходів щодо вселення.
Після того, як дружина замінила замок, він сподівався, що стан її здоров'я покращиться, вона змінить своє відношення до нього в цілому та він був переконаний, що після домовленостей є неможливим позбавити його єдиного житла навіть у судовому порядку, тому він не вважав правильним звертатися з позовом про вселення.
Зазначає, що дача у с. Хриплин не є житловим приміщенням, є дачним будинком не призначеним для постійного проживання та використовувалася як літнє приміщення. Такий належить його сину, який також використовує його як літній варіант, має ключі від спірної квартири, однак не надає їх йому, а виконує розпорядження позивача щодо продажу квартири.
Суд першої інстанції оцінив його пояснення не фактично до обставин справи, а використав їх упереджено, однобоко та на задоволення позову, дав упереджену оцінку поясненням допитаних свідків.
Просить рішення суду у задоволеній частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Учасники справи правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
В засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги підтримав з мотивів, наведених у ній.
Представники ОСОБА_2 вимоги апеляційної скарги заперечили, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_1 тапредставників ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав.
Встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 07 вересня 1995 року, що видане Агентством по приватизації державного житлового фонду, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках (а.с. 4).
Згідно даних, які містяться у паспорті ОСОБА_1 та в будинковій книзі для прописки громадян, які проживають в квартирі АДРЕСА_1 від 16 вересня 1995 року, його місце проживання зареєстровано за вищевказаною адресою, що також підтверджується відповідними даними на вимогу суду першої інстанції (а.с. 8, 12-15, 39).
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 31 травня 2021 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с.11).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, ОСОБА_2 на праві приватної власності, розмір частки 1/2, належить квартира АДРЕСА_1 (а.с.16).
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 січня 2018 року укладений договір дарування частини квартири, відповідно до якого ОСОБА_1 подарував дружині ОСОБА_2 належну йому на праві власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 прийняла в дарунок вищезазначену частку квартири. Квартира, частка якої відчужується, складається з двох кімнат, житловою площею 31,0 кв.м, загальною площею 44,6 кв.м та відчужувана частка такої належала ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 вересня 1995 року, що видане Агентством по приватизації державного житлового фонду (а.с. 17).
Згідно довідок про склад сім'ї у житловому приміщенні/будинку осіб від 01 березня 2021 року та від 06 червня 2021 року, що видані члену Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет на вулиці Вовчинецька, 198Б », у квартирі АДРЕСА_1 проживає ОСОБА_2 , яка є власником вказаної квартири (а.с.25, 27).
Комісією мешканців будинку на АДРЕСА_1 з участю також позивачки 06 червня 2021 року складений акт про те, що ОСОБА_1 з жовтня 2020 року не проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Цей акт затверджений заступником голови Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет на вулиці Вовчинецька, 198Б » Шевчук Г.С. (а.с.26).
ОСОБА_2 зверталася з заявою до заступника голови Органу самоорганізації населення «Будинковий комітет на вулиці Вовчинецька, 198Б» про видачу довідки про кількість осіб, проживаючих за адресою: квартира АДРЕСА_1 (а.с.28).
Допитані в суді першої інстанції під час судового засідання свідки вказали, що ОСОБА_1 проживає у селі Хриплин.
Сторонами визнається, що садовий будинок АДРЕСА_2 , належить ОСОБА_5 , сину відповідача, на підставі договору дарування від 13 січня 2018 року, що підтверджується також поданим в засіданні суду апеляційної інстанції витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 січня 2018 року № 110528844.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у належній позивачу на праві приватної власності квартирі зареєстрований, але не проживає тривалий час (з жовтня 2020 року) без поважних причин, не здійснює оплату житлово-комунальних послуг, тому позивач не може в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності житлом та несе надмірний тягар по оплаті комунальних послуг. Суд першої інстанції вважав доведеними доводи позивача про те, що відсутність відповідача має постійний характер, підстави для визнання причин відсутності відповідача поважними відсутні, тому відповідача ОСОБА_1 слід визнати особою, яка втратила право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Звертаючись з позовом, ОСОБА_2 посилалася на те, що після дарування своєї частини квартири відповідач з реєстрації не знявся, тривалий час не проживає у квартирі, не є членом її сім'ї, а після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою для реєстрації відповідача у належній їй на праві власності квартирі.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції вказав, що позивач звернувся до суду з негаторним позовом, підставою для подання якого є вчинення дій, що ускладнюють здійснення власником повноважень користування та розпорядженням майном, а відповідач не є членом сім'ї позивача.
Зі змісту позовної заяви убачається, що позивач звернулася з цим позовом до відповідача у червні 2021 року. Проте, суд першої інстанції, посилаючись на тривале не проживання відповідача у квартирі (з жовтня 2020 року) без поважних причин, не зазначив норм права, які регулюють спірні правовідносини, зокрема ЖК УРСР, відповідно до яких відповідач може вважатися особою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Посилаючись на те, що позивач є власником квартири та не може в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності житлом та несе надмірний тягар по оплаті комунальних послуг, а відсутність відповідача має постійний характер, суд першої інстанції не врахував, що позивач не надала належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 відсутній у спірному житлі без поважних причин понад один рік, що є її процесуальним обов'язком у силу статей 12, 81 ЦПК України. Тобто суд першої інстанції при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла не тільки не прийняв до уваги відсутність підстав, передбачених статтями 405, 406 ЦК України, а й не звернув уваги на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишнього члена сім'ї власника житла права користування займаним приміщенням.
При цьому, суд першої інстанції встановив, що відповідач проживав у спірній квартирі згідно даних про реєстрацію у його паспорті доволі тривалий час, зокрема ще з червня 1992 року, однак суд вирішив спір без урахування балансу інтересів обох сторін.
Суд першої інстанції не врахував, що у відповідача відсутнє у власності житло, що не заперечувалося позивачем, садовий будинок, який не перебуває у його власності, не є житловим, що підтверджується інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та за визначенням згідно п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24 травня 2001 року № 127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26 липня 2018 року № 186) не призначений для постійного у ньому проживання.
Також судом першої інстанції при вирішенні спору по суті не встановлено обставин, які б вказували на відсутність наміру відповідача повернутися у спірне житлове приміщення.
При цьому, права позивача у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і її права, як власника житлового будинку, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не порушені, оскільки, приймаючи у дар частину квартири, вона знала про проживання в такій відповідача, у якого відсутнє інше житло. Після зміни власника на підставі договору дарування відповідач продовжував мешкати у квартирі, як чоловік позивачки до 31 травня 2021 року та як колишній член сім'ї власника житла у подальшому.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене та положення ст. 376 ЦПК України, апеляційний суд дійшов переконання, що оскаржуване судове рішення в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, постановлене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, тому воно не може залишатися в силі і підлягає частковому скасуванню з постановленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні таких позовних вимог. В решті рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, тому його слід залишити в силі.
Керуючись ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 07 грудня 2021 року скасувати в частині визнання ОСОБА_1 особою, яка втратила право користування житловим приміщенням та ухвалити в цій частині нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 19 квітня 2022 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: О.О. Томин
В.А. Девляшевський