18 квітня 2022 рокуЛьвівСправа № 500/6005/21 пров. № А/857/21869/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільські області,
на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2021 року (суддя - Баб'юк П.М., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м.Тернопіль, дата складання повного тексту - не зазначена),
в адміністративній справі №500/6005/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області,
про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
У вересні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача ГУ ПФУ в Тернопільські області, в якому просив: 1) визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 18.03.2021 про призупинення виплати пенсії позивачу; 2) зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії за вислугу років позивачу.
Відповідач не погодився з позовними вимогами, в суді першої інстанції подав відзив на апеляційну скаргу. Просив у задоволенні позову відмовити повністю.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.10.2021 позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 18.03.2021 про призупинення виплати пенсії ОСОБА_1 . Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області поновити виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_1 .
З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що судом першої інстанції ухвалено рішення суду з неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним і не всебічним з'ясуванням обставин справи, у зв'язку з чим підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт покликається на те, що відповідно до пункту 16 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596 (в редакції від 22.09.2016) у разі неподання пенсіонерами відповідних заяв, здійснення виплати пенсій, які понад рік одержуються за довіреністю або більше року не одержуються з банківських рахунків таких пенсіонерів, за наданими АТ «Державний ощадний банк України» списками, та щодо яких протягом року не здійснювалась ідентифікація особи в органах Пенсійного фонду України, призупиняється. Виплата пенсії поновлюється після особистого звернення особи з відповідною заявою до управління Пенсійного фонду України за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Згідно листа АТ «Державний ощадний банк України» від 22.12.2020 №117.14-19/565, пенсія позивачу виплачується більше одного року за довіреністю. Вказує апелянт, що пенсія в Україні може бути поновлена за умови особистого звернення особи до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації) та надання паспорта громадянина України або посвідки на постійне місце проживання (для громадян інших держав). ГУ ПФУ в Тернопільській області 29.12.2020 позивачу надіслано лист, яким було запрошено в Головне управління для проведення ідентифікації та оскільки позивач не звернувся в ГУ ПФУ в Тернопільській області для проведення ідентифікації, тому виплату пенсії йому призупинено. Таким чином, будь-яких порушень прав позивача на пенсійне забезпечення, зокрема щодо порядку проведення її виплати, відповідач у своїх діях не вбачає.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржене рішення суду від 25.10.2021 повністю та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з врахуванням наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачу ОСОБА_1 призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", який перебував на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Тернопільській області, що визнається сторонами у справі та підтверджується відповідним пенсійним посвідченням (а.с. 11).
У 2017 році позивач оформив документи для виїзду за кордон та виїхав на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина як громадянин України.
Відповідно до повідомлення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 26.09.2017 року №323 атестатом №281 про зняття з обліку ОСОБА_1 припинено виплату пенсії про причині до з'ясування, пенсію виплачено по 31.07.2017 року (а.с. 15).
За результатами розгляду звернення ОСОБА_1 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області листом від 06.09.2018 №61 повідомлено про припинення виплати пенсії з 01.08.2017 (а.с. 13-14).
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 30.11.2018 у справі №500/2201/18, яке набрало законної сили 03.01.2019, визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо припинення виплати пенсії та щодо відмови в її поновленні ОСОБА_1. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області відновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.08.2017 (а.с. 16-20).
На виконання зазначеного судового рішення відповідачем проведено відповідне нарахування та виплату пенсії позивачу, що не заперечується відповідачем.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 18.03.2021 позивачу призупинено виплату пенсії з причини "до з'ясування в зв'язку із ідентифікацію особи" (а.с. 21).
Листами Головного управління Пенсійного фонду в Тернопільській області від 12.05.2021, 07.06.2021, 30.08.2021 у відповідь на неодноразові звернення позивача повідомлено про те, що пенсія в Україні може бути поновлена за умови особистого звернення особи до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації) та надання паспорта громадянина України або посвідки на постійне місце проживання (для громадян інших держав) (а.с. 22-23, 24-26, 28-29).
Вважаючи рішення відповідача про призупинення виплати пенсії протиправним, позивач звернувся із цим позовом до адміністративного суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, з врахуванням наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Спеціальний Закон, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-ІV), а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Згідно із ч.1 ст.5 Закону №1058-ІV, цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до ч.3 ст.4 Закону №1058-ІV, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 8 Закону №1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Так, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Згідно із п.2 ч.1 ст.49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно ч.2 ст.62 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі - Закон №2262-ХІІ), пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Згідно зі статтею 51 Закону №2262-ХІІ, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено у Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Згідно ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за рішеннями Конституційного Суду України неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (абзац 6 п.4 Рішення Конституційного Суду України у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України).
Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2000 у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України вказав, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади.
Отже, рішення Конституційного Суду України має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 №2235-III (далі - Закон №2235-III), громадянство України визначається як правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Згідно зі ст.2 Закону №2235-III, законодавство України про громадянство ґрунтується, у т.ч., на принципі неможливості позбавлення громадянина України громадянства України.
Положеннями ст.ст.17-19 Закону №2235-III встановлено, що громадянство України припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.
Підставами для втрати громадянства України є: добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття; набуття особою громадянства України на підставі ст.9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
Цей перелік є вичерпним.
Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України.
У свою чергу, відомостей щодо існування обставин, з якими вказані законодавчі положення пов'язують припинення громадянства України, відповідач в апеляційній скарзі не вказав та належних і допустимих доказів припинення позивачем громадянства України ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надав.
Отже, позивач, як громадянин України, проживаючи у Федеративній Республіці Німеччина, має такі ж конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Суд зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. Відповідач зобов'язаний здійснювати виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Більше того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №428/6624/17, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України).
Стаття 49 Закону №1058-ІV регулює питання припинення та поновлення виплати пенсії, згідно з якою виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Цей перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
У спірних правовідносинах позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права на поновлення виплат призначеної йому пенсії, оскаржуючи рішення відповідача про відмову в здійсненні такого поновлення.
Судом враховується, що рішенням суду від 30.11.2018 у справі №500/2201/18 зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області відновити виплату пенсії позивачу з 01.08.2017. Проте, відповідач рішенням від 18.03.2021 призупинив позивачу виплату пенсії, зазначивши причину: до з'ясування в зв'язку із ідентифікацію особи.
У своїх доводах апелянт покликається на пункт 16 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 №1596 (в редакції від 22.09.2016), згідно з яким якщо суми пенсії та грошової допомоги одержуються за довіреністю більш як один рік або не одержуються з поточного рахунка більш як один рік, уповноважений банк зобов'язаний повідомити про це відповідному органу Пенсійного фонду або органу соціального захисту населення не пізніше 28 числа місяця, у якому виникли такі обставини, а одержувач - подати нову заяву до органу Пенсійного фонду або органу соціального захисту населення згідно з вимогами, визначеними в пункті 10 цього Порядку (заява про виплату пенсії або грошової допомоги подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за місцем проживання одержувача або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку).
Як правильно зауважив суд першої інстанції, цей Порядок визначає механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам, у тому числі допомоги на поховання і сум пенсій, грошової допомоги, недоотриманих у зв'язку із смертю одержувача, особам, які мають право на отримання таких виплат, органами Пенсійного фонду та структурними підрозділами органів соціального захисту населення, шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги в уповноважених банках.
Матеріалами справи підтверджується, що виплата пенсії позивача припинена відповідачем з 18.03.2021 року «до з'ясування в зв'язку з ідентифікацією особи».
Разом з тим, Законом №1058-ІV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії як до з'ясування в зв'язку із ідентифікацію особи. Ні Закон №1058-ІV, ані інші закони у сфері пенсійного забезпечення не пов'язують право на одержання вже призначеної пенсії від ідентифікацію особи.
Із врахуванням того, що відповідно до ч.3 ст.4 Закону №1058-ІV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.
З урахуванням рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009З 07.10.2009 порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону №1058-ІV, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від місця проживання особи.
За таких обставин, підстави зупинення виплати пенсії позивачу не відповідають нормативному регулюванню спірних правовідносин.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні у справі "Пічкур проти України" № 10441/06 від 07.02.2014 року зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Водночас, за правовою позицією ЄСПЛ, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі "Хонякіна проти Грузії", № 17767/08, пункт 72, від 19.06.2012). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі "Суханов та Ільченко проти України" № 68385/10 та 71378/10 від 26.09.2014).
Із системного аналізу наведених законодавчих норм слідує про відсутність будь-яких підстав для припинення виплат пенсій особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
За наведеного суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивач, виїхавши на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України, а відповідач, припинивши виплату позивачу пенсії, діяв поза законом.
З врахуванням встановленого судом порушення відповідачем прав позивача щодо призупинення виплати йому пенсії підлягає задоволенню позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 18.03.2021 про призупинення виплати позивачу пенсії та зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії за вислугу років позивачу.
Доводи апелянта (відповідача) не спростовують рішення суду першої інстанції на підставі вищенаведеного.
З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об'єктивно встановлено обставини справи, оскаржене рішення суду в оскарженій частині винесене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому немає підстав для його скасування.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільські області - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2021 року в адміністративній справі №500/6005/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль